Я відчував себе, наче планер, якого запустили в стратосферу. Мені спало на думку, що в цей момент інший я різко звернув ліворуч на розтоці доріг, там де я сам звернув праворуч. У цей момент в іншому часовому вимірі той, другий Річард попрощався з другою Леслі після годинної чи десятигодинної розмови, а може, й взагалі їй не телефонував. Він укинув її листа до сміттєвого кошика, спіймав таксі до летовища, відірвав літак од землі й став набирати висоту в північно-східному напрямку. На висоті дев'ять з половиною тисяч повіявся до Монтани. Далі, як не вдивлявсь, я нічого, крім темряви, не побачив.
ТРИДЦЯТЬ ТРИ
– Я не можу, – виправдовувалась Леслі. – Я стараюся, Річарде; я до смерті налякана, але стараюсь. Я входжу в штопор, ми прямовисно падаємо, обертаючись, і тут я втрачаю свідомість! Притомнію, коли літак уже летить рівно, а Сью питає: "Леслі, з тобою все гаразд?" – Леслі запитально дивилася на мене, пригнічена й безпорадна. – Хіба може вона мене навчити, як мені виходити із штопора, якщо я непритомна?
Голлівуд розчинився за обрієм на відстані чотирьохсот миль, мій будинок у Флориді продали, ми мешкали в трейлері, запаркувавши його посеред десяти тисяч квадратних миль арізонських прерій і гір, поряд з летовищем для планеристів "Естрелла Сейлпорт". Хмари палали так, наче заходило сонце, ніби їх умочили в авіаційне пальне й несподівано піднесли сірника. Планери рівненько вишикувалися, наче гладенькі губки. Ввібравши в себе світло, вони скрапували в калюжі на піску малиновими й гаряче-золотими крапельками.
– Люба маленька Вукі, – сказав я, – це знаєш ти й знаю я, зрештою, нам не треба боротися з очевидним: не існує нічого такого, що не могла б зробити Леслі Перріш, коли вона вирішила це зробити. І перед цим фактом якась така марниця, – навчитися виходити із штопора, – встояти не зможе. Ти керуєш цим літальним апаратом!
– Але ж я непритомнію, – нахмурилася вона. – Важко керувати в непритомному стані.
Я дістав із шафочки трейлера маленьку мітлу. Леслі сиділа край ліжка.
– Уяви собі, що ручка мітли – це штурвал, – сказав я. – Давай разом. Будемо вчитися входити в штопор тут, на землі, поки тобі обридне.
– Мені зовсім не нудно. Я просто нажахана!
– Все минеться. Оця мітла – твій штурвал, уяви, що твої ноги – на педалях. Зараз ми в небі, летимо прямо й рівно, а тепер ти поволі-поволі забираєш штурвал на себе, ніс літака піднімається, ось він починає тремтіти перед тим, як займе потрібне тобі положення. Повертай штурвал у попереднє положення, ніс падає вниз, й аж ТЕПЕР повністю натискуєш на праву педаль, саме так, вибираєш на себе штурвал і рахуєш оберти: один... два... три... відраховуєш оберти кожного разу, як верх
Монтесуми з'являється просто перед тобою. Після третього разу натискуєш на ліву педаль і водночас переводиш штурвал уперед у порівнянні з нейтральним положенням. Обертання припиняється, й ти легенько вирівнюєш ніс літака. Ось і все. Невже так важко?
– Тут, у трейлері, неважко.
– Повтори вправу кілька разів, і в літаку теж буде неважко. Обіцяю. Я теж пройшов через це й знаю, що говорю. Я теж боявся входити в штопор. Давай повторимо. Отже, ми летимо рівно, ти поволі притягаєш штурвал до себе...
Штопор – це фігура пілотажу, якої вчитися найстрашніше. Вона така моторошна, що уряд зрештою скасував вимогу про обов'язкове вивчення цього прийому. Курсанти доходять до вивчення штопора й відмовляються продовжувати навчання. Однак Ласло Горват, чемпіон країни з авіаспорту, власник летовища "Естрелла Сейлпорт", наполягає, щоб кожен курсант навчився виходити зі штопора, перш ніж отримає дозвіл на самостійні польоти. Скільки пілотів загинуло лише тому, що, ввійшовши в штопор, не знали, як з нього вибратися? – запитав він себе. Надто багато, й тому Ласло Горват не хотів, щоб таке трапилося на його аеродромі.
– Ти сама хочеш, щоб долівка втекла у тебе з-під ніг, – сказав я, – й це відбудеться. Хочеш, аби ніс літака націлився просто вниз, а світ обертався навколо тебе! Якщо цього не відбувається, значить, ти робиш щось не те!..
Перед Леслі постало випробування: їй доведеться подолати страх і навчитися літати на планерах, у яких навіть немає двигуна, щоб утримувати їх у повітрі.
Моїм випробуванням став зовсім інший страх. Я обіцяв навчитися в неї любові, відмовитись од своєї відмороженої Досконалої Жінки й дозволити Леслі зблизитися зі мною настільки, наскільки вона сама дозволить. Ми довірились одне одному в тому, що взаємно рахуватимемося з почуттями одне одного й не будемо приберігати за пазухою ні ножів, ні колючого дроту.
Саме я запропонував пожити в трейлері на безлюдді. Якщо цьому експериментові самоізоляції судилося провалитись, то краще, щоб він провалився швидше й поклав усьому край. Чи можна вигадати досконаліше випробування, ніж життя вдвох у мікроскопічній кімнатці під пластиковим дахом, без жодного закутку для усамітнення? Чи може існувати серйозніше випробування для людей, які передусім прагнуть усамітнення? Якщо ми місяць у місяць знаходитимемо в цьому задоволення, то це означатиме, що сталося диво.
Але й у такій тисняві ми не гарчали одне на одного. Нам дуже добре велось.
На світанку разом робили пробіжки, сновигали по прерії з визначниками рослин і польовими довідниками в кишенях, літали на планерах, провадили по два, три й чотири дні поспіль у розмовах, вивчали іспанську мову, дихали чистим повітрям, фотографували надвечірнє небо, навчалися розуміти ще одну людську особистість опріч самих себе, усвідомлюючи, що це навчання триватиме до скону. Розмовляли про те, звідкіля ми прийшли, чого встигли навчитися, як побудувати інший світ, коли саме нам судилося його побудувати...
Ми сідали вечеряти в найкращому одязі. На столі поряд зі свічкою стояв глечик з польовими квітами. Ми розмовляли й слухали музику, доки стачало свічки.
– Двоє людей, – сказала Леслі якось увечері, – нудьгують не через те, що вони разом. Нудьга приходить тоді, коли вони живуть нарізно. Розумово й духовно. – Ця думка була настільки очевидною для неї, наскільки приголомшливою – для мене. І я відразу записав її. Наразі, майнуло мені, нам нудьга не загрожує. Однак хтозна, що чекає на нас у майбутньому...
Але ось настав день, коли я стояв на землі й спостерігав за її зустріччю з драконом, який тремтів на тросі позаду ведучого літака, що виводив планер у небо вправлятися входити й виходити зі штопора. За кілька хвилин білий хрест планера від'єднавсь од троса й полетів сам. Він сповільнився, майже завис у повітрі й раптом пірнув униз, закрутився, наче кленова крилатка, плавно вийшов зі штопора, припинив падіння, тоді сповільнився, зупинивсь і знову закружляв.
Учорашня бранка власного страху, Леслі Перріш сьогодні веде найлегший у світі планер, примушує його витворяти найскладніші фігури пілотажу: лівий штопор, правий штопор, півоберт і вихід із штопора, ще три оберти – й знову вихід. І так аж до мінімальної висоти, затим – вихід до злітної смуги й приземлення.
Планер торкнувся поверхні, плавно пробіг своїм єдиним колесом до білої поперечної лінії й зупинився за фут від неї. Ліве крило хитнулось і поволі опустилося до землі. Випробування закінчено.
Я щодуху побіг до планера, ще здалеку почув тріумфальні вигуки з кабіни. Це радів інструктор:
– У тебе вийшло! Ти самостійно виконала штопор, Леслі! Ура!
Кабінка відчинилась, і з'явилася Леслі. Вона сором'язливо всміхалася, спостерігаючи за моєю реакцією. Я поцілував її усмішку:
– Досконалий політ, Вукі, досконалий штопор! Я пишаюся тобою!
Наступного дня Леслі піднялася в небо вже сама, без інструктора.
Як радісно стояти осторонь сцени й спостерігати за виступом свого найдорожчого друга. В тілі Леслі прокинулася зовсім інша свідомість, яка знищила чудовисько страху, що довго ховалося в ній і стільки років залякувало. Зараз ця оновлена свідомість осявала обличчя жінки. В морській глибині її очей спалахували золоті яскрини, наче розряди над електростанцією. Мені спало на думку, що Леслі сама стала згустком енергії. Річарде, сказав я собі, не забувай, що зараз перед твоїми очима не просто жінка, не зовсім звичайна людина. Ніколи про це не забувай!
Свої випробування я проходив не так успішно, як вона.
Час від часу зовсім без причин я байдужів до неї, не озивався, відштовхував її. І сам до ладу не розумів, чому так виходить.
Леслі ображалася й не приховувала цього.
– Сьогодні ти поводивсь, як грубіян! Розмовляв із Джеком, коли я приземлилася, я підбігла до вас, хотіла приєднатись до вашої розмови, а ти обернувсь до мене спиною, наче мене й близько не було!
– Прошу тебе, Леслі! Я тебе справді не помітив. Ми розмовляли. Невже слід усе кидати, коли ти з'являєшся поруч?
Правду кажучи, я її помітив, але не подав узнаки. Так, наче поряд зі мною впав жовтий листок або дмухнув бриз. Чому ж я лютився, коли вона перечила мені?
Це сталося знову. Поряд з прогулянками, музикою, польотами й вечерями при свічках. За звичкою, я звів нові мури, зачаївся за ними, прикривсь од неї старим щитом. Леслі не сердилась, вона сумувала.
– Ох, Річарде! Невже на тобі лежить прокляття демона, який ненавидить кохання? Ти обіцяв мені, що позбудешся бар'єрів, а не зводитимеш нові.
Леслі виходила з трейлера, вешталася взад-уперед, милю за милею, долаючи злітну смугу планерів.
Жодне демонське прокляття наді мною не чигає, думав я. Варто мені на мить забутися, й вона відразу дорікає мені прокляттям демона. І чому Леслі така схильна до перебільшень?
Вона поверталася, не озивалась ані словом і щось годинами записувала до щоденника.
Настав тиждень, коли ми мали взяти участь у змаганнях з планеризму: я був пілотом, а Леслі – моєю наземною командою. Прокидалися ми о п'ятій ранку, мили, начищали й замотували планер, перш ніж ранкова температура підніметься за сорок градусів, штовхали планер на його місце в черзі на злітній смузі, наповнювали крила баластовою водою. Леслі прикладала мені до потилиці лід, замотаний у рушник, і до самого польоту вистоювала на палючому сонці.
Після того як я піднімавсь у повітря, вона підтримувала зі мною контакт, користуючись рацією вантажівки, поки їздила в містечко по їжу та воду. Леслі була готова підібрати мене й планер, якщо б нам довелося зробити вимушену посадку за сотню миль від аеродрому.