Коло ґратчастих дверей він повернувся, щоб подякувати їм від щирого серця. Тюремник замкнув двері,, і примари назавсігди зникли з його очей.
Двері в стінці відчинялися на кам'яні-сходи, що вели нагору. Вони піднялися на сорок ступенів (арештант, що не пробув у в'язниці и півгодини, вже перерахував їх); тюремник відчинив низькі чорні двері, і вони увійшли до поодинчої камери. Там було холодно й вогко, однак не темно.
— Ваша, — сказав тюремник
— Чому ж мене залишають самого?
— А хіба ж я знаю?
— Чи можу я купити перо, чорнило й паперу?
— На це не маю розпоряджень. До вас навідаються, і тоді ви можете спитати. Атак ви можете купувати тільки їжу й більш нічого.
В камері був стілець, стіл і солом'яний матрац. Коли тюремник, перш ніж піти, оглянув всі ці речі й чотири стіни, то арештантові, що стояв спершися на протилежну стіну, спала на думку дивна фантазія, що цей тюремник, якось недужо опухлий і на лиці й на цілому тілі, має вигляд людини, що втонула і налилася водою. Коли тюремник пішов, він подумав: "Тепер мене залишили немов померлого". Нахилившись потім, щоб подивитись на матрац, він одвернувся з огидою й подумав: "А ці пла— зовиті тварини нагадують про перший стан тіла по смерті".
"П'ять кроків на чотири з половиною, п'ять кроків на чотири з половиною, п'ять кроків на чотири з половиною". В'язень ходив по камері туди й сюди, вираховуючи її розміри, а міський шум підносився, наче глухі барабанячі вдари з додатком дикого ревіння голосів. "Він шив черевики, він шив черевики, він шив черевики". В'язень знов вираховував розміри й ходив швидше, щоб відірвати свої думки від останнього повторювання. "Примари, , що зникли, коли зачинилися дверці. Між ними була одна примара леді, одягненої в чорне, що сперлася на амбразуру вікна; світ сяяв на її золотистому волоссі, і вона нагадувала..." "Ради бога, поїдьмо знову освітленими селами з людьми, що не сплять..," "Він шив черевики, він шив черевики, він шив черевики..." "П'ять кроків на чотири з половиною... "
Повторюючи такі нескладні уламки, що повстали з глибини його душі і як вихор носилися в його голові, в'язень ходив швидше й швидше, вперто рахуючи й рахуючи. Міський шум змінив свій характер: він ще розлягався, як барабанячі вдари, тільки до нього домішувалися, навіть заглушаючи його, голоси тих він з ними познайомився. * '
Розділ II.
ТОЧИЛО.
Телсонівський Банк, що був у Сен-Жерменському кварталі в Парижі, містився у фліґелі великого будинка; до нього прилягав двір, а від вулиці він одгороджений був високим муром і міцними ворітьми. Будинок належав великому вельможі, що жив у ньому, аж поки заколоти не примусили його тікати в одязі свого власного кухаря, — так він перебрався через кордон. Це був той самий монсеньйор, якому до рота колись підносили чашку шоколяди три здоровенні льокаї, крім згаданого кухаря.
Монсеньйор утік, а три здоровенні льокаї спокутували свій гріх, що одержували від нього високу платню, тим, що заявили свою палку готовість перерізати йому горло на вівтар новоро— дженої Єдиної Нероздільної Республіки Свободи, Рівности, Братерства або Смерти; монсеньйорів будинок спочатку секвестрували, а потім конфіскували. Події відбувалися так швидко і декрет ішов за декретом з такою неймовірною напористістю, що тепер на вечір третього осіннього місяця вересня патріоти— емісари іменем закону заволоділи монсеньйоровим будинком, вивісили триколірний прапор і пили горілку в парадних кімнатах.
Коли б у Лондоні помістити Телсонівський Банк у такому самому будинку, як оце Паризький, то голова "Дому" рішився б розуму й попав би до газети. Бо що б сказали звиклі до точної звітности й поважної пристойности британці, побачивши померанцеві дерева в діжечках серед банкового двору й навіть купідона над самою конторкою. Однак у Парижі були саме такі речі. Телсони забілили купідона, проте його ще видно було на стелі, в досить легкому одязі, звідкіля він зранку до вечора цілився на гроші (як це він дуже часто робить). Не зважаючи на це, французькі Телсони добре вправлялися з своїми ділами, і покищо ніхто не боявся й ніхто не виймав своїх грошей із банку.
Скільки грошей візьмуть із Телсонівського Банку в майбутньому й скільки залишиться в ньому страченими чи забутими, скільки срібла й дорогоцінностей почорніє в потаємних Телсо— нівських коморах в той час, як їх власники гнитимуть у в'язницях або загинуть там, скільки рахунків з Телсонами не буде зба— лянсовано,—ніхто не міг би сказати цієї ночі, навіть сам м-р Джервіс Лоррі, хоч він тяжко думав над цим питанням. Він сидів коло тількищо розведеного вогню (лихий і неврожайний рік був передчасно холодний), і на його чесному й енергійному лиці була глибока тінь, якої не могли кинути ні висяча лямпа, ані яка інша річ у кімнаті, — тінь жаху.
Він мешкав у кімнатах банку; вірний "Домові", він зрісся з ним, як міцний плющовий корінь. Трапилося так, що патріоти, які заволоділи головним будинком, почасти забезпечили й самий банк; однак щиро відданий інтересам банку старий не звірився на це. Всякі такі обставини були байдужі йому, — він думав тільки про свої обов'язки. На протилежному боці двора, під колонадою, була возівня, і там справді стояли ще деякі монсеньйорові карети. До двох колон було прив'язано два великі палаючі смолоскипи, і в їх світлі стояло під чистим небом велике точило, мабуть нашвидку принесене сюди з сусідньої кузні або з якої іншої майстерні. М-р Лоррі встав і подивився з вікна на ці безневинні речі, здригнув і повернувся на своє, місце коло вогню. Він закрив не тільки вікна, а й заслони і ввесь тремтів.
З вулиць, з-за високих мурів та міцних воріт звичаини^і нічний міський шум; проте іноді чути було якийсь невимовний, жалісний і‘неземний звук, наче незвичайні страшні звуки підносилися до неба.
— Дякувати богові, — сказав м-р Лоррі, зложивши руки, що в цьому страшному місті цієї ночі немає нікого близького і дорогого мені. Нехай він буде милосердний до всіх, хто в небезпеці.—Зараз по цьому дзвінок коло великих воріт задзвонив, і він подумав: "Вони прийшли назад", і став прислухатися. Однак не чути було, щоб у двір вдерся гомінливий натовп, як він сподівався, ворота знов замкнули і все стало тихо.
Нервовість і страх викликали в ньому постійний неспокій щодо банку, і це було цілком природно, коли взяти до уваги велику відповідальність, яка лежала на ньому. Банк добре охороняли, і він встав уже, щоб піти до вірних людей, що стерегли його, коли це враз одчинилися двері і вбігли дві постаті, — побачивши їх він подався назад здивований.
Люесі з батьком. Люесі з простягнутими до нього руками і з тим давно відомим йому виглядом такої зосередженої й напруженої серйозносте, що був наче вибитий на її лиці, щоб дати їй сили в такій тяжкій годині її життя.
Що таке? — скрикнув м-р Лоррі, збентежений і ледве зводячи дух. В чім справа? Люесі! Манетт! Що сталося? Чого ви тут? Що таке?
Бліда й переполохана, з витріщеними на нього очима, вона кинулася йому в обійми й благаючи промовила:
О, мій любий друже! Мій чоловік!
Ваш чоловік, Люесі?
— Чарлз!
Що з Чарлзом?
— Він тут!
— Тут, у Парижі?
— Він тут уже декілька днів... три чи чотири... не знаю, скільки... я не можу опам'ятатися. Великодушний подвиг привів його сюди, потайки від нас, його затримали на заставі й послали до в'язниці.
Мимоволі старий скрикнув. Майже в той самий момент дзвоник коло великих воріт задзвонив знов і на дворі чути було тупіт і шум голосів.
— Що то за шум?—спитав доктор, повернувшися до вікна.
— Не дивіться! — крикнув м-р Лоррі. — Не виглядайте, Майетте. Коли вам миле життя, не займайте заслон.
Доктор повернувся, не знімаючи руки з засува на вікні, і сказав з холодною відважною усмішкою:
— Мій любий друже, моє життя в цьому місті зачароване. Я був в'язнем у Бастілії. Немає патріота в Парижі... та що в Парижі? в цілій Франції... який, довідавшися, що я був в'язнем у Бастілії, зачепив би мене, хіба тільки для того, щоб задушити мене в обіймах або понести в тріюмфі. Мої давні муки дали мені владу, що провела нас через застави, принесла нам звістку про Чарлза и довела нас сюди. Я знав, що буде так. Я знав, що допоможу Чарлзові позбутися небезпеки. Я говорив це Люесі... Що ж то за шум? — Його рука знов потяглася до вікна.
— Не дивіться! — закричав м-р Лоррі абсолютно розпачливий. — Ні, Люесі, моя люба, і ви не дивіться. — Він обняв її и спинив. — Не лякайтеся так, моя люба. Найурочистіше присягаюся, що я нічого не знаю про те лихо, що спіткало Чарлза; я навіть і підозри не мав, що він у цьому фатальному місті. В якій він в'язниці?
— В ля-Форс.
— В ля-Форс. Люесі, дитино моя, якщо ви колинебудь у своєму житті були відважною й здатною, — а ви завсігди були тією й тією — то заспокійтеся й робіть точно те, що я вам скажу, бо від цього залежить більше, ніж ви думаєте і ніж я можу сказати вам. Цієї ночі ви нічого не допоможете; ви не можете вийти звідціля. Я кажу вам тому, що те, що я проситиму вас зробити для Чарлза, найтяжча річ. Ви мусите бути слухняні, тихі й спокійні. Ви мусите залишити на дві хвилини вашого батька й мене самих. Річ про життя і смерть, і ви не мусите гаятися.
— Слухатимуся вас. З виду вашого бачу: ви знаєте, що я крім цього нічого не можу зробити. Я знаю, що ви правду кажете.
Старий поцілував її, відвів до своєї кімнати и замкнув на ключ; потім він швидко пішов назад до доктора, відкрив вікно, а почасти й заслону, поклав свою руку докторові на плече й став дивитися з ним на двір.
У дворі вони побачили групу чоловіків і жінок, однак не таку численну, щоб наповнити двір: разом не більше сорока чи п'ятдесяти. їх пустили у ворота, і вони кинулися до точила на працю. Очевидячки, його навмисне для них тут поставили у зручному и відлюдному місці.
Обоє відступили від вікна, і доктор дивився на бліде, як у мерця, лице свого друга, шукаючи пояснення того, що вони бачили.
Вони, прошепотів м-р Лоррі, боязко позираючи на замкнену кімнату, вбивають в'язнів. Коли ви певні того, що ви казали, коли справді ви маєте таку владу, як ви. думаєте — і я вірю вам, то назвіться оцим бісам і скажіть, нехай поведуть вас до ля-Форс. Може вже й запізно, я не знаю, однак не гайтеся ні хвилини.
Доктор Манетт стиснув йому руку, вихопився простоволосий з кімнати й був уже у дворі, коли м-р Лоррі знов підійшов до вікна.
Його біле волосся, що розвивалося на повітрі, визначне лице, палка самовпевненість його поведінки, як він проклав собі дорогу серед зброї, враз скорили йому серця людей, що товпилися коло точила.