Біле світло в коридорі віддзеркалювалося на блискучій підлозі. Я був не серед безсмертних, ні. Я ще й досі був у цьому світі, у світі загадок, страждань, степових вовків, болісних проблем. Прикре місце, в якому так тяжко перебувати. Треба тікати звідси.
У великому дзеркалі навпроти мене стояв Гарі. Вигляд у нього був кепський, майже такий, як тієї ночі після відвідин професора і балу в "Чорному орлі". Але це було так давно, багато років, багато сторіч тому: відтоді Гарі постарішав, навчився танцювати, побував у магічному театрі, почув, як сміється Моцарт, перестав боятися танців, жінок і ножів. Навіть людина з посередніми здібностями помудрішає, промчавши через кілька сторіч. Я довго дивився на Гарі в дзеркалі: я ще добре не знав його, він ще й досі був трохи схожий на того п'ятнадцятирічного Гарі, що однієї березневої неділі зустрів на пагорбі Розу й скинув перед нею свого школярського кашкета. А проте відтоді він на кілька сторіч постаршав, вивчав музику й філософію, донесхочу навоювався, пив ельзаське в "Крицевому шоломі" й сперечався про Кришну з добропорядними вченими, кохав Ерику й Марію, був Герміниним приятелем, підстрілював автомобілі і спав з тихою китаянкою, зустрічався з Ґете й Моцартом і попродирав багато різних дірок у тенетах часу та уявної дійсності, хоч ще й досі не вирвався з них. І хоч він знов загубив десь свої чудові шахові фігури, а проте має в кишені доброго ножа. Вперед, Гарі, старий, стомлений бідолахо!
Хай йому чорт, яке гірке це життя! Я плюнув на Гарі в дзеркалі, вдарив його ногою і розбив на друзки. Потім повільно пішов лунким коридором, уважно оглядаючи двері, що раніше обіцяли стільки всього гарного. Проте на них уже не було жодного напису. Так я поминув усі сто дверей магічного театру. Невже я сьогодні був на бал-маскараді? Відтоді минуло сто років. Скоро взагалі вже не буде ніяких років. Але ще треба щось зробити, на мене ще чекає Герміна. Дивне це буде весілля. Мене, раба, Степового Вовка, несла до нього каламутна, похмура хвиля. Хай йому біс!
Біля останніх дверей я зупинився. Сюди несла мене каламутна хвиля. Роза, далека юність, Ґете й Моцарт — де все це лишилося?
Я відчинив двері й побачив просту, гарну картину. Долі на килимі лежало двоє голих людей, красуня Герміна й красень Пабло. Вони лежали біч-о-біч і міцно спали, виснажені любовною грою, якою, здається, неможливо насититися і все ж таки швидко насичуєшся. Гарні, вродливі люди, чудові тіла, чарівна картина. Під грудьми в Герміни з лівого боку виднів свіжий круглий синюватий знак — це Пабло вкусив її в хвилину жаги, це був слід від його гарних, блискучих зубів. Туди, де виднів той знак, я вгородив свого ножа по саму колодочку. По білій ніжній Герміниній шкірі потекла кров. Я б зцілував ту кров, якби все було не так, сталося трохи інакше. Але я тільки стояв і дивився на ту кров, бачив, як Герміна на мить розплющила очі і в них з'явився біль і подив. "Чому вона дивується?" — подумав я. Потім подумав, що треба стулити їй повіки. Але вони стулилися самі. От і все. Я зробив те, що мав зробити. Герміна ледь повернулася набік, і від пахви до грудей пролягла легенька тінь, яка наче щось нагадала мені, але я забув, що саме. Більше Герміна не ворухнулася.
Я довго дивився на неї. Нарешті здригнувся, наче отямившись, і хотів вийти. Але тієї хвилини побачив, як Пабло потягнувся й розплющив очі, побачив, як він схилився над мертвою і всміхнувся. "Цей парубійко ніколи не буває поважний, — подумав я, — з усього він сміється". Пабло обережно загорнув край килима і вкрив ним Герміну по груди, щоб не було видно рани. Тоді нечутно вийшов з ложі. Куди він пішов? Невже всі покинули мене? Я лишився сам з укритою до половини килимом мертвою Герміною, яку любив і якій заздрив. На біле чоло спадали короткі, наче хлоп'ячі, пасма волосся, які ледь пахли парфумами і крізь які просвічувало маленьке гарне вухо. Червоні губи наче променіли на зблідлому обличчі і були трохи розтулені.
Тепер її бажання було виконане. Я вбив свою кохану, перше ніж вона встигла стати цілком моєю. Я вчинив щось неймовірне і тепер стояв навколішки перед забитою, дивився на неї й не знав, що означає цей мій вчинок, не знав навіть, чи він був добрий і правдивий, чи навпаки. Що б сказав про це мудрий гравець у шахи, що б сказав про це Пабло? Я нічого не знав, думки мої розбігалися. Все червонішими здавалися нафарбовані губи на згаслому обличчі. Таке було все моє життя, таке було моє коротке щастя й коротке кохання, як ці закляклі губи: трохи червоні на мертвому обличчі.
І від цього мертвого обличчя, від цих мертвих білих плечей, мертвих білих рук віяло жахом, що поволі закрадався мені в душу зимовим духом пустки й самотності, крижаним холодом, який поволі наростав і від якого в мене починали клякнути руки й губи. Може, я погасив сонце? Може, я знищив серце всього живого? Може, сюди проник смертельний холод міжзоряного простору?
Охоплений жахом, я дивився на скам'яніле чоло, на непорушне волосся, на біле холодне вухо. Холод, який випромінювало її тіло, був смертельний і все-таки гарний, він бринів, чарівно вібрував, був музикою!
Чи не траплялося вже мені колись раніше відчувати цей жах, що одночасно був ніби щастям? Чи не доводилося мені вже колись чути цю музику? Так, я вже чув її, в Моцарта, у безсмертних.
Я пригадав вірша, що колись раніше був знайшов у кишені:
Ми ж перебуваємо в ефірі,
Серед крижаних небесних рік,
Час для нас не має сили й міри,
Невластиві нам ні стать, ні вік...
Холодом огорнуті небесним,
Ясно й холодно сміємся ми...
Двері до ложі відчинилися, і зайшов Моцарт. Спершу я його не впізнав, бо він був без кіски, не в штанях до колін і не в черевиках з пряжками, а одягнений по-сучасному. Він сів біля мене, я майже торкався його й не давав йому присунутися ближче, щоб він не замастився в кров, що текла на підлогу з Герміниних грудей. Сівши, він відразу почав щось робити з невеличкими апаратами й інструментами, які розіклав навколо себе. Він цілком захопився ними, щось крутив у них, направляв, і я замилувався його вправними, тонкими пальцями — мені так хотілося побачити колись, як вони грають на роялі. Я задумливо дивився на нього, чи, власне, не задумливо, а замріяно, мене зачарували його прегарні, мудрі пальці, мені стало тепліше біля нього, але воднораз і страшно. Я зовсім не думав про те, що саме він підкручує і налагоджує.
Виявилось, що він збирав і настроював радіоприймач; тепер він ввімкнув його й сказав:
— Передача з Мюнхена, Генделів "Кончерто ґросо" у фа мажорі.
І справді, на мій невимовний подив і жах, пекельна бляшана лійка почала випльовувати з себе ту суміш бронхіального харкотиння і жованої гуми, яку власники грамофонів та приймачів домовилися звати музикою, — але, так само, як під грубим шаром бруду ми вгадуємо чудову давню картину, так і за тим харкотинням і хрипінням дійсно можна було вгадати шляхетні обриси того божистого твору, його величну композицію, його сміливий, широкий подих, глибоке звучання смичкових інструментів.
— Господи, — перелякано вигукнув я, — що ви робите, Моцарте? Невже ви справді хочете, щоб ми з вами були причетні до цього свинства? Ви хочете напустити на нас цей апарат, цей тріумф нашої доби, її найновішу, переможну зброю в нищівній боротьбі проти мистецтва? Невже без цього не можна обійтися, Моцарте?
О, як холодно, як страхітливо засміявся мій моторошний співрозмовник! Засміявся нечутно, а проте все руйнуючи своїм сміхом. Він зі щирим задоволенням дивився на мої муки і все щось підкручував, направляв у своєму проклятому апараті, пересував бляшану лійку. І далі сміючись, він заливав приміщення спотвореною, бездушною, вбивчою музикою. І далі сміючись, він сказав мені:
— Не треба патетики, сусіде! Між іншим, ви звернули увагу на це ритардандо? Знахідка, га? А тепер не гарячкуйте, вдумайтесь у сенс цього ритардандо — чуєте баси? Вони виступають попереду, мов боги. Хай ця знахідка старого Генделя вразить ваше стривожене серце й заспокоїть його! Слухайте, чоловічку, слухайте без патетики й глуму, як за безнадійно ідіотичною запоною цього жалюгідного апарата вимальовуються далекі обриси музики богів! Добре слухайте, тут можна дечого навчитися. Зверніть увагу: цей божевільний рупор робить начебто найдурнішу, найбезглуздішу й найшкідливішу справу у світі, він ловить музику, яку грають десь-інде, і грубо, по-дурному, без вибору кидає її, безбожно спотворену, в чуже, не пристосоване для цього приміщення, — і все ж таки не може знищити первісного духу цієї музики, а тільки показує на ній безпорадність своєї власної техніки, доводить, що він просто бездушний механізм! Добре прислухайтесь, чоловічку, вам це необхідно! Нашороште вуха! Отак. Тепер ви чуєте не тільки спотвореного радіоприймачем Генделя, який, проте, навіть у такому гидотному вигляді лишається божистим, ви чуєте й бачите, шановний, одночасно й чудовий символ життя взагалі. Слухаючи радіо, ви чуєте й бачите предковічну боротьбу між ідеєю та її втіленням, між вічністю й часом, між божистим і людським. Бо так само, любий мій, як радіо протягом десяти хвилин навмання посилає найчудовішу у світі музику в місця, найменше для цього придатні, у міщанські салони і в мансарди, поміж сонних слухачів, що теревенять, жеруть, позіхають і дрімають, так само, як воно позбавляє цю музику її чуттєвої краси, псує її, робить рипучою, заяложує і все ж таки не може цілком знищити її духу, — отак і життя, так звана дійсність, розкидається чудовими образами світу, після Генделя йде доповідь про те, як краще підчистити баланс середніх промислових підприємств, з чарівних звуків оркестру робить неапетитну кашу, всюди в проміжок між ідеєю і дійсністю, між оркестром і вухом пхає свою техніку, свою діяльність, свої нікчемні потреби, своє марнославство. Все життя таке, хлопче, і ми мусимо таким його сприймати, і якщо ми не йолопи, то сміятися з нього. Таким людям, як ви, зовсім не личить критикувати радіо чи життя. Краще навчіться прислухатися до нього! Навчіться ставитись поважно до того, до чого варто ставитись поважно, а з усього іншого сміятися! Чи, може, ви самі робили життя кращим, шляхетнішим, мудрішим, приємнішим? О ні, мосьє Гарі, ви цього не робили.