Та мені все це байдуже. Я прийшла поговорити з вами про інше.— Ми взяли по фужеру шампанського й зайшли до кабінету Фредді.— Я дізналась, що оголошено день суду над Пепі.
— Коли?
— Наступної п'ятниці.— Вона сіла на стіл.— Поліцейські твердять, що вона вдарила одного з них транспарантом, а Пепі божиться, що ні. Вона каже, що ви бачили все, Руперте. Це правда?
— Вона не била поліцейського. Вони щось плутають.
— Проте, якщо суд повірить поліцейським, то їй приклепають не менше року, а я б цього не хотіла.
— Року?
— Так. їй уже дали його умовно за участь у попередній демонстрації. Чи не виступили б ви як свідок?
— Звичайно,— погодився Руперт.— Я зроблю все можливе. Що мені робити? Піти до суду?
— Ні. Я примусила її звернутися до Парка. Він вам подзвонить.
— А що каже Парк?
— Що суд лютує проти бітників із Комітету ядерного роззброєння. Але оскільки ви були гостем на тому ганебному прийомі, то ваше слОво може вплинути.
— Будемо сподіватись,— похмуро мовив Руперт, не виказуючи їй своїх сумнівів.
Йоті невесело всміхнулась. 1
— А ви ще, здається, дотримуєтесь давніх добрих звичаїв,— зауважила вона.
— Невже?
— Навіть занадто.
— Можливо,— задумано погодився він.— Я помітив, що ці звичаї керують мною значно більше, ніж я собі уявляв.
— Облиште їх. Мене вони ніколи не турбували,— зневажливо кинула Кеті
Взявши шматочок крейди, вона підійшла до грифельної дошки Фредді й вивела дитячим почерком: "Любий Фредді..." Хвильку подумала й кинула крейду.
— Дивної Пройшли роки, і мені нічого йому сказати... Кеті лунко засміялася, взяла нас під руки, і ми рушили
до ліфта. Сміх той був нестримний і веселий, і я уявив собі, якою вона була в двадцять років. На прощання Кеті раптом застерегла мене:
— Джеку, будьте обережні з Пепі. Вона не така проста, як ви гадаєте. Та й отой її пацифізм теж не без причини...
Я лиш потім збагнув, що вона мала на увазі,* та вже було пізно.
Розділ двадцять шостий
Хотів чи не хотів того адмірал Лілл, а йому все одно довелося б здійснити натиск на Фредді. Я не раз думав, що тоді вчинить Фредді, але так нічого й не вирішив.
Досі Лілл поводився досить коректно. Хоч він не раз погрожував Руперту, проте ушґкав крайніх заходів. Я так ніколи й не знатиму, про що вони говорили з Фредді,— можу лише здогадуватись на підставі того, що сталося потім з Рупертом. Хоч Лілл, безперечно, попередив Фредді, що вони збираються зробити, коли Ніна спробує виїхати. Він показав йому свою рожеву теку, що перетворилася на пугало, як компрометуючі листи в плесах Оскара Уайльда чи Сарду, і заявив, що Фредді треба позбутися Руперта й не лише скасувати його угоду з росіянами, а зовсім видворити його з фірми. На менше Лілл не погоджувався й погрожував, що інакше компанії доведеться сутужно.
Я тоді ще не знав, що Лілл напирав на Фредді, не відав цього й Руперт: після родинної ради він полетів до
Генуї, щоб пояснити Верокіо, які наслідки матиме злиття фірми для спілки Верокіо-Ройс. Треба було запевнити італійця, що їхні стосунки від цього не постраждають. Насправді ж Руперт хотів особисто вибачитись перед Верокіо, який уже знав, що Фредді використав його як ширму. Та перш ніж іти до Фредді, Лілл покликав мене. Він зателефонував мені, КОЛИ Руперт перебував у Генуї, й запросив до Сент-Джеймського парку.
— Боюсь, що мені потрібна буде ваша допомога,— щиро признався він.—Отож приходьте, Джеку, та не баріться.
— Переступаючи поріг старовинного особняка, я закликав собі на.допомогу всю свою австралійську впертість. Терпіти не можу традицій, які роблять мене мізерним і безсилим, і тому цей дім я зненавидів з першого погляду. Адмірал розпитав мене про моїх рідних і підтвердив, що я належу до англійських Ройсів. Він не прикидався, бо я зустрів його нещодавно у дядечка Рендолфа, і він ще тоді розпитував про мене й мою сім'ю.
— Ви, здається, подружили з Рупертом? — запитав він. Лілл приймав мене не в тому залі, що його описував
Руперт, а в маленькій вітальні із старовинним французьким килимом на підлозі й двома французькими картинами XIX століття на стінах.
— Я подружив з усією родиною,— обережно відповів я.
— Так я й гадав. І тому й вирішив звернутися саме до вас. Річ у тім, що Джо й діти можуть потерпіти від чергового ідіотського вибрику Руперта.
г— Навряд чи варто говорити про це зі мною,— заперечив я.— Краще застережіть Руперта.
— Я справді тривожуся за них,— спокійно відповів адмірал.— Я надто давно знаю їх, щоб не тривожитись...
Він казав правду, і я вибачився.
— Не будемо торкатися, причин,— сухо мовив я.— Кажіть, що вам від мене треба. —
— Ви знаєте, що діється з Рупертом?
— Не дуже...
— Ви бачили ту росіянку, місіс Водоп'янову?
— Звичайно.
Адмірал якусь мить подумав.
— Доведеться звіритись вам, Джеку. Адже ніхто не дасть мені кращої поради, ніж ви... Я не вимагатиму берегти це в таємниці...— Поки що він промацував мене, і я мовчав.— Вам відомо, що ми збираємося затримати місіс Водоп'янову, якщо вона спробує виїхати з Англії?
І Я удав здивованого, але він миттю здогадався, що мені ^се відомо.
— Бачу — це для вас не секрет,— криво посміхнувся він.—Все ж таки мені хотілося б знати, що вчинить Руперт. Яка буде, по-вашому, його відповідь?
— Він дуже розсердиться. Не можете ж ви розраховувати, що це йому сподобається.
Лілл навіть пе посміхнувся.
— Але що, ви гадаєте, він робитиме?
Йому дуже хотілося знати, чи здійснить Руперт свою погрозу — передати росіянам все, що йому відомо про заклад Дж. Б. Лілла,— одначе, що я міг сказати? Я теж пе :раз ставив собі це питання, а Руперту, мабуть, і самому |було неясно, як далеко він зайде. Та що йому залишалось? |Він був упертий і рішучий, а його на моїх очах заганяли ;в куток. Мабуть, він одбиватиметься, як поранений тигр, коли вони арештують Ніну. Хоча я не був певен цього. 'Адже йому вистачало неприємностей, і хто зна, що ховав [вія під машкарою своєї англійської незворушності. Того дня, коли Руперт летів до Гепуї, йому подзвонив Парк і запропонував зустріч із Гледменом та з автором "Загадкової мандрівки Руперта Ройса". Вони'погоджувались па прийнятніші умови, хоч я й не відав, які саме,— Руперт був надто сердитий, щоб розповісти. Він кричав у трубку: "Я пе бажаю з ними розмовляти. І не бажаю слухати, хоч бп що вопи там пропонували".
Я вперше побачив, у якому він відчаї, та ще й до того чіпляється за свою безкомпромісність, як за соломинку, хоч і втрачає надію. І все ж таки не зрадить старовинному звичаєві й не дасть всадовити себе з ворогом за один стіл, де завжди легше домовитись.
Все це бентежило мене, поки я відповідав на каверзні запитання Лілла, який намагався мене ошукати. Адмірал бачив мене наскрізь.
— Руперт зовсім заплутався,— повільно проказав він.
— Ось чому я й не знаю, що він може вчинити,— рішу-, че заявив я.—Ви ж не думаєте, що я шпигуватиму за пим?..
— Ніхто цього не вимагає,— лагідно мовив адмірал. — Я хочу, щоб ви допомогли йому. Запевняю вас, він дуже потребує вашої допомоги.
— Але не тієї, що ви від мене вимагаєте.
^ Вп, очевидно, пе розумієте, що йому загрожує.
— Можливо,— відказав я.— Чпм же, по-вашому, я міг Си зарадити?
^ Вплинути б на нього...
— Як?
Адмірал відчував мою неприязнь, хоч і не розумів, чи я поводжуся так з прихильності до Руперта, чи тому, що поділяю його "хибні" погляди; йому невтямки булоу. що ті "погляди" Руперт ще й сам досі як слід не усвідомив.
— Через день-два Ругіерту доведеться не з медом,— заявив адмірал.— Якщо він не поводитиме себе як залежить. Спробуйте на нього вплинути, поки не вдарив грім.
Тут я й припустився помилки.
— Мені противне ваше лицемірство,— сердито кинув я.— Ви англієць, і воно вам личить, а мені —• ні.
Не думаю...— почав адмірал. Та я вже підхопився і, гидливо махнувши рукою, попростував до дверей. Адмірал випередив мене і відчинив їх; коли ми спускалися сходами, десь під самим дахом пролунав запис ніби телефонної розмови німецькою мовою, • яку дуже забивали атмосферні перешкоди. Потім раптом полинули веселі акорди танцю. Адмірал сердито насупився, та зav якусь мить усе стихло.
— Нічого я вам про Руперта не скажу,— кинув я на прощання.— І не сказав би, коли б навіть щось знав.
— Гаразд,— примирливо мовив він.— Я вас розумію, и— Навряд,— відповів я, щоб якось прикрити свою втечу. Хоч це мене зовсім не обходило. На вулиці я зупинив
таксі, щоб тільки швидше поїхати,— мені стало огидним і ненависним це таємне кубло.
* * ♦
Коли вранці Руперт повернувся з Генуї, я йому нічого не сказав: у нього й так вистачало клопоту. Він розповів, що вчинок'Фредді страшенно обурив Верокіо і той ваявив, що не бажає більше мати з ним будь-яких справ. Руперту теж усе це набридло, і я не розумі^, як йому вдасться далі ладнати з Фредді. Та не став допитуватись, бо ми чекали від'їзду Ніни, який мав багато чого змінити.
Ніна мала їхати наступного дня. Ввечері ми весело погуляли у Фредді в сімейному колі: були запрошені тільки Руперт із Джо та я з Пепі. Добре повечеряли, випили, реготали з дотепів Фредді, який до того перехилив півдюжини коктейлів; милувались ніжною засмагою Джо й Пег-
гї, що нагадували заповзятливих лижниць. Вони хвалилися, що гарно відпочили.
Потім сіли перед телевізором —±— послухати виступ Фредді. В останніх вістях повідомила про засідання кабінету міністрів, який серед інших питань розглянув пропоноване злиття фірми "Ройс" з ЮСО та "Фарбверке" та наслідки його для англійського судноплавства. "Британські судновласники" рішуче виступили проти Фредді, а голова однієї з судноплавних комісій заявив, що це означає продати інтереси британського судноплавства за іноземну юшку з сочевиці. Президент торговельної палати відмовився висловити свою думку, та все ж таки на екрані показали, як він заходить разом з міністром фінансів до бу-Ідинку на Даунінг-стріт Під кінець передачі показали повінь у Майамі, а потім — інтерв'ю з Фредді у залі засідань фірми; ми вже чули про це і навіть бачили, як туди вносили апарати. Фредді скидався на добродушного англійського моряка, що кохається у джині.
— Господи, на Лчого ти схожий! — вигукнула Пеггі.— П'яничка, та й годі.
У відповідь на запитання гіевидимого співрозмовника [Фредді заявив, що його проект нічим не загрожуа британським* інтересам.