Я не хочу нічого стверджувати доти, доки мені не вдасться роздобути конкретніші факти.
— Щось іще?
— Я думаю — незалежно від того, хто відповідає за такі речі, його треба попередити, що, можливо, буде знайдено ще один труп.
— Ви хочете сказати, буде знайдено ще один труп, що має стосунок до справи, яка нас цікавить? До того злочину, який скоєно десять років тому?
— Так, — сказала міс Марпл. — Правду кажучи, я в цьому цілком переконана.
— Ще один труп. Чий?
— Поки що це тільки моє припущення, — сказала міс Марпл.
— Ви маєте якесь уявлення про те, де він лежить?
— О, так, — сказала міс Марпл. — Я переконана, що знаю, де він лежить, але мені треба ще трохи часу, перш ніж я зможу сказати вам це напевне.
— Про який труп ви говорите? Труп чоловіка? Жінки? Дитини? Дівчини?
— Існує ще одна дівчина, яка тоді зникла, — сказала міс Марпл. — Її звали Нора Брод. Вона зникла, і відтоді її не бачили й нічого про неї не чули. Я здогадуюся, де заховано її труп.
Професор Вонстед подивився на неї.
— Ви знаєте, чим більше ви говорите, тим менше мені хочеться залишати вас тут саму-одну, — сказав він. — У вас надто багато здогадів, і ви можете вчинити якусь дурницю, хоч не виключено…
— Не виключено, що всі мої здогади — нісенітниця? — запитала міс Марпл.
— Ні, ні, я мав на увазі зовсім не те. Але якщо ви справді знаєте так багато, то це може накликати на вас небезпеку… Ліпше я залишуся тут і оберігатиму вас.
— Ви тут не залишитеся, — сказала міс Марпл. — Ви повинні поїхати до Лондона й виконати там важливу роботу.
— Ви так говорите, ніби знаєте вже дуже багато, міс Марпл.
— Я певна, що справді знаю вже дуже багато. Але мені треба здобути докази.
— Здобуваючи докази, ви можете наразити себе на великий ризик. А я не хочу, щоб поліції довелося шукати тут ще один труп. Ваш.
— Ви перебільшуєте, — сказала міс Марпл.
— Небезпека для вас може стати цілком реальною, якщо ваші здогади правильні — і ви це знаєте. Ви підозрюєте якусь конкретну особу?
— Я дещо знаю про одну особу, так мені здається. Але я повинна довідатися більше — і тому я залишаюся тут. Якось ви мене запитали, чи відчуваю я атмосферу зла. Так, я її відчуваю і відчуваю її тут, атмосферу зла або, якщо хочете, небезпеки — великого нещастя, страху… Я повинна тут щось зробити. Зробити все, на що я спроможна. Але така стара жінка, як я, мало на що спроможна.
Професор Вонстед лічив, стримуючи дихання:
— Раз, два, три, чотири…
— Що ви рахуєте? — запитала міс Марпл.
— Людей, які залишилися в автобусі. Я виходжу з припущення, що вони не цікавлять вас, адже ви дозволили їм поїхати, а самі залишаєтеся тут.
— А чому вони повинні мене цікавити?
— Бо ви сказали, що містер Рейфаєл послав вас на екскурсію з певною метою і з певною метою послав вас також до Старого Маєтку. Отже, я роблю висновок. Ми припускали, що смерть Елізабет Темпл пов'язана з якимсь учасником екскурсії. Але ви залишаєтеся тут, а отже, тепер ви, схоже, пов'язуєте її зі Старим Маєтком.
— Ви не зовсім маєте рацію, — сказала міс Марпл. — Екскурсія і Старий Маєток пов'язані між собою. Я хочу, щоб дехто розповів мені про дещо.
— Ви думаєте, ви зможете примусити його розповісти вам про дещо?
— Думаю, що зможу. А ви запізнитеся на свій поїзд, якщо не поквапитеся.
— Бережіть себе, — сказав професор Вонстед.
— Я себе берегтиму, — сказала міс Марпл.
Двері відчинилися, і з холу вийшли двоє людей. Міс Кук і міс Бароу.
— Вітаю вас, — сказав професор Вонстед. — Я думав, ви поїхали з екскурсією.
— Ми змінили свою думку в останню мить, — весело відповіла міс Кук. — Розумієте, ми зовсім нещодавно відкрили, що тут можна здійснити кілька дуже цікавих прогулянок і що є одне чи два місця, які мені дуже хочеться побачити. Церква з надзвичайно цікавим джерелом, відомим ще в часи англосаксів. Вона лише за чотири або п'ять миль звідси, і до неї можна доїхати місцевим автобусом, гадаю. Річ у тому, що мене цікавлять не тільки старовинні будівлі та парки. Я також захоплююся церковною архітектурою.
— І я теж, — сказала міс Бароу. — Тут неподалік є також Фінлі-Парк, надзвичайно цікаво спланований із погляду паркової архітектури. Тож ми вирішили, що нам набагато приємніше залишитися тут ще на день або два.
— Ви залишаєтеся тут, у "Золотому кабані"?
— Так. Нам пощастило переселитися до дуже затишної кімнати на двох. Вона набагато краща за ту, у якій ми мешкали протягом двох останніх діб.
— Ви запізнитеся на поїзд, — знову сказала міс Марпл.
— Я думаю, вам було б усе-таки краще… — почав професор Вонстед.
— Зі мною все буде гаразд, — нетерпляче відповіла йому міс Марпл. — Такий добрий чоловік, — сказала вона, коли він завернув за ріг будинку, — він так турбується про мене, ніби я йому рідна тітка або бабуся.
— Ми пережили велике потрясіння, чи не так? — сказала міс Кук. — Можливо, вам захочеться приєднатися до нас, коли ми поїдемо оглянути церкву святого Мартіна в Ґроуві.
— Дякую за запросини, — сказала міс Марпл, — але не думаю, що сьогодні в мене вистачить сил на екскурсію. Можливо, завтра, якщо знайдеться щось цікаве для оглядин.
— Тоді, даруйте, ми повинні залишити вас.
Міс Марпл усміхнулася до них і повернулася в готель.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
МІС МАРПЛ МІРКУЄ
Пообідавши в їдальні, міс Марпл вийшла на терасу, де пили каву. Вона саме допивала свою другу філіжанку, коли висока й тендітна жінка піднялася сходами й підійшла до неї, дещо засапавшись. Це була Антея Бредбері-Скот.
— О, міс Марпл, ми лише щойно довідалися, що ви не поїхали з екскурсією. Ми думали, ви поїдете й не станете залишатися тут. І Клотільда, і Лавінія послали мене сказати вам: ми сподіваємося, ви повернетеся до Старого Маєтку й погостюєте в нас. Я переконана, що в нас вам буде набагато краще. Тут завжди стільки людей, які приїжджають і виїжджають, а надто в суботу та в неділю, і взагалі тут гамірно й неспокійно. Тож ми будемо дуже, дуже раді, — повірте, ми справді будемо, — якщо ви повернетеся до нас.
— О, це дуже люб'язно з вашого боку, — сказала міс Марпл, — це справді дуже й дуже люб'язно, адже я вже жила у вас дві доби. Я спершу думала, що поїду далі з екскурсією. Тобто після тих двох днів, які я провела з вами. Якби не цей трагічний і нещасливий випадок… Бо після нього, знаєте, я відчула, що не здатна їхати далі. Я подумала, мені конче треба відпочити бодай одну ніч.
— Але я повторюю, вам буде набагато краще, якщо ви приїдете до нас. Ми зробимо все, від нас залежне, щоб вам було затишно й зручно.
— О, ідеться зовсім не про це, — сказала міс Марпл. — Мені було надзвичайно добре, коли я жила у вас. Справді, я дуже тішилася. Такий чудовий дім. І речі в ньому просто чудові. Чудова порцеляна, чудовий кришталь і меблі. Це така приємність — жити в будинку, а не в готелі.
— У такому разі ходімо зі мною. Ходімо зараз же. Я допоможу вам скласти ваші речі.
— Дякую, ви дуже люб'язні. Але я можу зробити це й сама.
— Але ви не проти, якщо я все ж таки допоможу вам?
— Я буду вам дуже вдячна, — сказала міс Марпл.
Вони пішли до її кімнати, де Антея досить недбало спакувала її пожитки. Міс Марпл, яка звикла складати свої речі дуже акуратно, мусила прикусити губу, щоб зберегти на обличчі задоволений вираз. Господи, подумалося їй, та ж вона робить це через пень-колоду.
Антея домовилася з портьє, і той відніс валізу за ріг готелю, а потім униз по вулиці до Старого Маєтку. Міс Марпл дала йому щедрі чайові й, усе ще бурмочучи, яка вона рада і яка вдячна, повернулася в дім сестер.
"Три сестри! — подумала вона. — От я знову з ними зустрілася". Вона сіла у вітальні й на мить заплющила очі, досить важко дихаючи. Схоже було, що вона трохи засапалася. Вона відчувала, що це цілком природно в її віці, адже Антея та портьє йшли досить-таки швидко. Але насправді за своїми заплющеними очима намагалася зрозуміти, які почуття опанували її, коли вона знову повернулася в цей дім. Чи відчувала вона щось зловісне? Ні, це було не відчуття чогось зловісного, а відчуття нещастя. Глибокого нещастя. Такого глибокого, що воно майже вжахнуло її.
Вона розплющила очі й подивилася на ще двох жінок, які були в цій кімнаті. Місіс Ґлін щойно прийшла з кухні, тримаючи в руках тацю з післяполудневим чаєм. Вона здавалася такою, якою була й завжди. Її спокійне обличчя не виражало якихось емоцій або почуттів. Така цілковита відсутність почуттів була майже неприродною, подумала міс Марпл. Можливо, життя, позначене напругою й труднощами, навчило її нічого не виставляти назовні, зберігати стриманість і нікому не показувати своїх внутрішніх почуттів?
Міс Марпл перевела погляд із неї на Клотільду. Та мала вигляд Клітемнестри, це вона помітила ще раніше. Вона, безперечно, не вбивала свого чоловіка, бо ніколи не мала чоловіка, якого можна було б убити, і дуже малоймовірно, що вона вбила дівчину, до якої, згідно з усіма розповідями, була глибоко прив'язана. Міс Марпл не мала жодних підстав сумніватися, що так воно й було. Вона бачила, як очі Клотільди наповнилися слізьми на згадку про смерть Вериті.
А що Антея? Антея, яка віднесла ту посилку на пошту. Антея, що прийшла її забрати до готелю. У міс Марпл був великий сумнів щодо Антеї. Божевільна? Справді, надто божевільна для свого віку. Очі, що сахалися від вашого погляду й відразу поверталися назад. Очі, що, здавалося, бачили у вас за плечима те, чого інші люди не бачили. Вона налякана, думала міс Марпл. Щось її налякало. Чого вона так боїться? Можливо, вона страждає від психічного захворювання? Можливо, боїться, щоб її не заслали до якогось закладу, де їй доведеться перебувати до кінця своїх днів? Боїться своїх двох сестер, які можуть прийти до висновку, що нерозумно тримати її на волі? А може, вони остерігаються, щоб Антея не зробила або не сказала чогось зайвого?
Міс Марпл відчувала: тут щось витає в повітрі. За чаєм вона запитувала себе, що роблять міс Кук та міс Бароу. Чи поїхали вони дивитися ту церкву, чи то була тільки балаканина, балаканина, позбавлена реального змісту? У їхній поведінці було щось дивне. Дивно, чому вони приїздили в Сент-Мері-Мід і дивилися там на неї ніби для того, щоб потім упізнати її серед учасників екскурсії, але так і не зізналися, що бачили її раніше або зустрічалися з нею.
Було багато чого незрозумілого для міс Марпл.