Сонце стояло вже так низько, що сліпило нас, коли ми дивилися вперед; але там, де океан бився об рифи, за кілька сотень метрів, за крайнім мисом острова ми побачили в повітрі маленьку райдугу. Тепер обриси мису виразно вимальовувалися перед нами. А на березі в глибині ми помітили купку нерухомих чорних плям. Несподівано одна з них поволі рушила до води, а кілька інших швидко попрямували до узлісся. То були люди! Ми пливли вздовж рифів так близько, як тільки могли; вітер зовсім ущух, і ми відчували, що ось-ось опинимося з підвітряного боку острова. Тут ми побачили, як на воду опустили пірогу, двоє людей стрибнули в неї і почали гребти по той бік рифу. Пропливши деяку відстань, вони повернули пірогу в бік відкритого океану; нам було видно, як хвилі високо підкидали її в повітря, коли вона пролітала в проході між рифами, прямуючи просто до нас.
Отож, прохід між рифами був тут; це була наша єдина надія. Тепер ми могли розгледіти також все село, розташоване в пальмовому гаю. Але тіні почали вже подовжуватись.
Люди, що сиділи в пірозі, помахали нам рукою. Ми енергійно замахали у відповідь, і вони налягли на весла. Це була полінезійська пірога з балансиром, і дві коричневі постаті в майках гребли, сидячи обличчям вперед. Тепер знову почнуться лінгвістичні труднощі. З усіх, хто був на плоту, лише я з часу мого перебування на Фату-Хіві пам'ятав кілька слів на діалекті жителів Маркізьких островів; але полінезійську мову легко забути через брак практики в наших північних краях.
Тому, коли пірога вдарилась об борт плоту і двоє остров'ян вискочили на палубу, ми відчули деяке полегшення, бо один з них з широкою посмішкою на обличчі простягнув коричневу руку і вигукнув по-англійському:
— Добрий вечір!
— Добрий вечір, — здивовано відповів я. — Ви говорите по-англійському?
Чоловік знову посміхнувся і кивнув головою.
— Добрий вечір, — повторив він. — Добрий вечір!
Це був увесь його запас іноземних слів, і це вселяло в нього почуття великої переваги над його більш скромним приятелем, який виступав на другому плані і широко посміхався в повному захопленні від ученого товариша.
— Ангатау? — запитав я, вказуючи в бік острова.
— Х'Ангатау, — сказав чоловік, ствердно хитнувши головою.
Ерік гордо кивнув. Він мав рацію: ми були там, де мали бути за його визначеннями.
— Маїмаї хеє іута, — намагався я почати розмову.
З тих відомостей, які я придбав на Фату-Хіві, це повинно було приблизно означати: "хочемо висадитись на берег".
Обидва остров'яни показали в бік невидимого проходу в рифі, і ми повернули стернове весло, збираючись спробувати щастя. В цю мить з острова подули більш різкі пориви вітру. Над лагуною нависла невелика дощова хмара. Вітер загрожував віднести нас геть від рифу, і ми зрозуміли, що з допомогою стернового весла не зможемо примусити "Кон-Тікі" лавірувати проти вітру під досить великим кутом і досягнути гирла проходу в рифі. Ми спробували намацати дно, але якірний канат виявився надто коротким. Тепер нам залишалося вдатися до весел, і притому якнайшвидше, перш ніж ми опинимось під владою вітру. З блискавичною швидкістю ми спустили парус, і кожен з нас озброївся великим веслом. Я хотів дати по веслу і обом остров'янам, які стояли, втішаючись сигаретами, одержаними від нас.
Остров'яни лише енергійно трясли головами і з збентеженим виглядом вказували напрям. Я намагався знаками дати їм зрозуміти, що ми всі повинні гребти, і повторював слова: "Хочемо висадитися на берег". Тоді більш розвинений з двох приятелів нахилився, покрутив у повітрі правою рукою і сказав:
— Брррррррр!..
Не було ніякого сумніву: він радив нам запустити двигун. Остров'яни думали, що вони перебувають на палубі якогось дуже навантаженого судна. Ми повели їх на корму і запропонували обмацати знизу колоди і впевнитися, що у нас немає гвинта. Вони були приголомшені, вийняли з рота сигарети й кинулись до борту плоту; тепер з кожного боку сиділи по чотири веслярі і загрібали веслами воду. В цей час сонце сіло просто в океан за мисом, і пориви вітру з острова посилились. Схоже було на те, що ми зовсім не посувались. Остров'яни з наляканим виглядом стрибнули назад у пірогу і зникли. Стало темно, ми знову були самі і з усіх сил гребли, щоб нас не віднесло в океан.
Коли темрява оповила весь острів, з-за рифу, підстрибуючи на хвилях, з'явилися чотири піроги, і скоро юрба полінезійців піднялася на борт; всі вони хотіли потиснути нам руки і одержати сигарети. З цими хлопцями на борту, які добре знали місцеві умови, ми не могли наразитися на небезпеку; вони не допустять того, щоб нас віднесло знову в океан і щоб ми зникли з очей; отже, сьогодні ввечері ми будемо на березі!
Ми швидко закріпили на носі "Кон-Тікі" канати, протягнуті до корми кожної з пірог, і чотири стійких човна з балансиром попливли віялоподібним строєм, на зразок собачої упряжки, перед дерев'яним плотом. Кнут скочив у гумовий човен і приєднався до упряжки, а ми з веслами в руках розмістилися на двох зовнішніх колодах "Кон-Тікі". І ось вперше за весь час нашого плавання почалася боротьба із східним вітром, який так довго був для нас попутним.
Місяць ще не зійшов, стояла непроглядна темрява і дув свіжий вітер. На березі жителі села набрали хмизу і розпалили велике багаття, щоб показати нам, в якому напрямі знаходиться прохід через рифи. Ми пливли в темряві серед гуркоту бурунів, що нагадував невпинне ревіння водоспаду і ставав все гучнішим і гучнішим.
Ми не бачили веслярів, які тягнули пліт, пливучи в човнах перед нами, але ми чули, як вони на все горло співали молодецьких войовничих пісень полінезійською мовою. Ми чули, що Кнут був з ними, бо кожного разу, коли стихали полінезійські мелодії, до нас долинав самітний голос Кнута, який співав норвезьких народних пісень у супроводі полінезійського хору. Щоб збільшити какофонію, і ми на плоту затягнули: "У немовляти Тома Брауна був прищик на носі", і всі ми, білі й коричневі, із сміхом і піснями налягали на весла.
Ми були в піднесеному настрої. Дев'яносто сім днів. Дісталися до Полінезії. Сьогодні ввечері в селі буде свято. Остров'яни весело скакали і кричали. Судна приставали до Ангатау лише раз на рік, коли скупники копри приходили на шхуні з Таїті за ядрами кокосових горіхів. Тому сьогодні ввечері справді буде свято навколо багаття.
Та лютий вітер продовжував невпинно дути. Ми старалися так, що в нас боліли м'язи. Ми не здавали своїх позицій, але багаття нітрохи не наближалося, а гуркіт бурунів лишався все таким же, як і раніше. Поступово співи завмерли. Все стихло. Веслярі робили все, що могли, і навіть більше. Вогонь не наближався, він тільки плигав угору і вниз, коли ми піднімались і опускались на хвилях. Минуло три години, була вже дев'ята година вечора. Поступово нас почало зносити. Ми стомилися.
Ми пояснили остров'янам — потрібна ще допомога з землі. Вони знаками показали нам, що на березі народу багато, але на всьому острові лише ось ці чотири морехідні піроги.
Тут із темряви на своєму човні виринув Кнут. У нього виникла думка: він може в гумовому човні добратися до берега і привезти ще остров'ян. В разі потреби в човні можуть, скорчившись, поміститися п'ять-шість чоловік.
Це було занадто рисковано. Кнут не знав місцевості. В цій темряві він ні в якому разі не зможе добратися до проходу в кораловому рифі. Тоді Кнут запропонував взяти з собою ватажка остров'ян, який міг би вказувати йому шлях. Я вважав і цей план небезпечним, бо місцевим жителям ніколи не доводилось проводити незграбний гумовий човен через вузький небезпечний прохід. Але я попросив привезти до нас ватажка, який гріб на пірозі десь у темряві попереду нас, я хотів дізнатися, що він думає про становище, в якому ми опинились. Було зовсім ясно — ми далі не можемо держатись, і нас віднесе назад.
Кнут зник у темряві, відправившись на розшуки ватажка. Минув якийсь час, але Кнут з ватажком не поверталися; ми почали голосно гукати їх, але у відповідь почули спереду лише різноголосі вигуки полінезійців. Кнут зник у темряві. Тоді ми зрозуміли, що сталося. Поспішаючи, в шумі і метушні Кнут неправильно зрозумів мене і відправився разом з ватажком на берег. Наші крики були марні, бо там, де тепер був Кнут, всі інші звуки заглушалися гуркотом бурунів, які розбивалися об перепону.
Один з нас схопив ліхтар для сигналізації азбукою Морзе, миттю виліз на верхівку щогли і почав передавати: "Повертайтесь. Повертайтесь".
Але ніхто не повернувся.
Двоє з нашого екіпажу були відсутні, третій весь час перебував на верхівці щогли, сигналізуючи, і нас дужче почало відносити назад, і ми все більше й більше відчували справжню втому. Ми кидали у воду тріски і переконувалися, що повільно, але вірно посуваємось не в той бік, куди потрібно. Вогонь багаття поменшав, гуркіт бурунів став тихішим. І чим далі ми відходили від пальмового лісу, який захищав нас, тим більше опинялися під владою одвічного східного вітру. Тепер ми знову зрозуміли це. Зараз було майже так, як бувало на океані. Поступово ми усвідомили, що всі надії загинули. Нас відносило в океан. Але ми повинні, як і раніше, гребти з усіх сил. Ми повинні в міру можливості сповільнити рух назад, поки Кнут — живий і здоровий — не повернеться знову на пліт.
Минуло п'ять хвилин. Десять хвилин. Півгодини. Вогонь багаття все зменшувався. Час від часу, коли ми опинялися між двома хвилями, він зовсім зникав. Шум бурунів перетворився у віддалений шепіт. Зійшов місяць; ми бачили мерехтіння його диска за верховіттям пальм на березі, але небо видавалось оповитим серпанком туману і було наполовину затягнуте хмарами.
Ми чули перешіптування остров'ян. Раптом ми помітили, що з однієї піроги канат скинули у воду, а сама пірога зникла. В інших трьох пірогах люди потомились і були перелякані; вони гребли вже не на повну силу. "Кон-Тікі" все ще зносило у відкритий океан.
Скоро інші три канати ослабли, і три піроги вдарились об борт плоту. Один з остров'ян піднявся на палубу і, похитавши головою, тихо сказав:
— Іута (до берега).
Він з тривогою подивився на вогонь багаття, якого, тепер подовгу не було видно, а лише час від часу він спалахував яскравою іскрою. Нас швидко зносило. Буруни замовкли; тільки океан ревів, як завжди, і всі снасті "Кон-Тікі" рипіли й стогнали.
Ми щедро почастували остров'ян сигаретами, і я похапцем надряпав записку, яку вони повинні були захопити з собою і передати Кнуту, якщо знайдуть його.