Можете йти.
Слуга низько вклонився і вийшов.
— Що це означає? — спитав Араміс.
— Зберіть усе, що вам знадобиться для двотижневої подорожі, і йдіть за мною.
— Але я не можу виїхати з Парижа, не дізнавшись принаймні… Араміс замовк.
— Що сталося з нею, чи не так? — докінчив його думку Д'Артаньян.
— З ким? — спитав Араміс.
— З тією жінкою, що була у вас, з хазяйкою вишиваної хусточки.
— Хто вам сказав, що в мене була жінка? — вигукнув Араміс, збліднувши.
— Я бачив її.
— І ви знаєте, хто вона?
— Здогадуюсь.
— Ну, — сказав Араміс, — якщо ви вже стільки знаєте, то чи не відомо вам, принаймні, що сталося з цією жінкою?
— Гадаю, вона повернулась до Тура.
— До Тура? Так, це цілком імовірно; схоже на те, що ви її справді знаєте. Але як могла вона вирушити до Тура, не сказавши мені жодного слова?
— Бо вона боялася, щоб її не арештували.
— Чому ж вона не написала мені?
— Боялася вас цим скомпрометувати.
— Д'Артаньяне, ви повертаєте мене до життя! — вигукнув Араміс — Я вважав себе зневаженим, обдуреним. Я був такий щасливий знову побачити її! Я навіть мріяти не смів, що вона ризикуватиме своєю свободою через мене, бо подумайте самі, з якої іншої причини вона могла приїхати до Парижа?
— З тієї самої, з якої ми сьогодні мусимо їхати в Англію.
— Що ж це за причина? — спитав Араміс.
— Коли-небудь ви дізнаєтесь про це, Арамісе; а тим часом я насмілюся взяти приклад зі скромності "племінниці богослова".
Згадавши, яку нісенітницю він розповідав колись своїм друзям, Араміс усміхнувся.
— Ну що ж, Д'Артаньяне, коли вона й справді поїхала з Парижа і ви в цьому певні, то мене теж більше нічого тут не затримує, їдьмо! Ви сказали, що ми рушаємо…
— Передовсім до Атоса, і якщо ви йдете зі мною, то поспішіть, будь ласка, бо ми вже й так змарнували чимало часу. До речі, попередьте Базена.
— Базен іде з нами? — здивувався Араміс.
— Можливо. В усякому разі не завадить, щоб він пішов з нами до Атоса.
Араміс покликав Базена й звелів йому збиратися до Атоса.
— Ну що ж, ходімо, — сказав він, приготувавши в дорогу плащ, шпагу та всі три свої пістолети й марно шукаючи в шухлядах бодай якийсь завалящий пістоль. Переконавшись, що грошей немає, він вийшов слідом за Д'Артаньяном, розмірковуючи, як це сталося, що молодий гвардієць не тільки не гірше за нього знав, хто та жінка, яка скористалася з гостинності Араміса, а й набагато краще був обізнаний з тим, куди вона поділася згодом.
Вже на порозі Араміс поклав руку на Д'Артаньянове плече і, пильно глянувши на друга, спитав:
— Ви нікому не розповідали про неї?
— Нікому в світі.
— Атосові й Портосові також?
— Я не сказав їм жодного слова.
— Це добре.
Заспокоєний, Араміс рушив за Д'Артаньяном, і невдовзі вони прийшли до Атоса.
Друзі застали його серед кімнати, з відпусткою в одній руці й листом од пана де Тревіля в другій.
— Чи не скажете, що означають ця відпустка і цей лист? Мені тільки що їх принесли! — спитав здивований Атос.
"Мій любий Атосе, я був би дуже радий, якби ви відпочили тижнів зо два, як цього потребує ваше здоров'я. Можете поїхати на води у Форж або кудись-інде, куди самі схочете, тільки швидше одужуйте.
Відданий вам
Тревіль".
— Ця відпустка і цей лист, Атосе, означають лише те, що вам треба негайно рушати зі мною в дорогу.
— На води в Форж?
— Туди або кудись в інше місце.
— Для служби королю?
— Королю або королеві; хіба ми не слуги їх величностей? Тут до кімнати ввійшов Портос.
— Тисяча чортів! — вигукнув він. — Ну й дивина: відколи це мушкетерам стали надавати відпустки, про які вони не просили?
— Відтоді, як у них з'явилися друзі, що стали робити це за них, — відповів Д'Артаньян.
— Он як… — пробурмотів Портос — Тут, здається, запахло новинами?
— Авжеж, ми рушаємо в дорогу, — сказав Араміс.
— Куди? — запитав Портос.
— Слово честі, я не знаю нічого, — признався Атос — Спитай у Д'Артаньяна.
— В Лондон, панове, — пояснив Д'Артаньян.
— В Лондон! — вигукнув Портос — А що ми робитимемо в Лондоні?
— Цього я не маю права вам сказати, панове; ви мусите повірити мені на слово.
— Але для подорожі в Лондон потрібні гроші, — зауважив Портос, — а їх у мене немає.
— І в мене, — сказав Араміс.
— І в мене, — додав Атос.
— А в мене вони є, — мовив Д'Артаньян, вийнявши з кишені торбинку й поклавши її на стіл. — Тут триста пістолів; хай кожен візьме по сімдесят п'ять — цього цілком вистачить на дорогу до Лондона і назад. А втім, я ладен присягнути: всі ми до Лондона не доїдемо.
— Чому?
— Бо, можливо, дехто з нас відстане по дорозі.
— Отже, ми вирушаємо в похід?
— І навіть у дуже небезпечний, мушу вас попередити.
— Маєш! — вигукнув Портос — То коли вже ми ризикуємо життям, я б хотів принаймні знати, в ім'я чого це робиться.
— І тобі від цього полегшає? — спитав Атос.
— І все-таки, — сказав Араміс, — я згоден з Портосом.
— А хіба король має звичку пояснювати вам свої накази? Ні; він просто говорить: панове, в Гасконі або у Фландрії точаться бої; рушайте туди — і ви рушаєте. В ім'я чого? Ви навіть не замислюєтесь над цим.
— Д'Артаньян має слушність, — зауважив Атос — Ось наші три свідоцтва про відпустку, які ми дістали від пана де Тревіля, і ось триста пістолів, які ми дістали невідомо від кого. Рушаймо ж помирати туди, куди нам наказано. Чи варте наше життя того, щоб ставити стільки запитань? Д'Артаньяне, я готовий іти за тобою.
— Я також, — обізвався Портос.
— І я, — відгукнувся Араміс — До речі, я зовсім не проти, щоб поїхати з Парижа. Мені треба трохи розважитись.
— Чого-чого, а розваг у нас вистачить, панове, запевняю вас, — пообіцяв Д'Артаньян.
— А тепер скажіть, коли ми вирушаємо? — спитав Атос.
— Негайно, — відповів Д'Артаньян. — Не можна марнувати ані хвилини.
— Гей! Грімо, Планше, Мушкетоне, Базене! — гукнули всі четверо своїм слугам. — Наваксуйте наші ботфорти й приведіть коней з головної квартири.
За тих часів кожен мушкетер мав тримати в головній квартирі, як у казармі, свого коня й коня свого слуги.
Планше, Грімо, Мушкетон і Базен побігли виконувати накази своїх панів.
— А тепер накреслимо план походу, — сказав Портос — Куди ми вирушимо спочатку?
— В Кале, — відповів Д'Артаньян. — Це найкоротший шлях до Лондона.
— Ну, то я пропоную ось що…
— Кажи.
— Четверо душ, які подорожують разом, можуть викликати підозру. Д'Артаньян кожному з нас дасть відповідні вказівки. Я виїду вперед на Булонь, щоб розвідати дорогу; Атос виїде через дві години Ам'єнською дорогою; Араміс поїде за нами на Нуайон. Що ж до Д'Артаньяна, то він вибере дорогу, яку сам схоче, й перевдягнеться у вбрання Планше. Планше ж, надівши форму гвардійця, рушить слідом за нами й зображатиме Д'Артаньяна.
— Панове, — сказав Атос, — я гадаю, що слуги не повинні знати про нашу справу: навіть дворянин може випадково виказати таємницю, а вже слуга майже напевно продасть її.
— Як на мене, план Портоса не зовсім вдалий насамперед тому, — мовив Д'Артаньян, — що я й сам до пуття не знаю, які вказівки маю вам дати. Я везу листа — тільки й того. Я не можу зробити трьох копій з цього листа, бо він запечатаний, і тому мені здається, що нам слід їхати разом. Лист лежить ось тут, у цій кишені. — І він показав, де лежить лист. — Якщо мене вб'ють, один з вас візьме листа, і ви поїдете далі; якщо уб'ють і його, настане черга третього і так далі — аби тільки хтось із нас доїхав до Лондона.
— Браво, Д'Артаньяне! — вигукнув Атос — Я підтримую твою думку. До того ж, треба бути послідовними: я їду на води, ви мене супроводите; замість Форжа я рушаю до моря, бо маю свободу вибору. Нас намагаються затримати, я показую листа пана де Тревіля, а ви — ваші свідоцтва. На нас нападають, ми захищаємось; нас звинувачують у злочині, але ми наполягаємо, що хотіли тільки скупатися в морі. Чотирьох чоловік, які подорожують окремо, дуже легко схопити, тоді як четверо разом — це вже загін. Ми озброїмо чотирьох наших слуг пістолетами й мушкетами; якщо проти нас кинуть хоч ціле військо, ми станемо на бій, і той, хто залишиться живий, одвезе, як сказав Д'Артаньян, листа за адресою.
— Чудово, Атосе! — вигукнув Араміс — Ти говориш не часто, та вже коли скажеш, то не гірше за Іоанна Златоуста[107]. Я — за план Атоса. А ти, Портосе?
— Я також, — відповів Портос, — якщо, звичайно, з ним згоден Д'Артаньян. Д'Артаньянові доручено відвезти листа, тож природно, що він має бути начальником нашої експедиції; хай він вирішує, а ми виконуватимемо його накази.
— Гаразд, — мовив Д'Артаньян, — я за те, щоб ми прийняли план Атоса й рушили в дорогу за півгодини.
— Схвалено! — хором гукнули троє мушкетерів.
Кожен, простягши руку до торбинки, взяв собі сімдесят п'ять пістолів і став лаштуватися в дорогу, щоб за півгодини бути готовим до від'їзду.
XX. Подорож
О другій годині за північ наші четверо шукачів пригод виїхали через ворота Сен-Дені з Парижа. Поки надворі стояла ніч, вони їхали мовчки; темрява мимоволі гнітила їх, і за кожним придорожнім кущем їм ввижалися засідки. Та коли почало світати, язики у них розв'язалися, а разом із сонцем повернулась і звична веселість; наче перед боєм, серця забилися дужче, очі засяяли, і кожному спало на думку, що життя, якого, можливо, доведеться незабаром позбутися, не така вже й погана річ. А втім, вони мали досить грізний вигляд: самі тільки добре вимуштрувані вороні коні мушкетерів, ці благородні помічники й вірні товариші солдата, добре навчені басувати чітким кроком в ескадронному строю, — вже тільки вони самі могли викрити найсуворіше інкогніто.
Позаду їхали слуги, озброєні до зубів.
Усе йшло гаразд аж до Шантильї, куди всі вони прибули о восьмій годині ранку. Настав час поснідати. Вершники спішилися біля корчми, де над дверима був намальований святий Мартін, що віддавав жебракові половину свого плаща. Слугам наказали не розгнуздувати коней, щоб негайно рушати далі.
Друзі ввійшли в корчму й сіли до столу.
Якийсь дворянин, щойно приїхавши з Даммартена, снідав за тим самим столом. Він завів розмову про погоду; подорожні відповіли. Він випив за їхнє здоров'я; вони підняли чарки за нього.
Але тої миті, коли Мушкетон зайшов сказати, що коні готові, і друзі вже підвелися з-за столу, незнайомець запропонував Портосові випити за здоров'я кардинала. Портос відповів, що залюбки пристане на його пропозицію, якщо тільки добродій не відмовиться випити за здоров'я короля.