Мертва зона

Стівен Кінг

Сторінка 36 з 82

— Яку чудесну силу дав тобі Господь, Джонні! Хіба я тобі не казала? Хіба не казала, що так буде?

— Атож, казала.

— Він призначив тобі справу, — провадила мати. — Не тікай від неї, Джонні. Не ховайся в печері, як Ілія, не змушуй його посилати велику рибину, щоб вона поглинула тебе. Не роби цього, Джоне.

— Ні, не зроблю. — Він тримав материну руку-кліш-ню. В голові у нього гупало.

— Ти не гончар, а гончарна глина, Джоне. Запам'ятай.

— Гаразд.

— Запам'ятай це! — різко промовила вона, і Джонні подумав: "Знову її повело на дурниці".

А втім, ні; власне, це були не більші дурниці, ніж ті, що їх вона говорила й тоді, коли він вийшов з коми.

— Пильно дослухайся до тихого голосу, коли почуєш його.

— Гаразд, мамо, я дослухатимусь.

Вона трохи повернула голову на подушці і... невже всміхнулася?

— Мабуть, ти думаєш, що я втратила розум. — Вона ще трішечки повернула голову й тепер дивилася просто на нього. — Але це нічого не важить. Ти впізнаєш той голос, коли він озветься до тебе. Він скаже тобі, що робити. Як казав Єремії, і Даниїлові, і Амосу, і Аврааму. Настане й твоя черга. Він тобі скаже. І коли він скаже, Джонні... виконай свій обов'язок.

— Гаразд, мамо.

— Яка сила... — пробелькотіла вона. Голос її ставав глухим і нерозбірливим. — Яку силу дав тобі Господь... Я знала... Я завжди знала... — Голос їй урвався.

Здорове око заплющилось. Друге й далі безтямно дивилося в стелю.

Джонні посидів біля ліжка ще хвилин п'ять, а тоді встав і рушив до дверей. Він уже взявся за ручку й ледь прочинив двері, коли сухий, шелестливий материн голос, в якому звучав суворий наказ, змусив його прикипіти до місця.

— Виконай свій обов'язок, Джоне.

— Авжеж, мамо.

Більш йому не випало поговорити з матір'ю. Вона померла наступного ранку, 20 серпня, о п'ять хвилин на дев'яту. В той самий час у містечку на північ від її лікарні Уолт і Сейра Хезлітти сперечалися через Джонні й мало не посварились; а десь на південь Грег Стілсон чинив суд над одним юним поганцем.

Розділ тринадцятий

1

— Ти не розумієш, — переконливим, безмежно терплячим тоном умовляв Грег Стілсон хлопця, що сидів у задній кімнаті поліційної дільниці в Ріджуеї. Хлопець, голий до пояса, сидів, відкинувшись на складаному стільці, й пив із пляшки пепсі-колу. І поблажливо посміхався до Грега Стілсона, не розуміючи, що більш, як двічі, Грег нічого не повторює; він розумів тільки те, що хтось один у кімнаті — велике лайно, а от хто саме, він ще цілком не усвідомив.

І оце усвідомлення належало в нього вселити.

При потребі — й із застосуванням сили.

Надворі був ясний і теплий серпневий ранок. На деревах співали пташки. І Грег відчував, що його щаслив ва доля десь зовсім близько, ближче, ніж будь-коли. Отож треба бути обережним з цим юним поганцем. Це ж бо не якийсь там кривоногий патлатий мотоцикліст, від якого смердить потом. Цей хлопчина вчиться в коледжі, волосся в нього помірно довге й чисто вимите, аж блищить; до того ж він племінник Джорджа Гарві. Хоча Джордж і не дуже ним переймається (Джордж у 1945 році з боями пройшов Німеччину й для цих довгогривих жевжиків має всього три слова, і то далеко не "з днем народження"), та все ж рідна кров. А в муніципальній раді Джордж має неабияку вагу. "Ви там повчіть його розуму, — сказав він Грегові, коли той доповів, що начальник поліції Віггінс заарештував сина його сестри. — Тільки не перебирайте міри. Все ж таки рідна кров".

Хлопець дивився на Грега з лінивою зневагою.

— Я-то розумію, — сказав він. — Ваші пси забрали в мене футболку, і я хочу, щоб її повернули. А от вам не завадить дещо зрозуміти. Якщо мені її не віддадуть, я нацькую на вас Американську лігу захисту громадянських свобод.

Грег підвівся, перейшов до сталево-сірого канцелярського сейфа, що стояв проти сатуратора-автомата, дістав в'язку ключів, вибрав потрібний і відімкнув сейф. На паці бланків реєстрації дорожньо-транспортних пригод лежала червона футболка. Він узяв її і розправив так, що стало видно напис: "Ляж під мене, крихітко".

— Ти ходив у ній, — мовив Грег тим самим м'яким тоном. — По вулицях.

Хлопець гойднувся на задніх ніжках стільця й ковтнув ще трохи пепсі. На обличчі його блукала все та сама поблажлива, майже глузлива посмішка.

— Ходив, — сказав він. — І хочу, щоб її мені повернули. Це моя власність.

У Грега починала боліти голова. Цей зухвалий шмаркач не розуміє, як просто все робиться. Кімната звуконепроникна, і крику з неї не чути, це вже не раз перевірено. Ні — він не розуміє. Не тямить.

Але не давай собі волі. Не перебирай міри. Не наламай дров.

Легко сказати. Та й зробити звичайно неважко. Але часом... часом він не знав упину.

Грег сягнув рукою в кишеню і дістав газову запальничку.

— То ви нагадайте своєму гестапівцю Віггінсу й моєму дядечку-фашистові, що перша поправка до конституції... — Хлопець раптом замовк, і очі його розширились. — Що це ви... Гей, ви!

Анітрохи на нього не зважаючи, принаймні зовні цілком спокійно, Грег клацнув запальничкою. Газове полум'я метнулося вгору, і він підпалив футболку. Зайнялася вона добре.

Передні ніжки стільця грюкнули об підлогу, і хлопець метнувся до Грега з пляшкою пепсі в руці. Його самовдоволена посмішка зникла, в розширених очах спалахнули занепокоєння, подив і гнів — гнів розбещеного шалапута, якому надто довго все дозволяли.

Його ніхто не називав клятим хирляком, подумав Грег Стілсон, і біль у нього в голові посилився. Ні, не можна давати собі попуску.

— Ану, віддай! — закричав хлопець.

Грег тримав футболку, затисши її зверху двома пальцями й напоготові упустити на підлогу, коли припече.

— Віддай, чуєш, лайно! Вона моя! Вона...

Грег поклав руку хлопцеві на голі груди й штовхнув його скільки було сили — а сили було вдосталь. Хлопець відлетів у другий кінець кімнати, і гнів його змінився тривогою, а потім — нарешті — і страхом, чого й хотів Грег.

Грег кинув димлючу футболку на кахляну підлогу, підняв хлопцеву пляшку й вилив на футболку рештки пепсі. Вона лиховісно зашипіла.

Хлопець поволі підводився, спираючись плечима на стіну. Грег перехопив його погляд. Очі в хлопця були карі й широко-широко розплющені.

— Нам треба порозумітися, — мовив Грег, і власні слова долинули до нього наче здалеку, приглушені болісним стугоном у голові. — Ми зараз влаштуємо просто отут, у цій кімнаті, невеличку співбесіду й з'ясуємо, хто з нас лайно. Ти вловив мою думку? Нам потрібно дійти певних висновків. Ви ж там у коледжі любите це робити? Доходити висновків?

Хлопець уривчасто втягнув у себе повітря. Тоді облизав губи, наче хотів щось сказати, і раптом заволав:

— Поможіть!

— Атож, помогти тобі таки треба, — сказав Грег. — І я тобі поможу.

— Ви ненормальний, — бовкнув племінник Джорджа Гарві, а тоді знову заволав, ще голосніше: — Поможіть!

— Може, й так, — мовив Грег. — Цілком може бути. Але нам, синку, треба з'ясувати, хто тут лайно. Розумієш, до чого я веду?

Він позирнув на пляшку від пепсі у своїй руці й зненацька люто торохнув нею об ріг сейфа. Пляшка розлетілася вщент, і, побачивши на підлозі скалки, а в руці Грега наставлену на нього шийку пляшки з гострими зазубреними краями, хлопець заверещав. Його джинси, витерті до білого між ніг, раптом потемніли. Обличчя набрало кольору старого пергаменту. А коли Грег ступив до нього, чавлячи скло важкими черевиками, що їх носив і взимку і влітку, хлопець безпорадно притиснувся до стіни.

— Коли я виходжу на вулицю, я надягаю білу сорочку, — промовив Грег і вискалив білі зуби. — Іноді й з краваткою. А ти виходиш на вулицю, начепивши на себе якусь ганчірку із сороміцьким написом. То хто з нас лайно, хлопчику?

Племінник Джорджа Гарві щось проскімлив. Його вирячені очі не відривалися від зазубреної скляної шийки в Греговій руці.

— Ось я стою тут чистий і сухий, — провадив Грег, підступаючи трохи ближче, — а в тебе тече по обох ногах у черевики. То хто з нас лайно?

Він почав злегенька тицяти скляними гостряками в голі й пітні хлопцеві груди, і племінник Джорджа Гарві заплакав. "Ось через таких і країна розколюється, — подумав Грег. Каламутна, хмільна лють гула й нуртувала в голові. — Через отаких смердючих шмаркатих плаксіїв, як цей".

Гляди тільки, не перебери міри... не наламай дров...

— І говорю я, як людина, — сказав Грег, — а ти, хлопче, верещиш, наче свиня в брудній калюжі. То хто ж лайно?

Він знову тицьнув шийкою пляшки хлопцеві в груди; один з гострих зубців ледь проштрикнув шкіру під правим соском, і там виступила манюсінька крапелька крові. Хлопець завив.

— Я розмовляю з тобою, — сказав Грег. — І раджу тобі відповідати так, як ти відповідаєш своїм учителям. То хто з нас лайно?

Хлопець щось запхикав, але розібрати ті звуки було годі.

— Відповідай, якщо хочеш скласти цей екзамен, — не вгавав Грег. — Я ж випущу з тебе тельбухи, синку. — І в цю мить він був здатен на таке. Тим-то й уникав дивитись на ту краплю крові, щоб не знавісніти остаточно, бо тоді б йому стало байдуже, чи то племінник Джорджа Гарві, чи будь-хто інший. — Ну, то хто лайно?

— Я, — мовив хлопець і захлипав, як мала дитина, що боїться лихого розбійника, який чигає вночі за дверима спальні.

Грег посміхнувся. У голові гупало, в очах спалахували різноколірні цятки.

— Ну що ж, це вже добре. Для початку. Але цього не досить. Я хочу, щоб ти сказав: "Я лайно".

— Я лайно, — промовив хлопець, і далі хлипаючи.

З носа в нього потекли шмарклі й так і повисли. Він утер їх затиллям долоні.

— А тепер я хочу, щоб ти сказав: "Я велике лайно".

— Я... я велике лайно.

— Ну, а тепер ще одне, і, мабуть, на цьому й закінчимо. Скажи: "Дякую, що ви спалили цю. погану футболку, мер Стілсон".

Тепер хлопець був ладен на все. Перед ним відкривався вихід на волю.

— Дякую, що ви спалили цю погану футболку. В очах у Грега спалахнуло, і він черкнув скляним

гостряком по м'якому животі хлопця, так що показалася смужечка крові. Скло ледь дряпнуло шкіру, але хлопець завив так, наче за ним гналися всі чорти з пекла.

— Ти забув сказати "мер Стілсон", — мовив Грег, і раптом усе минулося.

Біль востаннє гупнув у голові, просто між очима, і зник. Грег ошелешено дивився на шийку пляшки в своїй руці й ледве пригадував, звідки вона взялася. От бісова дурниця. Мало не полетіло все шкереберть через цього паршивого недоумка.

— Мер Стілсон! — кричав хлопець.

33 34 35 36 37 38 39