Бери його з хлопцями і назад сюди, побалакаємо з тими панами.
Всі миттю вискочили з фургона.
– Отак! – мовив Файнес, хапаючи на руки малого Гаррі.– Ви, хлопці, допоможете жінкам. А тепер ноги на плечі – і ходу!
Умовляти нікого не довелося. Швидше, ніж про це мовиться, втікачі перемахнули через огорожу і щодуху кинулись до скель, а Майкл зіскочив з коня і, прив'язавши повід до фургона, хутко поїхав геть.
– Сюди,– мовив Файнес, коли вони добігли до скель і в неясному сяйві зір та вранішньому присмерку побачили хоча й нерівну, проте виразно видну стежку, що вела нагору між каміння.– Тут наше давнє мисливське лігво. Нагору, друзі!
Файнес із хлопчиком на руках подався перший, стрибаючи по скелях, мов дикий цап. Джім ішов за ним, несучи на спині свою стару матір, що тремтіла з переляку, а Джордж з Елізою ступали позаду. Тим часом вершники вже під'їхали до огорожі і з криком та лайкою злазили з коней, щоб пуститися навздогін.
Ще кілька хвилин – і втікачі вибрались нагору. Далі стежка йшла тісниною, такою вузькою, що пробиватися нею довелось поодинці. Минувши її, втікачі раптом опинилися на краю провалля, понад ярд завширшки, а по той бік його, здіймаючись на добрих тридцять футів над землею, стояла окрема купа скель, прямовисних, як фортечні мури. Файнес легко перескочив через провалля й посадив хлопчика на порослу кучерявим білим мохом площинку на вершині скелі.
– Всі сюди! – гукнув він.– Ну, плигайте, плигайте, кому життя дороге!
Втікачі один по одному стрибали через провалля. Кілька кам'яних брил на краю скелі стриміли, наче парапет, ховаючи їх від ворожих очей.
– Ну от, усі ми разом,– сказав Файнес, визираючи через кам'яний вал на супротивників, що безладно тупали стежкою попід скелями.– Нехай тепер спробують нас дістати. Тому, хто сюди поткнеться, доведеться пролазити між отих двох скель, і поцілити його з пістоля вам буде за іграшку, правда ж, хлопці?
– Атож,– відказав Джордж.– Тільки бій – це справа наша, отож і ризикувати ми будемо самі.
– Будь ласка, Джордже, ризикуй собі як завгодно,– мовив Файнес, жуючи гілочку канадського чаю.– Але ж і мені, гадаю, не заказано на те подивитись. Ану стривай, онде ті панове нібито радяться там унизу, ще й сюди поглядають, наче кури на сідало. То, може, ти сказав би їм напутнє слово, поки вони не попхались нагору? Остеріг би красненько, що їх тут дуже просто й Достріляти.
У світлі вранішньої зорі вже вирізнялись обличчя переслідувачів, що стояли внизу. То були наші давні знайомі Том Локер і Меркс, із двома поліцаями та ватагою розбишак, найнятих в останньому заїзді, які за пляшку бренді завжди ладні пристати до погоні за збіглими Неграми.
– Ну, Томе, попалися твої пташки! – сказав один з них. ,
– Еге ж, я сам бачив, як вони дременули нагору,– озвався Том.– А осьде й стежка. Треба йти просто туди. Зі скелі їм тепер не зіскочити, і ми їх швидко злапаємо.
– Слухайте, Томе, але ж вони можуть стріляти в нас із за скель,– мовив Мерк;с– А це, знаєте, не смішки.
– Ха! – глузливо відказав Том.– Завжди ви труситесь за свою шкуру, Мерксе! Одначе не бійтеся! Ці бісові негри надто полохливі!
– Нема нічого дивного, що я так дорожу своєю шкурою,– пробурмотів Меркс.– Вона ж у мене одна. А негри часом б'ються, мов чорти.
В цю мить на краю скелі над ними з'явився Джордж і спокійним голосом запитав:
– Хто ви такі, панове, і чого вам треба?
– Нам треба збіглих негрів,– сказав Том Локер.– Джорджа Гарріса, Елізу Гарріс і їхнього сина, а ще Джіма Селдена з матір'ю. З нами тут поліційні чини, ми маємо дозвіл на арешт, отож і зловимо їх, будь певен. Ти мене чуєш? А чи не ти й будеш Джордж Гарріс, раб містера Гарріса з округи Шелбі в Кентуккі?
– Так, я Джордж Гарріс. І був час, коли той містер Гарріс із
Кентуккі справді називав мене своєю власністю. Але тепер я вільна людина, і моя дружина та син належать мені. Джім і його мати теж тут з нами. Ми маємо зброю і будемо захищатися. Коли хочете, ви можете піднятися сюди, але перший, хто наблизиться на постріл, буде мертвий, і другий, і третій, і так аж до решти.
– Ну годі вам, годі! – обізвався присадкуватий одутлий чоловік, ступнувши наперед і висякавши носа.– Не випадає вам так розмовляти, молодий чоловіче. Ви ж бачите, ми охоронці правосуддя. На нашому боці закон, і влада, і все таке інше. Отож спускайтеся краще по доброму, бо вам однаково доведеться здатись.
– Я добре знаю, що закон і влада на вашому боці,– гірко відказав Джордж.– Ви хочете забрати мою дружину й продати в Новому Орлеані, а хлопчика, мов безсловесне теля, кинути в обору до работорговця. Джімову стару матір ви хочете повернути негідникові, що бив її і знущався з неї, бо не міг знущатися з її сина. А нас із Джімом ви воліли б оддати на тортури тим, кого ви звете нашими панами, щоб вони затоптали нас у болото. І коли ваші закони дозволяють вам таке робити, то ганьба і вам, і тим законам! Але ви нас ще не схопили. Ми не визнаємо ваших законів і вашої країни! Ми вважаємо себе такими ж вільними, як і ви, й будемо битися за нашу волю до останку!
Виголошуючи свою декларацію незалежності, Джордж стояв на видноті на вершечку скелі, і рожевий відсвіт зорі осявав його смагляве обличчя и темні очі, що палали гнівом і розпачем.
Хоч би як там було, а його горда поза, палючі очі та гучний голос так вразили переслідувачів, що їм на хвилю аж мову одібрало. Справжня хоробрість і рішучість часом здатні вгамувати навіть найзапекліших грубіянів. Тільки Меркс лишився незворушний. Він неквапливо звів курок свого пістоля і, коли Джордж скінчив говорити й запала миттєва тиша, вистрілив у нього.
– Адже за мертвого у Кентуккі дадуть ті самі гроші, що й за живого,– спокійно промовив він, витираючи пістоль об рукав.
Джордж відскочив назад. Еліза зойкнула. Куля пролетіла біля самого його волосся, мало не черкнула Елізу по щоці й увігналася в стовбур дерева за нею. – Пусте, Елізо,– швидко мовив Джордж.
– Краще тобі не вилазити їм перед очі зі своїми промовами,– обізвався Файнес.– То ж усе підлі негідники.
– Ну, Джіме,– сказав Джордж,– готуй свої пістолі й будемо разом пильнувати той прохід. Першого, що виткнеться звідти, стріляю я. Ти стріляєш другого і так далі. Нема чого витрачати по дві кулі на кожного.
– А що, як ти не поцілиш?
– Ще й як поцілю! – спокійно відказав Джордж.
– Ого! Хлопець, я бачу, з норовом,– пробурмотів Файнес крізь зуби.
Після пострілу Меркса переслідувачі якусь мить стояли, не знаючи, що робити далі.
– Здається, ви когось там поцілили,– мовив, один.– Я чув крик.
– Щодо мене, то я зараз же лізу нагору,– сказав Том.– Ніколи не боявся негрів, не побоюсь і тепер. Хто зі мною? – спитав він, здираючись на каміння.
Джордж виразно чув його слова. Він витяг з за пояса пістоль, оглянув його й націлився на вихід з тіснини, де мав з'явитись перший переслідувач.
Хтось із найхоробріших подався за Томом, а тоді вся ватага й собі полізла на скелю. Задні підштовхували передніх, і ті мусили рухатись набагато жвавіше, ніж їм того хотілося. Вони просувались усе далі, й десь за хвилину кремезна Томова постать показалася майже на краю провалля.
Джордж вистрілив, і куля влучила Томові в бік. Та, навіть і поранений, він не відступив, а, заревівши, мов. оскаженілій бугай, перескочив через провалля.
–,Е ні, друже,– мовив Файнес, раптом виступаючи наперед і штовхаючи Тома своїми довгими ручиськами.– Ти тут нікому не потрібен.
І Том загримотів у провалля. Він пролетів усі ті тридцять футів, чіпляючись за дерева, кущі, пеньки й каміння, аж доки, геть побитий, із стогоном гепнувся додолу. Він, напевне, убився б на смерть, якби не зачепився одежею за віти великого дерева, що трохи послабило падіння. І все ж удар був досить сильний і навряд чи приємний для Тома.
– Ой лишенько! Та це ж сущі дияволи! – вигукнув Меркс, перший пускаючись бігти зі скелі – куди завзятіше, ніж піднімався.
Уся ватага хутко посунула за ним. Найгучніше тупотів і сапав гладкий поліцай.
– Ось що" панове,– мовив Меркс,–ви зараз обійдіть скелі й підберіть Тома, а я тим часом скочу наконя та гайну по підмогу.
І" не зважаючи на тюкання й посміх своїх помічників, Меркс дав тягу і невдовзі уже гнав чвалом ген удалині.
– Ну чи бачив хто такого паскудного гада? – мовив один з переслідувачів.– Притаскав нас сюди в своїй справі, а тепер накивав п'ятами й покинув ні з чим!
– Одначе треба йти забрати того другого,– обізвався ще один.– Хоч як на мене, нехай йому біс, живий він там чи мертвий.
Ідучи на Томів голос, вони почали продиратися між корчів, завалів каміння та чагарів, аж поки відшукали того героя, що лежав, несамовито стогнучи й лаючись.
– Та ти ж і репетуєш, Томе! – сказав один.– Дуже забився?
– Не знаю. Підведіть мене, чи вам руки поодбирало? –нехай йому сто чортів, тому клятому квакерові! Коли б не він, я б сам скинув декого сюди вниз. Отоді б я на них подивився!
На превелику силу, поваленому героєві допомогли звестися на ноги і, підтримуючи з обох боків, повели його до коней.
– От якби ви одвезли мене назад до того заїзду!.. Дайте хто хустку абощо та затуліть отут, щоб спинити цю кляту кровотечу!
Джордж визирнув з за скель і побачив, як вони силкуються підняти здоровенного Тома на сідло. Та після двох чи трьох невдалих спроб він заточився і важко гепнувся на землю.
– Тільки б він не помер! – мовила Еліза, що разом з усіма дивилася на ту сцену.
– А чому б ні? – озвався Файнес.– Було б йому по заслузі... Е, та вони, мабуть, хочуть його покинути! – додав він.
Так воно й було. Трохи повагавшись і про щось порадившись між собою, вся ватага посідала на коней і гайнула геть.
Коли вершники зникли з очей, Файнес і собі заворушився.
– Тепер нам треба спуститися звідси й піти пішаки,– мовив він.– Я сказав Майклові їхати вперед, узяти підмогу й вернутися сюди фургоном. То ми трохи пройдемо дорогою, а там і він над'їде. От якби тільки швидше! Поки ще рано, на дорозі буде мало перехожих, а до селища нам лишилося всього зо дві милі. Коли б не така погана дорога, їм би нізащо нас не догнати.
Повернувшись до огорожі, вони побачили вдалині на дорозі свій фургон, що їхав назад у супроводі кількох вершників.
– Онде вони –Майкл, Стефен і Амарая! – радісно вигукнув Файнес,– Ну, тепер нам нема чого боятися, ми вже однаково що в безпеці.
– Тоді постривайте,– сказала Еліза,– й допоможіть цьому невдасі.