Можете бути певні, що нема в вас такої речі, дорогої чи нікчемної, яку ви могли б із більшим правом назвати своєю і яка служила б вам краще за будь-яких обставин, ніж моя особа, яка вже вона не є, і все моє добро. Щоб ви могли в тому до краю пересвідчитись, скажу вам, що я мав би собі за превелику ласку, якби ви веліли мені зробити щось таке вам на догоду, — щоб я приміг, то й неба вам прихилив би! Ви ж бачите, що вам належить уся моя істота, тим і насмілююсь я звернутися з благанням до вашої високої милості, бо лише од неї сподіваюся собі спокою, і відради, і спасіння, більше нізвідки. Скарбе мій, єдина надія душі моєї, що тільки вами живе й дихає, прошу і благаю вас уклінно, як вірний раб ваш, — змилосердьтеся надо мною, не карайте мене, як досі, суворістю вашою, нехай я скажу, що краса ваша не тільки на любов мене натхнула, а ще й до нового життя відродила, як же ви благанням моїм згордуєте, я загину марно, і люди скажуть, що то ви мене згубили. То нічого, що смерть моя не додала б вам честі, а колись, може, буде мучити вас сумління, колись, може, під добру хвилю ви скажете собі нишком: "Ох, не гаразд я вчинила, що тоді мого Дженджика не пожаліла!" Буде каяття, та вороття не буде... Щоб же такого не сталося, пожалійте мене тепер, поки ще можна порятувати, даруйте мені вашу ласку, поки я не вмер, — у вашій волі зробити мене найщасливішим чи теж наймізернішим чоловіком на світі. Сподіваюся, що з людяності вашої ви не допустите, щоб я за кохання своє безмірне смерть прийняв у нагороду; вірю, що прихильною й ласкавою відповіддю ви оживите душу мою, що з бентежним трепетом завмирає перед вашим зором.
Сказавши сеє, замовк, зітхнув ізглибока, пустив, либонь, і слізку, і чекав, що одкаже йому вельможна пані. А та, що їй було колись байдуже і до його лицяння, і до тих турнірів та альб і серенад, що він на честь їй улаштовував, була тепер зворушена ніжними речами сього палкого закохання і вперше на віку почутила, що таке любов. Хоч вона й мовчала, слухаючись чоловікового наказу, та не могла стриматися од зітхання, виявивши тим Дженджикові свою безмовну відповідь. Пождавши якусь хвилю, молодик здивувався, чого се вона до нього не озивається, та потім догадався про панові хитрощі; подивившися ж коханій у лице, побачивши, як грають до нього її очі, почувши, які зітхання вириваються в неї з грудей, він сповнився доброї надії і, підбадьорившись, повів річ далі. Тепер уже він почав відповідати сам собі від імені пані, що слухала його уважно:
— Любий мій Річчардо, я і справді давно вже помітила, що ти мене кохаєш вірно і щиро, а тепер із мови твоєї ще більше про те кохання дізналася і тим непомалу втішилася. Хоч і здавалась я тобі суворою і навіть жорстокою, не думай, що в душі моїй завжди було те саме, що на обличчі, навпаки, я весь час тебе любила, ти був мені найдорожчим у світі чоловіком, але я мусила так чинити од людей, бо боялася неслави й поговору. Тепер же настав час, коли я можу виявити тобі мої почуття й нагородити тебе за кохання, що ти оддавна маєш до мене в серці. Тож утішся і май певну надію: за кілька день мессер Франческо має їхати до Мілана подестою, як ти й сам здоров знаєш, бо подарував йому з любові до мене доброго коня; скоро він поїде, присягаю тобі своєю честю і вірною до тебе любов'ю, що ти зійдешся зі мною якнайшвидше, щоб кохання наше до любого скутку довести. А щоб мені вдруге про се з тобою не домовлятися, то скажу тобі зразу, що, як побачиш у вікні моєї кімнати (се над нашим садом) два рушники, приходь того вечора нишком до мене через садову хвіртку, я вже там тебе чекатиму і цілу ніч ми будемо з тобою, як захочемо, навзаєм утішатися і веселитися.
Промовивши таку річ од імені панії, він одповідав їй уже сам за себе:
— Мила моя пані, я так урадувався з вашої прихильної відповіді, що ледве годен спромогтися на слово подяки, а якби й міг говорити, то не знайшов би ні відповідних виразів, ні досить часу, щоб подякувати вам так, як хочу й мушу; нехай же розум ваш осягає, як знає, усю великість моєї несказанної вдячності. Скажу вам тільки, що виконаю все точнісінько так, як ви веліли, і тоді, можливо, заспокоївшись тою ласкою, що ви мені прирікаєте, віднайду я в собі сили, щоб гідно висловити мої почуття. А поки що прощайте, люба пані, пошли вам, Господи, того щастя і тих радощів, яких ви самі бажаєте.
На тії речі пані не промовила ні слова. Дженджик устав і пішов до пана, який рушив йому назустріч і сказав сміючися:
— Ну, як, додержав я свого слова?
— Ні, мосьпане, — одповів Дженджик, — ви обіцяли мені розмову з вашою дружиною, — натомість мені довелося говорити з мармуровою статуєю.
Сі слова дуже сподобалися панові, що й так доброї був про жінку думки, а тепер то й поготів, і він спитав у Дженджика:
— Отже, тепер той кінь, що був твій, уже моїм став? На се Дженджик одказав:
— Він уже ваш, добродію; та якби я знав, що з вашої милості того добудуся, чого я справді добувся, то я оддав би вам коня, не просячи вашої ласки, і се було б краще для вас, бо тепер виходить, що ви в мене купили коня, а я вам його не продавав.
Мессер Франческо посміявся з сеї мови, забрав у Дженджика коня і через кілька день поїхав до Мілана подестути. Його дружина лишилася дома сама; вона часто згадувала слова молодого закоханця про його любов, про коня, що він подарував заради неї мужеві, і, бачивши, як він ходить увесь час попід її вікнами, сказала собі: "Що я собі думаю? Нащо я трачу літа молодії? Муж поїхав до Мілана і вернеться аж через півроку; коли ж він мені за те надолужить? Хіба тоді, як старою стану? Та і де ще я знайду такого коханця, як Дженджик? Я тут сама, боятись мені нема кого. Чому б мені не зажити розкоші, як нагода трапляється? Хто зна, чи ще коли таке щастя випаде. Ніхто про се не узнає, а хоч би й узнав хто, так уже хоч і жалкуватиму потім, то знатиму, за що".
Думала вона так собі та й думала, а надумавшись, вивісила одного дня в вікні своєї кімнати два рушники, як сказав тоді Дженджик. Він страх як зрадів, коли те побачив, і, як тільки споночіло, пішов нищечком до паниного саду; хвіртка не була заперта, і він пройшов нею до ґанкових дверей, де вже його чекала коханка. Вона встала й радісно кинулась йому назустріч, а він пригорнув і поцілував її без ліку, та й побрався за нею нагору по сходах; там лягли вони не гаючись у ліжко і спізнали остаточну мету кохання. Сей перший раз не був останнім, бо, поки шляхтич був у Мілані, та вже й після того, як він повернувся, Дженджик учащав до його жінки, собі і їй до любої вподоби.
ОПОВІДКА ШОСТА
Річчардо Мінутоло кохає Кателлу, дружину Філіпелла Фігінольфі; дізнавшись про її ревниву вдачу, він каже їй, ніби її чоловік має зустрітися з його жінкою в лазні; Кателла йде туди у вказаний час і, гадаючи, що сходиться з чоловіком, приймає коханця
Нічого вже не зоставалося Елізі додати до свого оповідання, і королева, похваливши вигадливого Дженджика, казала Ф'ямметті щось своє розповісти. "З дорогою душею, мадонно!" — одмовила та, усміхаючись, і почала такими словами:
— Хоч у нашому місті є всього доволі, не збуває й на різні повчальні приклади, годиться нам іноді, як те й зробила вже Еліза, вийти за його межі і поглянути, що ще де по інших світах діється. Перелину ж думкою до Неаполя і розкажу вам про одну святенницю, з тих, що то відхрещуються від любощів, як хитро підманув її коханець, що вона скуштувала овочу любові, не бачивши її цвіту. Нехай ся історія буде вам пересторогою на майбутнє і приємною згадкою про минулу бувальщину.
У стародавньому городі Неаполі, чи не наймилішому місті на всю Італію, жив колись один молодий шляхтич вельми значного роду і превеликого достатку; звали його Річчардо Мінутоло. Мавши сам дуже гарну й милу молоду дружину, закохався він в іншу жінку, що красою своєю, на загальну думку, всіх неаполітанок покривала. Звали її Кателла, і була вона замужем теж за молодим родовитим шляхтичем на ім'я Філіпелло Фігінольфі, якого вона ревне любила й кохала. Люблячи сюю Кателлу, Річчардо Мінутоло робив усе, чим можна добутися від дами прихильності й ласки, але не міг досягти жаданої цілі і мало не збожеволів з одчаю: не вміючи того кохання побороти, і вмерти не вмирав, і в житті смаку не чув. Побачивши його в такому фрасунку, почали деякі родички його розраджувати, щоб він вибив собі з голови те кохання, бо нічого з того не буде: Кателла понад усе в світі любить свого Філіпелла і так уже над ним труситься — боїться, щоб, буває, сорока не вкрала.
Дізнавшися Річчардо, що Кателла така ревнива, одразу ж зміркував, як йому свого доп'ясти. Він удав, ніби вже зневірився в Кателлі і закохався в іншу даму, на честь якої почав уряджати бої та турніри, як то робив колись заради Кателли. Упливло небагато часу, і майже всі неаполітанці, в тому числі сама Кателла, гадали, що він і справді любить уже ту, іншу; Річчардо ж так уперто своє провадив, що скоро вже ніхто в тому не сумнівався. Навіть Кателла, що перше через те закохання цуралася його, почала ставитись до нього приязніше і віталася з ним при зустрічі, як і з іншими сусідами.
Раз якось улітку, в часі великої жароти, коли неаполітанці мають звичай вибиратися цілими компаніями, жіночими й чоловічими, на берег моря, щоб там погуляти й пообідати чи повечеряти, довідався Річчардо, що Кателла буде там із своїм товариством, і собі подався туди з своїм. Завітав він і до Кателлиного гурту, хоч і довгенько його припрохували, поки на те погодився: хотів, бачте, показати, що се йому байдуже. Кателлині подруги, та й сама вона, почали підсміюватися з його нового кохання, а він удавав, що страх як тією дамою захоплений, і викликав тим іще більше жартів. Через деякий час жінки потроху розійшлись хто куди і Річчардо лишився з Кателлою майже наодинці; отут-то й закинув він їй, ніби шуткома, словечко, що її Філіпелло, мовляв, теж на інших почав поглядати. Жінку зразу взяли за печінки палючі ревнощі; їй дуже кортіло дізнатися, на що натякав Річчардо. Якусь хвилю вона стримувалась, та, не здужавши перемогти себе, почала благати його, щоб він з'ясував їй усе заради любові до тієї дами. Тоді Річчардо сказав:
— Ви закляли мене ім'ям такої особи, що я хоч-не-хоч мушу зважити на ваше прохання.