Хотілось пити, і ми тут же купили в хазяїна плантації кілька кокосових горіхів, завбільшки з дитячу голову. Всередині кожного такого горіха, крім ядра, було ще рідини, так званого кокосового молока, з пляшку. Ми задовольнили свою спрагу. Пальми ці звичайно ростуть на узбережжі, і плоди їхні, зірвавшись у воду, плавають по хвилях теплих морів, перекочовуючи іноді за тисячі миль, поки їх не викине на берег. Коли грунт і клімат сприятливі, горіх одразу ж пускає коріння, живлячись перший час власним запасом ядра і вологи, і в невідомому краю починає виростати новий гай.
Вийшли на просіку і рушили далі. Матроси поступово відставали,— їм у місті було цікавіше. Нас залишилося всього сім чоловік: мої приятелі і доктор з одним пацієнтом. Навколо нас, вишкіряючи білі зуби, кружляли три малолітні гіди.
Боцман Воєводін, ідучи поруч зі мною, все згадував індуску й вигукував:
— Ну й жінка, скажу я тобі! Як глянула темними, як ніч, очима, наче кулями пронизала мене!
Мінер Вася Дрозд, згоджуючись з ним, зітхав:
— Краще не говори про неї. Тільки всміхнулась вона, я відразу відчув у всьому організмі відродження.
Ліс густішав, виявляючи тропічну повноту життя, і все було тут для нас нове. Пестили око тамаринди, ці прекрасні дерева, під покровом яких начальники сакалавів будують свої житла. Траплялись сагові пальми, потім рафії з товстими і коренастими стовбурами, з важкими гронами плодів. А от велетенський банан, або, як його називають, "дерево мандрівників", розкинув своє листя широким віялом; в пагінках його стебла людина може найти воду для пиття. Стрункий пірамідальний ліс війнув на нас запахом гвоздики. Відразу ж явилась очам інша картина: нетовстий стовбур, а на ньому наче надітий капелюх з багряно-оранжевих квітів, що розкрилися під сонцем в усій своїй вогняній пишноті. Довго милувались хлібним деревом: плоди його, завбільшки з гарбуз, прикріплювалися короткими стеблами прямо до стовбура і звисали, як величезні ясно-зелені м'ячі.
Звернувши з просіки, ми пішли второваною стежкою. Вийшли на галявину, а з неї очам відкрився океанський простір. Погляди наші були спрямовані на коралові атоли, облямовані хвилястою бахромою кокосових пальм. Здавалося, що ці пальми піднялись прямо з океану і пливуть по його блискотливій поверхні. Біля підніжжя їх, незважаючи на затишшя, грали пінисті буруни, стріпуючись, як волохаті білі ведмеді. Сонце стояло вже високо. Гаряче проміння, як найтонші розпечені голки, проходило під шкіру, випаровувало з нас вологу, палило тканини і нерви.
Що далі просувалися ми, то дужче вражало нас багатство дикого південного світу. Ну, як можна було не затриматись біля гутаперчевого дерева? Воно мало свої особливості, поступово спускаючи з гілляк коріння і впинаючись ним у грунт. Коріння це товщало й міцніло і з часом перетворювалось у самостійні стовбури. Так утворювалась численна колонада одного дерева, а над ним розкидалось широке склепіння з листя, під яким могла б розміститись ціла рота матросів. Іноді траплялись такі густі хащі, що не можна було звернути з доріжки вбік. Земля була тучна і жирна від перегною, і на ній не лишалось порожнього місця. Проміжки між великими стовбурами заросли підліском, всяким чагарем, мережаною папороттю. І все це було обплутане в дикому безладді ліанами, повзучими дерев'янистими рослинами, осипаними то червоними, то блідо-фіолетовими квітами. Ліани, звиваючись, обкручували дерева, як удави, підіймались до їх вершин, потім звисали вниз у формі спіралей, поки не зачіплювались, розгойдувані вітром, за сучок іншого стовбура. Деякі з них, голі й еластичні, наче корабельні конопляні канати, простяглися вгорі в різних напрямках — і горизонтально, і навскоси; інші упали до підніжжя своєї підпори і безпорадно лежали, скручені в кільце. Це суцільне плетиво робило ліс непролазним. Складалося враження, що вся ця екзотична сила рослинності в гонитві за світлом змішалась і переплелась між собою, душила одна одну.
Доктор пояснив нам:
— Коли ліану витягти в одну лінію, то довжина її може досягти півтора кабельтових.
Інженер Васильєв, показуючи на товсте засохле дерево, вершина якого одяглася в пурпур живих квітів, сказав:
— ГляньтеІ Ця ліана своїми смертельними обіймами задушила лісового велетня, щоб самій розквітнути під сонцем. Як всяка нікчемність, вона з темряви поповзом вилізла на світ і піднялась на недосяжну височінь. Яскравий образ паразита.
— І серед людей так буває,— промовив Голубєв.
Внизу панував зеленавий присмерк, але почувалось, як з неба, проникаючи крізь масу химерного листя, ллється живий вогонь. Наші легені наповнялися гарячим і вогким повітрям, насиченим ароматом квіток та запахом отруйної цвілі загиблих рослин. Ми були такі мокрі від власного поту, ніби щойно скупались, ле знімаючи з себе одежі. Які тварини водилися в таких хащах? Ми бачили лише кілька видів птахів, що співали і перелітали серед гілляк. Місцеві дятли, папуги та інші, на протилежність нашим пташкам, мали яскраве пір'я. Але нішо нас так не захоплювало, як крихітні колібрі, що поблискували в повітрі, ніби коштовне каміння. Коли яка-небудь з них сідала на квітку, щоб схопити комаху, то не можна було відірвати від неї очей,— найдосконаліша формою, вона вся переливалась блиском сапфіра й рубіна, сяяла краплями чистого золота і бісером алмаза. Сполохували ми лемурів з пухнастими хвостами, цікавих тим, що вони можуть перекидатись з одного дерева на інше з дивовижною спритністю акробатів. Тримали в руках хамелеонів, цих мордастих ящірок, що могли моментально набути якого завгодно кольору оточення. Нічого іншого не було, але весь час чекаєш, що з непролазної хащі джунглів от-от покажеться яка-небудь незвичайна потвора. Одні з нас вигукували від захоплення, інші озиралися мовчки, а загалом всі однаково були здивовані тим, як усе тут, користуючись багатством сонячного проміння, множиться, розростається і безумствує від надлишку первісно-дикої сили.
Раптом відкрилася перед нами кругла глибока кітловина древнього вулканічного кратера. Це було те саме озеро, до якого ми йшли. По колу воно мало не менше двадцяти верст. Ми зупинились вгорі і, дивлячись униз, довго милувались нерухомою бірюзою водяної поверхні. Береги, замикаючи озеро в круглу рамку зелені, густо, місцями непролазно, поросли очеретом, чагарником і великими деревами. Побачили ліворуч долину і пішли туда, поступово спускаючись вниз по густій траві. Там звивалася річка, то ховаючись у затінку лісистих берегів, то знову викочуючись на простір, під сяйво неба, щоб заблискотіти сріблястими брижами. Як сказали нам сакалавські хлоп'ята, саме тут, ближче до річки, і водились головним чином крокодили, що являли собою символ жаху тропічних лагун і озер. Ми зупинилися майже біля самого берега і прислухались. Мовчали всі птахи, стомлені спекою. Жодного звуку не було чути. Здавалося, що вся природа насторожилась, охоплена страхом перед могутньою силою немилосердного сонця. Це зловісне поєднання зрадливого безгоміння з сліпучим блиском тривожило уяву. Але де ж однак крокодили?! І раптом помітили, як по рівній поверхні води рухається трикутник із трьох крапок, утворених від підвищень над очима і над пащею огидної істоти.
Доктор промовив задумано:
— Хотілося б заглянути в саму душу цього гада. Яка суть її? Адже безсумнівно, що під сплющеними чашками черепа у нього разом з жорстокістю уживаються і полохливість, і хитрощі, і відвага, і своєрідна любов.
Йому ніхто нічого не відповів.
Ще один крокодил, у півтора сажня довжиною, недалеко від нас виліз на мілину і розлігся, нагадуючи собою брудйе зогниле поліно з загостреним кінцем. Він проробив це мимохіть і з такою меланхолією, наче сам був засмучений власною потворністю. Ми почали кричати, кидати палиці в воду, викликаючи цим забобонний страх у хлоп'ят. Крокодили зникли.
Ми піднялись вище берегом річки, і дехто з нас викупався. Вертались іншою дорогою. Наближаючись до міста, заходили на фруктові плантації.
Якщо тропічне сонце створило сік цукрової тростини, пахучі прянощі і таку безліч різноманітних ароматів, то не менш щедрим воно було і в творенні чудових плодів. Ми добре проголодались і з жадністю їли мучнисті й солодкі банани. З невеликих дерев вони звисали світло-жовтими пуками разом з листям десятифутової довжини. Раніше про бананове дерево ми знали тільки те, що з волокон його роблять манільський трос, який завдяки своїм хорошим якостям вживається на військових кораблях для буксирів і швартовів,— він м'який, гнучкий і плавучий. А ось іще дерево красиво розкинуло гілля, опушене синювато-зеленим ланцетовидним листям,— це манго. Плоди його, завбільшки з грушу, яскраво-оранжевого кольору, з кісточкою всередині, як у персика, видались нам надзвичайно смачними. Покуштували ми і анонівг зеленолускатих фруктів, що смаком нагадували збиті вершки з цукром. А тут їх пожирали свині. Захоплювались ананасом, як найчудовішим дарунком тропіків. Він був схожий на велику кедрову шишку, вагою в два-три кілограми, з пучком листя на верхівці. Золотиста м'якоть його була досить міцна, але така солодка, в міру кислувата і мала такий тонкий, незрівнянний аромат, що хотілось розрізати його на тоненькі шматочки і жувати повільно, щоб продовжити насолоду. Але жоден з описаних плодів не може зрівнятися з мангустаном. Недарма його називають "царем фруктів". Інженер Васильєв подав про нього цікаву історичну довідку:
— Коли коронували англійського короля Едуарда VII, то в Сінгапур був посланий найбистрохідніший крейсер спеціально по мангустани. їх набрали десять тисяч. Було вжито всіх заходів для того, щоб зберегти їх цілими. І все-таки на королівський стіл попало їх тільки чотириста штук. Решта загинула в дорозі.
І ми переконались, що мангустанів можна було їсти скільки завгодно і весь час не відчуватимеш тягаря в шлунку. В кожному з них було по п'ять-шість білосніжних зерен, оточених рожевим м'якушем. Покуштуйте його, і в роті залишиться надовго надзвичайний характерний запах фрукта. Здавалось, що природа витратила найкращий і найцінніший матеріал на.те, щоб створити ці прозоро-жовті, ніби наповнені сонячним соком плоди,— такі вони ніжні, смачні, добірні й тануть на язиці, як морозиво.
Хлоп'ята, нагороджені грішми, з радістю помчали додому.