Але для мене дуже небезпечні не тільки прикордонні пости, а й уся довжелезна прикордонна смуга, що простяглася на сто двадцять кілометрів аж до Ріоачі – селища, з якого я втік.
Соррільйо навчив мене, як слід розмовляти з колумбійцем у заїзді, де дають їсти й пити. Я впорався непогано, бо, коли зумисне дуже затинаєшся, ніхто нічого не помічає – ні твоєї вимови, ні як узагалі говориш.
Рушаємо до Санта-Марти. Соррільйо проведе мене півдороги й сьогодні вранці поверне назад.
Ось уже Соррільйо й покидає мене. Коня він забирає з собою. Бо коли маєш коня, то, виходить, маєш і дім, живеш у якомусь селі й, отже, мусиш відповідати на неприємні запитання: "Ви знаєте такого й такого?.. А як звати мера?..
А що поробляє пані Ікс?.. А хто тримає маєток такий і такий?"
Ні, краще я піду далі пішки, десь під'їду на вантажній машині чи в автобусі, а в Санта-Марті сяду на поїзд. Тут я повинен бути для всіх forastero[16], який десь працює, щось робить…
Соррільйо поміняв для мене три золоті стопесові монети й дав мені тисячу песо. Добрий робітник заробляє за день вісім-десять песо, тож я довго матиму на що жити. Я зупиняю ваговоз, який їде до Санта-Марти – чималого порту за сто двадцять кілометрів звідси. Машина їде чи то по кіз, чи то по козенят.
Через кожні шість-десять кілометрів край дороги стоїть заїзд. Водій-колумбієць виходить з машини! й запрошує мене "перекусити". Він запрошує, а я плачу. І щоразу він вихиляє по п'ять-шість чарок міцнющої горілки. Я вдаю, ніби теж випиваю одну чарку. Поки ми проїжджаємо п'ятдесят кілометрів, водій геть упивається й помилково звертає на багнисту дорогу. Машина загрузає і вже не може зрушити з місця. Колумбієць не дуже хвилюється: сам іде спати в кузов, а мені каже, щоб я лягав у кабіні. Я не знаю, що робити. До Санта-Марти ще кілометрів, мабуть, сорок. Якщо я їхатиму з ним, у дорозі мене ніхто ні про що не розпитуватиме. До того ж, хоч ми й часто зупиняємось, я все-таки швидше доїду на машині, ніж дійду пішки.
Отож вирішую поспати. Надворі розвиднилося, вже близько сьомої години. Під'їздить віз, запряжений двома кіньми. Наша машина загородила йому дорогу. Тоді кучер, гадаючи, що я водій, лежу ж бо в кабіні, будить мене. Я розбуркую колумбійця в кузові, а він, прокинувшись, ніяк не збагне, що з ним.
Нарешті водій устає и заводить суперечку з кучером. Кілька разів він пробує вивести машину на сухе, але марно. Колеса загрузли в багнюці по самісіньку вісь. На возі сидять дві вдягнені в чорне черниці в чепчиках і троє дівчаток. Після довгої суперечки водій із кучером заходжуються вирубувати кущі, щоб віз міг об'їхати машину.
Розмахуючи мачете (це такий довгий ніж, яким рубають цукрову тростину і якого бере з собою в дорогу кожен чоловік), обидва стинають усе, що може завадити проїхати возові, а я відкидаю гілля на дорогу, щоб і віз не загруз у багнюці. За якихось дві години проїзд готовий. Аж тепер черниці, подякувавши мені, питають, куди я їду. Я відповідаю:
– До Санта-Марти.
– Але ж ви їдете не тією дорогою. Вам треба вернутися з нами назад. Ми вас довеземо майже до самої Санта-Марти, там залишиться ще вісім кілометрів.
Відмовитись я не можу, бо це викликало б у людей підозру. З іншого боку, я хотів би сказати, що маю намір залишитися з водієм і допомогти йому, але мені важко все це висловити, і я тільки кидаю:
– Gracias, gracias[17].
І ось я вже сиджу ззаду на возі з трьома дівчатками; обидві черниці сіли на лавці поряд із кучером.
Скоро ми долаємо ті п'ять-шість кілометрів, які помилково проїхав машиною водій, і вибираємося на добру дорогу, їдемо швидко й ополудні зупиняємося в одному заїзді пообідати. Троє дівчаток і кучер сідають за один стіл, а я з черницями-за інший. Черниці ще молоді, їм років по двадцять п'ять – тридцять. Шкіра в них дуже біла. Одна з них іспанка, друга ірландка. Ірландка тихенько мене розпитує:
– Ви нетутешній, правда ж?
– Я з Барранкільї.
– Ні, ви не колумбієць. У вас чуб надто світлий, а шкіра темна, бо ви засмагли на сонці. Звідки ви їдете?
– З Ріоачі.
– Що ви там робили?
– Працював електриком.
– О, я маю приятеля в одній електричній фірмі, його звати Перес, він іспанець. Ви його знаєте?
– Еге ж.
– Мені дуже приємно.
Пообідавши, черниці йдуть мити руки, й ірландка повертається сама. Вона дивиться на мене й каже по-французькому:
– Я вас не викажу, але моя подруга ні бита бачила вашу фотографію в газеті. Ви француз, який утік із в'язниці в Ріоачі, чи не так?
Заперечувати було б тільки на гірше.
– Так, сестро. Прошу вас, не виказуйте мене. Я не такий злочинець, за якого мене видають. Я люблю Бога й шаную його.
Приходить іспанка, й ірландка каже їй: "Так". І сланка відповідає щось дуже швидко, і я не розумію її. Вони мовби про щось розмірковують, потім устають і знову йдуть до вбиральні. Їх нема п'ять хвилин, і за цей час я намагаюсь усе зважити. Як бути – піти звідси, поки вони повернуться, чи залишитись? Якщо вони надумають виказати мене, тут нічим не зарадиш, бо хоч я й піду, мене однаково скоро розшукають. Поблизу немає густої сельви, і поліція дуже швидко перекриє дороги, які ведуть до міст. Що ж, покладуся на долю, останнім часом вона не зраджувала мене.
Черниці повертаються, й ірландка, всміхаючись, запитує, як мене звати.
– Енріке.
– Гаразд, Енріке, ми довеземо вас до монастиря, до якого Їдемо. Це за вісім кілометрів від Санта-Марти. З нами на возі вам нема чого боятися. Тільки не розмовляйте, всі гадатимуть, що ви робітник з монастиря.
Черниці платять за обід. Я купую блок сигарет – дванадцять коробок – і запальничку. Їдемо далі. Цілу дорогу черниці не промовляють до мене ні слова, і я їм за це вдячний. Тож вони не можуть пересвідчитися, що я розмовляю погано. Надвечір ми приїздимо до великого заїзду. Тут стоїть автобус з написом: "Ріоача – Санта-Марта". Мені хочеться сісти в нього. Я підходжу до ірландки й кажу їй, що маю намір поїхати цим автобусом.
– Це дуже небезпечно, – відповідає вона. – Перед в'їздом до Санта-Марти є два поліційні пости, де вимагають у пасажирів їхню "седулу", цебто посвідчення, однак поліцейські ніколи не перевіряють документів у тих, хто їде возом.
Я сердечно дякую їй, і моя прикрість од того, що вони викрили мене, розвіюється остаточно. Навпаки, мені страшенно пощастило, що я зустрів цих добрих черниць. Справді, з настанням ночі ми приїздимо на поліційний пост. Поліція саме перевіряла автобус, що їхав із Санта-Марти до Ріоачі. Я ліг горілиць на дно воза, поклавши бриля собі на обличчя й удавши, що сплю. Восьмирічна дівчинка поклала голівку мені на плече й справді спить. Кучер, під'їхавши, зупиняє воза між автобусом і постом.
– Як ся маєте? – питає черниця по-іспанському в поліцейських.
– Дуже добре, сестро.
– Я рада за вас, діти мої, ми їдемо далі, – і ми спокійно рушаємо з місця.
О десятій вечора ми під'їздимо до другого поста з яскравим світлом. Тут вишикувалися два ряди автомобілів різних марок. Один спрямований до міста, а другий – з міста. Водії відчиняють багажники, й поліцейські зазирають у них. Бачу, як одна жінка встала з авто й нишпорить у своїй сумці. Її ведуть до поліційної будки. Мабуть, у неї нема "седули". В такому випадку нічого не вдієш. Автомобілі під'їздять один за одним. А що вони вишикувалися в два ряди, то між ними немає вільного проїзду. Треба й нам ставати в ряд. Усе, я пропав. Перед нами стоїть переповнений пасажирами автобус. На його даху лежать валізи й великі паки. Ззаду теж звисає велика сітка з паками. Четверо поліцейських висаджують з автобуса пасажирів. У цього автобуса тільки одні дверцята, розташовані спереду. Чоловіки й жінки виходять з нього. Жінки тримають на руках дітей. Одне за одним вони знову сідають.
– Седула! Седула!
І всі дістають і показують картонку з фотографією.
Ніколи Соррільйо не заводив про це мови зі мною. Якби я це знав, то, либонь, постарався б роздобути собі фальшиве посвідчення. Я думаю про те, що коли мені пощастить пройти через цей пост, то я за будь-яку ціну неодмінно роздобуду собі "седулу", перш ніж вирушати із Санта-Марти до Барранкільї, великого міста на Атлантичному узбережжі, в якому, згідно з енциклопедичним словником, живе сто п'ятдесят тисяч жителів.
Господи, як довго вони перевіряють цей автобус! Ірландка обертається до мене:
– Будьте спокійні, Енріке.
Я вмить зненавидів її за цю необережну фразу, яку, певне, почув кучер.
Нарешті наш віз в'їздить у це сліпуче світло. Я вирішив сісти. Мені здалося, коли б я лежав, то викликав би підозру, ніби ховаюсь. Я прихиляюся спиною до полудрабка і дивлюсь у потилицю черницям. Поліцейські можуть бачити мене тільки в профіль, до того ж я насунув на очі бриля, але й не занадто.
– Як вам тут ведеться? – запитує іспанка.
– Дуже добре, сестри. Куди ви так пізно їдете?
– У дуже нагальній справі, тож не затримуйте нас. Ми вельми поспішаємо.
– Їдьте з Богом, сестри мої.
– Дякую, сини мої. Хай Бог вас береже.
– Амінь, – відповідають поліцейські.
І ми спокійно проїздимо, ніхто з них не зажадав у нас документів. Мабуть, пережиті хвилини вплинули на шлунок добрих сестриць, бо через сто метрів від поста вони зупиняють віз, встають з нього й біжать на короткий час у сельву.
Потім рушаємо далі. Я закурюю. Я так розхвилювався, що, коли ірландка сіла, кажу їй:
– Дякую, сестро.
– Дарма, – відповідає вона. – Ми так перелякалися, що в нас розладналися шлунки.
Опівночі приїздимо до монастиря. Він обнесений високим муром з великою брамою. Кучер повів до стайні коней, а три дівчинки пішли до монастиря. Під дашком біля брами зав'язується гаряча суперечка між черницею-охоронницею та двома моїми черницями. Ірландка каже мені, що сторожиха не хоче будити ігуменю й просити в неї дозволу, аби я переночував у монастирі. І тут мені забракло рішучості. Я мав би негайно скористатися з цієї нагоди й податися до Санта-Марти – адже я знав: до міста лише вісім кілометрів.
Ця помилка потім коштуватиме мені семи років каторги.
Нарешті розбудили ігуменю й дали мені кімнату на третьому поверсі. З вікна я бачу вогні міста. Добре видно маяк і вогники в порту, з якого відпливає великий корабель.
Я лягаю спати й прокидаюся, коли хтось стукає у двері.