Відтоді він зарікся давати об'яви. Краще вже собаку продати на псарню, якщо ніхто його не розшукує через газети...
— Ідіть, Швейку, спати, — наказав надпоручник. — Ви здатні розводити теревені аж до ранку. — І вже ліг, а вночі йому приснилося, ніби Швейк украв коня у наступника трону, привів до нього, до Лукаша, а наступник цього коня впізнав на параді саме тоді, коли він, нещасний надпоручник Лукаш, їхав на чолі своєї роти.
Вранці надпоручник почував себе, як після розгульної ночі, немов його вчора нагодували ляпасами. Уві сні його переслідував жахливий кошмар, і він, виснажений страшним сном, над ранок знову заснув. Розбуркав його стукіт у двері, в які просунулася добродушна Швейкова фізіономія, і він спитав, коли збудити пана надпоручника.
Надпоручник тільки застогнав:
— Геть, тварюко, це просто жахливо!
Коли надпоручник устав, Швейк приніс йому сніданок і зовсім приголомшив новим запитанням:
— Насмілюсь запитати, чи не хочете, пане надпоручнику, щоб я знову роздобув якогось песика?
— Знаєте, Швейку, мені б дуже хотілося віддати вас до польового суду, — сказав, зітхнувши, надпоручник. — Але судді вас напевно б звільнили, бо ще ніколи в своєму житті вони не бачили такого безмежного йолопа. Погляньте на себе в дзеркало! Вам не стає млосно від вашої придуркуватої фізіономії? Такого безглуздого витвору примхливої природи мені ще не доводилося бачити. Ну, скажіть правду, Швейку, ви самі собі подобаєтесь?
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, не подобаюсь. Я й в цьому дзеркалі маю якусь шпичакувату голову, бо це ж не шліфоване скло. А ось у китайця Станека було опукле, дзеркало, ото була комедія: хто тільки, бувало, гляне на себе в те дзеркало, його блювати поривало. Морда — набакир, голова, як цебер на помиї, черево, як у роздутого від пива каноніка. Одне слово — фігура. Йшов раз повз нього генерал-губернатор, поглянув на себе, і зараз же це дзеркало мусили зняти.
Надпоручник відвернувся, зітхнув і вирішив, що замість Швейка краще зайнятися кавою.
Швейк порався вже на кухні, і до надпоручника Лукаша долинув його спів:
Марширує Ґреневіль,
Шабель дзенькіт звідусіль,
Прашну брану вже минає,
Не одне дівча ридає.
Потім знову з кухні почувся спів:
Ми, вояки, рать багата,
Скрізь кохають нас дівчата,
Гроші знайдуться на все,
Нам усюди хороше!
"Тобі, напевно, всюди хороше, голодранцю", — подумав надпоручник і плюнув.
У двері просунулася Швейкова голова:
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, що по вас прислали з казарми.
Маєте зараз іти до пана полковника. Прийшов ординарець. — І конфіденційно додав:
— Це, певно, через того пінчера.
— Я вже чув, — сказав надпоручник, коли ординарець у передпокої хотів йому також доповісти.
Він вимовив це пригніченим тоном і пішов, кинувши на Швейка вбивчий погляд.
Це був не рапорт, а щось гірше. Коли надпоручник увійшов у канцелярію полковника, той сидів у кріслі, як сова.
— Два роки тому, пане надпоручнику, — сказав полковник, — ви висловлювали бажання перейти в Будейовиці до дев'яносто першого полку. Ви знаєте, де Будейовиці? Над Влтавою! Так. Над Влтавою, а там у неї вливається Огржа чи щось таке. Місто, так би мовити, дуже привабливе і, як не помиляюся, має набережну.
Знаєте, що таке набережна? Це мур, збудований над водою. Так. А втім, це до справи не стосується. Ми там проводили маневри.
Полковник замовк і, дивлячись у чорнильницю, швидко перейшов на іншу тему:
— Мій пес у вас зіпсувався. Нічого не хоче їсти. Погляньте, в чорнильницю влізла муха. Це дивно, що й узимку в чорнильницю падають мухи. Що це за порядок?
"Та вже б говорив швидше, старий шкарбуне!" — подумав надпоручник.
Полковник устав і пройшовся кілька разів по канцелярії.
— Я довго думав, пане надпоручнику, що, власне, з вами зробити, щоб це вже не могло повторитись. Я і пригадав собі, що ви бажали перейти до дев'яносто першого полку. Головне командування недавно повідомило нас, що в полку бракує багато офіцерів, бо всіх їх повбивали серби. Даю вам слово честі: не пізніше як через три дні ви будете переведені в дев'яносто перший полк в Будейовиці, де формуються маршбатальйони. Не треба дякувати. Військо потребує офіцерів, які...
— І, не знаючи більше, що сказати, глянув на годинника й промовив: — Уже пів на одинадцяту. Час приймати полковий рапорт.
На цьому скінчилася приємна розмова, і надпоручникові стало легше на серці, коли він вийшов з канцелярії. Лукаш попрямував до школи добровольців. Там він сповістив, що найближчими днями їде на фронт і з цього приводу влаштовує прощальну вечірку в Неказанці.
Повернувшись додому, значуще спитав Швейка:
— Знаєте, Швейку, що таке маршбатальйон?
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, маршбатальйон — це те саме, що "маршбатяк", а маршова рота — це "маршка". Ми все це скорочуємо.
— Так ось, Швейку, — сказав надпоручник урочистим тоном. — Я вас повідомляю, що ви поїдете зі мною з "маршбатяком", коли вже так дуже любите скорочення. Але не думайте собі, що на фронті будете викомарювати такі штуки, як тут. Радієте?
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, дуже радію, — відповів хвацький вояк Швейк. — Як це буде надзвичайно прекрасно, коли ми обидва разом поляжемо за найяснішого цісаря і його родину...
ПІСЛЯМОВА ДО ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ "В ТИЛУ"
Закінчуючи першу частину книги "Пригоди бравого вояка Швейка" ("В тилу"), повідомляю, що незабаром одна за одною вийдуть іще дві частини: "На фронті" і "В полоні". І в цих дальших частинах вояки й населення теж говоритимуть і поводитимуться так, як вони насправді говорять і поводяться.
Життя — це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить, як уміє.
Церемоніймейстер доктор Гут говорить інакше, ніж хазяїн шинку "Під чашею" Палівець. А цей роман не підручник салонних манер і не науковий трактат про те, яких слів годиться вживати в товаристві. Це історичний малюнок певної доби.
Коли треба вжити якогось сильнішого слова, котре справді було сказано, я, не вагаючись, подаю його саме так, як воно звучало. Пом'якшувати або замінювати їх крапками вважаю безглуздим лицемірством. Такі слова можна почути й у парламентах. Цілком слушно було колись сказано, що добре вихована людина може читати все. Обурюватися природними речами може тільки морально звихнута свинюка або рафіновані соромітники, які, керуючись своєю псевдомораллю, не дивляться на зміст, а розлючено кидаються на окремі слова.
Свого часу я читав критичну статтю на якусь новелу. Критик обурювався, що автор написав: "Висякався і витер ніс". Це, мовляв, суперечить усьому естетичному, піднесеному, що саме повинна давати народові література.
Це лише невеликий зразок того, які дурні народжуються під сонцем.
Люди, яких коробить від міцних слів, це боягузи, бо реальне життя лякає їх своїми несподіванками, і саме такі слабкі люди — найшкідливіші в галузі культури людського характеру. Вони б виховали народ, як групку сентиментальних людців, онаністів фальшивої культури, типу святого Алоїза, про якого в книжці монаха Євстахія оповідається, нібито він, почувши, як хтось гучно випустив гази, почав плакати і заспокоївся лише молитвою.
Такі люди публічно обурюються, але з незвичайним захопленням ходять по громадських убиральнях перечитувати непристойні написи на стінах.
Вживши в книжці кілька сильних висловів, я просто мимохідь зафіксував, як люди насправді говорять.
Від шинкаря Палівця ми не можемо вимагати, щоб він говорив так делікатно, як пані Лаудова, доктор Гут, пані Ольга Фастрова і цілий ряд інших, які б з радістю зробили з усієї Чехословацької республіки великий салон з паркетом, де б люди ходили у фраках, рукавичках, вишукано говорили і плекали делікатні салонні звичаї, хоч саме під їхньою маскою салонні леви віддаються найгіршим порокам і розпусті.
* * *
Користуючись цією нагодою, сповіщаю, що шинкар Палівець живий. Пережив війну, яку пересидів у тюрмі, і залишився такий, як і тоді, коли встряв у ту історію з портретом цісаря Франца-Иосифа.
Він прийшов мене відвідати, коли прочитав про себе в моїй книжці, і закупив понад двадцять примірників першого випуску, в яких був надрукований початок роману, роздав їх своїм знайомим і таким чином допоміг поширенню книжки.
Він щиро радів, що я про нього написав і до того ж змалював його як відомого грубіяна.
"Мене вже ніхто не переробить, — сказав він мені, — я все життя говорив грубо і те, що думав, і так говоритиму до кінця своїх днів. Не заткну я собі рота серветкою через якогось там дурного осла. Я тепер прославився".
Його самовпевненість почала зростати. А його слава ґрунтується на кількох сильних словах. Але це його цілком задовольняє, і якби я, передаючи його мову правдиво і точно, підкреслив, що так, мовляв, не треба говорити (що, звичайно, не було моєю метою), я б тяжко образив цього порядного чоловіка.
Сам того не знаючи, невишуканими словами, просто і чесно він висловив огиду чеської людини до візантинізму. У нього була в крові ця неповага до цісаря і до делікатних слів.
* * *
Живий і Отто Кац. Цей портрет справді відтворив постать фельдкурата. Після перевороту він покинув свою професію, зрікся католицької церкви і нині працює довіреним на одній фабриці бронзи і фарб у Північній Чехії. Написав мені довгого листа, в якому погрожує порахуватися зі мною, бо якась німецька газета надрукувала переклад одного розділу, де фельдкурат змальований таким, яким був насправді.
— Я його відвідав, і ми дуже добре порозумілися. О другій годині ночі він уже не тримався на ногах, але виголошував проповіді і повторював: "Я, гіпсові голови, фельдкурат Отто Кац".
* * *
Дуже багато людей типу небіжчика Бретшнейдера, державного детектива старої Австрії, вештається в республіці й по сьогодні. Вони надзвичайно цікавляться, хто що говорить.
Не знаю, чи пощастить мені досягти цією книгою своєї мети. Вже те, що мені довелося почути лайку: "Ти пришелепуватий, як Швейк", — свідчить про зовсім протилежне. Якщо, проте, слово "Швейк" стане новою лайкою в барвистому вінку лайок, — буду змушений вдовольнитися цим збагаченням чеської мови.
Ярослав Гашек
Частина друга
НА ФРОНТІ
1. ПРИГОДИ ШВЕИКА В ПОЇЗДІ
В одному купе другого класу кур'єрського поїзда Прага — Чеські Будейовиці сиділо троє: надпоручник Лукаш, навпроти нього літній, зовсім лисий добродій і Швейк.
Швейк скромно стояв біля дверей у коридор і саме приготувався вислухати нову повінь громів з уст надпоручника Лукаша, який, незважаючи на присутність лисого цивільного, з самого початку подорожі втовкмачував Швейкові, що він несусвітна тварюка і таке інше.
Йшлося ні про що інше, тільки про таку дрібницю, як кількість багажу, що його доглядав Швейк.
— У нас украли валізу, — дорікав надпоручник Швейкові.