до н.е.; (b) Луоган, Ічен, Хенань, IV ст. до н.е.
5.20 Одна з ям для коней і колісниць з кладовища Чжен Хань Гучен в Сіньчжен, Хенань, пізній період Весни та Осені, VI-V ст. до н.е.
Характерною рисою зрубної культури є сотні невеликих хуторів і сіл, розкиданих по степу, що свідчить про повернення до більш осілого способу життя після мобільності періоду ямної культури. Цей процес простежується з останніх століть 3-го тисячоліття і, можливо, є наслідком зміни клімату, який став більш прохолодним і посушливим. Така зміна, ймовірно, спонукала населення до осілості, яка давала змогу краще контролювати зимові пасовища. Зазвичай у селищі мешкало одне або більше поколінь однієї родини, які, мабуть, володіли пасовищами на відстані не далі ніж 10–15 км від місця проживання, де можна було пасти велику рогату худобу, овець та коней. Землеробство не набуло великого поширення, особливо на схід від Дону, але, щоб збагатити свій раціон харчування, люди збирали дике насіння, зокрема Chenopodium (лободу).
Андроновський археологічний комплекс східного степу, який розташовувався на значно більшій території, був набагато різноманітнішим, але й тут визначальною характеристикою були постійні поселення з хуторами та селами, що налічували до 200 осіб. Основою господарювання було скотарство, але склад отар і стад різнився від регіону до регіону. Землеробство велося у порівняно невеликих масштабах.
По всьому регіону широко використовувалися мідні сплави. У зрубній зоні великий центр видобутку руди виник у Каргали на Південному Уралі; менші мідні копальні знаходилися на півдні басейну річки Самара. В андроновській зоні мідь вироблялася переважно в двох гірничих центрах: в Успенську в центральному Казахстані та на південних пагорбах Улитау. Можливість легко отримувати олово із Зеравшану означала, що андроновський метал був переважно олов'яною бронзою.
Загальна схожість культури на величезній території степу, лісостепу й напівпустелі в епоху пізньої бронзи була результатом багатьох взаємодіючих факторів: зростання кількості населення, що призвело до більш регулярних контактів між людьми, певний рівень мобільності, зумовлений скотарським господарством, і складні мережі сполученості, по яких мідь та мідні вироби могли поширюватися повсюдно. Ці фактори створили зону культурної взаємодії, що дала змогу підняти обмін ідеями, системами вірувань і моделями поведінки в західному й східному степу на небачений раніше рівень.
Учені здебільшого погоджуються, що зміна клімату була основною причиною культурних змін у степовій зоні в період приблизно з 1200 до 700 р. до н.е. У підсумку суббореальний клімат змінився субатлантичним, але фази цього переходу були складними й по-різному впливали на різні регіони. Однак, якщо узагальнювати, у глобальному напрямку змін можна виділити два великі етапи. Упродовж першого, з ХІІ по Х століття, вологість зростала, а загальна температура падала, тоді як у ІХ та VIII століттях вологість зростала й далі, а температура значно підвищилася. Щоб зрозуміти соціальні наслідки цих змін, нам треба по черзі розглянути ключові регіони.
Алтайсько-Саянський регіон
Алтайсько-Саянський регіон – це гірська територія зі складною геоморфологією, що лежить між казахським степом на заході та монгольським степом на сході. З погляду сучасної геополітики, він розташований між південним Сибіром і західною Монголією. Рослинність великою мірою залежить від висоти над рівнем моря. Значна частина високогір'я і гірських ланцюгів вкрита альпійськими лісами, але на нижчих плато, і особливо в річкових долинах, рослинність варіюється від лісостепу до більш відкритих степових пасовищ. У культурному сенсі регіон можна поділити на три зони: Мінусінська улоговина, якою протікає річка Єнісей, регіон Туви та західний монгольський степ.
5.21 Алтайсько-Саянський регіон. Місця знахідок оленевих каменів показані лише для Монголії. Інші розташовані на півночі в Сибіру.
Найвідоміший із регіонів – Мінусінська улоговина, ізольована ділянка степу, оточена вкритими лісом горами. Тут археологи виділили дві фази в культурному розвитку місцевих громад: карасукську культуру, яка виникла на основі андроновської приблизно у 1400 р. до н.е., і наступну за нею тагарську культуру, що охоплює період приблизно 900–200 рр. до н.е. Карасукська фаза припала на час переходу до більш вологого й прохолодного клімату, що призвело до розширення зони степу через скорочення лісів, і саме в цей час можна побачити основні зміни в життєвому устрої від порівняно осілого господарства андроновського періоду до більш кочової форми скотарства, коли частини громад починають використовувати пасовища на гірських схилах і в міжгірських долинах. Отари й табуни тепер збільшилися, а значення коня для перевезення вантажів та їзди верхи постійно зростала. Уперше з'являються металеві псалії та вудила, що полегшували керування конем. Паралельно із цими змінами різко зросла чисельність населення, яка, за деякими оцінками, до кінця карасукської фази могла збільшитися в 10 разів. Це, ймовірно, значною мірою було результатом внутрішніх факторів, але не виключено, що мав місце й певний приплив людей із заходу. Ще однією зміною, яка стає очевидною в поховальному обряді, було вшанування еліти. Тепер тіло зазвичай супроводжували принесені в жертву тварини, а також знаряддя праці та зброя з мідних сплавів, у тому числі характерні ножі, кінці руків'я яких прикрашали голови тварин. Такі ножі поширяться по всьому монгольському степу та в Китаї, де вони були запозичені елітою пізньої Шан разом із кінними колісницями.
У ІХ ст. клімат продовжував стрімко теплішати, що призвело до покращення та розширення пасовищ. Зростання продуктивності пасовищ заохочувала подальший перехід до більш скотарської форми господарювання. Це було провісником виникнення тагарської культури, яка розвинулася безпосередньо із карасукської фази. Багато тенденцій, що вже були притаманні цій культурі, тепер посилилися. В могильниках частіше знаходять елітні поховання, що відрізняються розміром і якістю курганів та набором предметів, похованих разом із тілами, які тепер розміщали в обкладених деревом могильних камерах. Один з курганів, Великий Салбикський, був вкритий пірамідальним насипом 11 м заввишки, і був обнесений прямокутною стіною з плит, деякі з яких важили до 50 т. Поховальна яма була пограбована, збереглися лише бронзовий ніж та фрагменти золотої фольги. Така велична споруда, що вимагала колосальної праці, мала на меті вразити кожного, хто її бачив, могутністю померлого та його роду.
Поховальні дари стали більш численними і якісними, що свідчить про високорозвинену технологію бронзового лиття. Вони включали основну зброю: короткі кинджали, бойові сокири з отвором для руків'я і бронзові вістря стріл, а також бронзову кінську збрую, що складалася з бронзових вудил, псалій і декоративних прикрас для ременів збруї. Численні знахідки кінського спорядження та велика кількість петрогліфів із зображенням коней не залишає сумнівів у тому, що верхова їзда була тепер суспільно важливою справою. Серед інших похоронних дарів були вишукані литі бронзові казани та різноманітні дископодібні люстерка, деякі з руків'ями, прикрашеними зображенням тварин.
Хоча ці предмети, що вказують на культуру зі стійкими традиціями й віруваннями та виконані з неабиякою майстерністю і винахідливістю, вражають самі по собі, особливо захоплюючим є звіриний стиль мистецтва, який вперше з'являється саме в цій культурі. Цей стиль зазвичай називають скіфо-сибірським, і тут, у тагарській культурі ІХ-VIII ст., ми бачимо його витоки. Незнані досі литі артефакти зображують різноманітних тварин: оленів, коней, кабанів, кіз, полюючих хижаків та міфічних грифонів. За тими з них, що не були казковими, уважно спостерігала людина, яка щодня жила в оточенні тварин. Рогата коза стоїть на узвишші, поставивши чотири ноги разом, а кінь відпочиває, схиливши голову. Але найхарактернішими є олені: одні склали під собою ноги, мабуть, щоби відпочити, їхні роги хвилями лежать на спині; інші стрибають у повітрі. Цим оленям судилося стати символом скіфо-сибірського мистецтва на всій території степу від Монголії до Великої Угорської рівнини.
Цей потужний образ оленя походить із культури бронзової доби північних степів Монголії та південних передгір'їв Саян періоду 1300–700 рр. до н.е. Тут різблені зображення оленя часто знаходять на високих стоячих кам'яних плитах, знаменитих оленевих каменях, пов'язаних з особливим типом польових нагробків, відомих як кургани-керексури. Керексури – це складні поховальні споруди, що слугували центром церемоній, частиною яких були бенкети та жертвоприношення коней. Яку роль відігравали оленеві камені в цих віруваннях і ритуалах, невідомо, але вони явно мусили зображати людські фігури з поясами та зброєю, зокрема мечами, луками, кинджалами й сокирами. Летючі олені, такі характерні для багатьох із них, ймовірно, є оберегами, які воїн носив, можливо, у вигляді татуювання, або можуть якимось чином бути пов'язаними із подорожжю через життя до потойбічного світу. Сила цього символу чітко простежується в пізніших пазирицьких похованнях на Алтаї (с. 237), де тіло одного з померлих вождів було вкрито татуюваннями з динамічними зображеннями летючого оленя. У монгольському степу оленеві камені уособлювали воїна. Те, що людські поховання трапляються тут нечасто, свідчить про те, що тіла могли не ховати, а від них позбувалися іншим способом, цілком можливо, шляхом екскарнації.
5.22 Оленевий камінь з Ушкін-Увер, аймак Хувсгел, Монголія, пізня бронзова доба. Горизонтальна смуга в нижній частині символізує пояс воїна, якого вшановують. Над і під поясом зображена його зброя.
В регіоні Туви на півдні Сибіру, навпаки, еліті влаштовували розкішні поховання, найвідоміші з яких розташовані в могильнику Аржан у пишній долині річки Уюк. Дві гробниці мають особливе значення: Аржан-1, що датується ІХ – початком VIII ст., та Аржан-2, що датується кінцем VII ст.