зумисне не обертався, ті жести не мали жодної іншої мети, як збити його зі сліду старого. Зрештою К. облишив служку, він не хотів його дуже налякати, крім того, боявся проґавити італійця, раптом той таки надумає прийти до собору.
Зайшовши до головного нефа й шукаючи місце, де він залишив альбом, К. на колоні майже біля самих вівтарних хорів помітив ще одну невеличку кафедру, збудовану дуже просто з нічим не оздобленого білого каменю. Вона була така маленька, що здалеку скидалась на ще порожню нішу, де має стояти постать святого. Проповідник не міг би ступити й кроку до поренчат. Крім того, кам'яний склепінчастий дашок кафедри починався дуже низько й круто здіймався вгору, не мав, правда, жодних прикрас, але був вигнутий так, що людина середнього зросту не змогла б випростатись під ним і була б змушена весь час перехилятись через поренчата. Та кафедра була немов створена, щоб завдати мук проповідникові, важко було здогадатись, навіщо вона потрібна, коли є інша, простора й так вишукано оздоблена кафедра.
К., мабуть, не помітив би цієї невеличкої кафедри, якби вгорі не світила лампа, яку ставлять невдовзі перед тим, як читатимуть казань. Невже справді зараз прийде проповідник? До порожньої церкви? К. подивився на східці, що, горнучись до колони, тягнулись до кафедри: такі вузенькі, немов просто оздоблювали колону, а не допомагали людині вибратись нагору. Але під кафедрою, К. аж засміявся з подиву, справді стояв священик, тримаючись за поренча; він був ладен от-от ступити на східці й приглядався до К. Потім злегка кивнув головою, К. перехрестився і вклонився, хоч мав би зробити це набагато раніше. Священик шарпнувсь і швидкими, короткими кроками став підніматись на кафедру. Невже справді виголосять казань? Може, церковний служка таки не зовсім відбився глузду і хотів, щоб К. підійшов до проповідника? Адже в безлюдній церкві то була справді потрібна річ. А втім, десь перед образом Богородиці стояла ще й стара жінка, вона теж би мала підійти. І якщо має початися казань, чому не грає орган? Він мовчить, он лише мляво полискує в пітьмі своїми величезними трубами.
К. подумав, чи не слід йому якнайшвидше вийти з собору, якщо він не вийде тепер, нема жодної надії, що йому пощастить вийти під час казані, тоді він буде змушений залишитись, хоч скільки вона триватиме, він і так змарнував забагато робочого часу, чекаючи на італійця, чого, зрештою, вже не зобов'язаний робити, і К. подивився на годинник: була вже одинадцята. Але невже справді читатимуть казань? Невже сам К. заступить усю церковну громаду? А що, як він лиш іноземець, який хоче оглянути церкву? Власне, він і справді хотів її оглянути. Проте безглуздо думати, ніби сьогодні таки читатимуть казань – тепер, об одинадцятій годині, у робочий день, за такої негоди. Священик – а то безперечно він, – молодик із гладеньким понурим обличчям, береться східцями вгору вочевидь на те, щоб погасити лампу, яку хтось помилково запалив.
Та насправді сталось не таке, священик кілька разів підправив ґніт і ще трохи писав щось, потім неквапом обернувся до балюстради, узявшись руками спереду за кам'яний виступ. Так він простояв якийсь час і, не ворушачи головою, обдивлявся навколо. К. тим часом далеченько відступив назад, зіпершись ліктями на першу церковну лаву. Непевними очима він дивився, навіть сам не усвідомлюючи цього, туди, де, згорбившись, мирно спочивав церковний служка, неначе після виконаного завдання. Яка тиша тепер у соборі! Але К. мусить її порушити, він не має наміру залишатися тут; якщо обов'язок священика полягає в тому, щоб певної години, незважаючи на обставини, прочитати казань, то нехай собі читає, це йому вдасться й без К., бо й присутність К. однаково не надасть сили словам казані. К. поволі рушив з місця, обмацав носаком черевика лаву, вийшов у широкий прохід і без жодних перешкод пішов далі, проте на кам'яній підлозі виразно чулись якнайтихіші кроки, а склепіння тихо, але неперервно повторювали їх мінливою багатозвучною луною. К. відчував певну безпорадність, ідучи самотою поміж порожніх лав, де його, мабуть, бачив священик, крім того, йому здавалося, ніби собор такий величезний, що ще трохи – і людина в ньому збожеволіє. Підійшовши до місця, де він сидів, К. нашвидку, не зупиняючись, намацав альбом і забрав його. Він уже майже проминув лави і підійшов до незайнятого простору між ними та виходом, аж тут уперше до нього долинув голос проповідника. Могутній, добре поставлений голос. Як він пронизує собор, що готовий слухати його! Але проповідник заговорив не до громади вірних, а безпосередньо – тут навіть сумнівів не було – до К.:
– Йозефе K.! – гукнув голос.
К. зупинився і втупився очима в підлогу перед собою. Він поки що вільний, ще може піти далі і вийти крізь троє невеличких темних дерев'яних дверей неподалік від нього. Це просто означатиме, що він не розчув того вигуку або розчув, та вирішив не звертати уваги. А якщо він обернеться, тоді його затримають, тоді він признається, що добре зрозумів той вигук, що тут справді зверталися до нього і що він ладен скоритися. Якби священик гукнув іще раз, К. напевне, пішов би далі, та оскільки, поки К. мов прикипів до підлоги, всюди панувала тиша, він таки повернув трохи голову, йому кортіло подивитися, що тепер робить священик. Той, як і перше, спокійно стояв на кафедрі, проте можна було виразно побачити, що він киває К. головою. Якщо К. тепер не обернеться повністю, це буде лише звичайнісінька дитяча гра в піжмурки. Він справді обернувся, і священик, киваючи пальцем, став підкликати його ближче. Оскільки тепер уже все могло відбуватися відкрито, К. – з цікавості і щоб швидше залагодити справу – швидким сягнистим кроком підбіг до кафедри. Біля першої лави він зупинився, проте священикові відстань видалась завеликою, він випростав руку і, опустивши вниз вказівного пальця, показав на місце біля самої кафедри. К. став на те місце, але там йому доводилось високо задирати голову, аби ще бачити священика.
– Ти Йозеф К., – ствердив священик і невідомо навіщо підняв одну руку з балюстради.
– Так, – відповів К., замислившись над тим, як часто давніше називали його ім'я, що з певного часу стало немов тягарем для нього, його ім'я знають тепер навіть люди, котрих він бачить уперше, – а як воно добре, коли ти спершу представишся, а вже потім тебе називають на ім'я!
– Ти звинувачений, – незвичайно тихо проказав священик.
– Атож, – підтвердив К., – мені казали про це.
– Тоді ти той, кого я шукаю, – провадив далі священик. – Я тюремний капелан.
– Он воно що, – зітхнув К.
– Я погукав тебе сюди, щоб поговорити з тобою.
– Я цього не знав, – здивувався К. – Я прийшов сюди показати собор одному італійцеві.
– Облиш марноту, – звелів священик. – Що в тебе у руці? Молитовник?
– Ні, – відповів К., – альбом міських пам'яток.
– Випусти його з рук, – наказав священик. К. так віджбурнув альбома, що він розкрився і проїхав трохи підлогою на розгорнутих сторінках.
– Ти знаєш, що твій процес обертається кепським боком? – запитав священик.
– Мені теж так здається, – кивнув К. – Я докладав усіх зусиль, але без успіху. А втім я навіть іще не написав вступної заяви.
– Як ти собі уявляєш кінець? – запитував далі священик.
– Давніше я гадав, що все скінчиться добром, а тепер інколи й сам сумніваюсь у цьому. Я не знаю, як він закінчиться. А ти знаєш?
– Ні, – відказав священик, – але боюся, що скінчиться погано. Тебе визнали винним. Твій процес, певне, навіть не вийде за межі нижніх щаблів правосуддя. Принаймні цієї миті твою провину вважають за доведену.
– Таж я невинний, – захищався К., – тут якась помилка. Як узагалі людина може бути винною? Адже всі ми люди, такі самі, як решта.
– Правильно, – поправив священик, – але винні завжди таке кажуть.
– І ти теж ставишся до мене упереджено? – запитав К.
– Ні, я не упереджений, – відповів священик.
– Я вдячний тобі, – мовив К., – бо всі інші, хто пов'язаний із процесом, ставляться до мене упереджено. Вони впливають навіть на тих, хто не пов'язаний. Моє становище стає дедалі тяжче.
– Ти хибно розумієш ситуацію, – заперечив священик. – Вирок не оголошують одразу, процес мало-помалу обертається на вирок.
– Так ось воно що, – опустив голову К.
– Що ти робитимеш далі задля своєї справи? – запитав священик.
– Ще пошукаю допомоги, – відповів К., піднімаючи голову, щоб побачити реакцію священика на цю відповідь. – Ще є певні можливості, якими я поки що не скористався.
– Ти шукав забагато чужої допомоги, – невдоволено буркнув священик, – надто в жінок. Хіба ти не помітив, що то не справжня допомога?
– Признаюсь, що іноді й навіть досить часто твої слова слушні, – відповів К. – але не завжди. Жінки мають велику владу. Якби кількох знайомих мені жінок я спонукав спільно працювати задля мене, я б неодмінно втримався. Надто за цього правосуддя, де кожен уганяє за жінками. Покажи слідчому жінку десь удалині, і він пережене, аби не спізнитись, і суддів, і звинувачених. – Священик схилився головою на парапет, тепер, здається, дашок кафедри вже гнітив його. Але що там за негода така надворі? Бо вже й не похмурий день, а глупа ніч. Жоден вітраж величезних шибок не світиться, на темних стінах де-не-де проступають тільки світліші плями. І саме тепер церковний служка став одна за одною гасити свічки на головному вівтарі.
– Ти сердишся на мене? – запитав К. священика. – Ти, напевне, не знаєш, якому правосуддю ти служиш? – Відповіді не було. – Це тільки мій власний досвід, – говорив далі К., але нагорі знов мовчали. – Я не хотів тебе образити, – знов озвався К. Аж тут священик як не крикне згори на нього:
– Невже ти не можеш подивитись на два кроки далі? – Кричав він гнівно, але водночас немов усупереч власній волі, нерозважливо, налякавшись того, що бачив сам.
Після цього обидва довго мовчали. Звісно, серед пітьми, що панувала внизу, священик не міг як слід роздивитись К., тим часом К. виразно бачив його у світлі невеличкої лампи. Чому священик не зійде вниз? Адже він не читає казані, тільки розповідає К. про те, що, як добре обміркувати, мабуть, більше нашкодить йому, ніж допоможе. Проте К. здавалося, ніби в священика безперечно добрі наміри, отже, ще є можливість, що він, зійшовши вниз, стане на його бік, ще є можливість, що він дасть йому найголовнішу й цілком прийнятну пораду, яка, либонь, підкаже йому не те, як можна вплинути на процес, а скорше як позбутися його, обминути, як можна жити без процесу.