– ще важко дихав Вихладіл. – Мюльгауз повідомив, що він напав на слід вбивці. Це, мабуть, якийсь російський шпигун... Хоче дискредитувати Залу Сторіччя...
— Сідай! – Мок показав йому стілець. — Ми поговоримо!
– Почекай, я маю відлити. – Бегемот озирнувся і скоріше ствердив, ніж запитав: – У вас тут немає туалету?
Він побачив раковину в кутку.
– Можна я туди?
– Ні, – відповів Мок. – Туди ні! На сходовому майданчику є туалет!
Вихладіл пішов, а Мок надягнув штани. Він поставив горілку і дві склянки, які сполоснув слабким струменем води, на старий приставний столик. Накрив його чистою серветкою і виклав на неї залишки холодцю і дві порції риби в майонезі. Він був сповнений найгірших передчуттів, але не хотів цього показувати.
Його шеф довго не повертався. Нарешті вахмістр почув сопіння.
– Якийсь гівнюк сидів в тому туалеті і сидів!
– Це син сусідів. – Мок розлив горілку по чарках. – Він там частенько сидить. Напевно, цигарки палить.
– Або ж дрочить. – засміявся Вихладіл і впав на старе плетене крісло, яке скрипнуло під його вагою.
Вони випили, заїли рибою під майонезом.
– Слухай, Пауль, – видихнув після горілки Мок. – Ти сказав, що ця горілка мені на прощання. Що це означає?
Вихладіл довго не відповідав і оглядав просто умебльоване помешкання. Його очі пробігли по обстановці кімнати — залізному ліжку, умивальнику й шафі, у якій замість дверей була подерта штора. Його очі довше затрималися на фотографії, що висіла на стіні, на якій були зображені дві оголені жінки, що обіймалися.
– Це погано, Ебі, – нарешті пробурмотів він. – Ти повинен був прийти на сьогоднішню нараду. Можливо, тоді ти зміг би якось захиститися.
– Перед чим?
– Ну, тоді все по черзі. – Бегемот запалив сигару. – Спочатку фон Оппен і Мюльгауз радісно оголосили, що знайшли вбивцю. Як я тобі казав, він якийсь шпигун, який уже втік до Кенігсберга. Там, мабуть, за ним пильнують. Цікаво, що ніхто з людей Мюльгауза раніше не напав на його слід. Мюльгауз натрапив на це сам минулої ночі... Як він здогадався? Йому подзвонили з небес? – голосно засміявся Вихладіл і показав Моку на порожні склянки. – На жаль, Мюльхаус отримав дзвінок від когось іншого. І це було під час наради. Йому довелося відповісти, бо дзвонила якась шишка з міністерства. Якийсь надрадник. Мюльгауз повернувся зі зміненим обличчям. Його голос тремтів від нервів. Він кричав на мене, а ти ж знаєш, що він рідко кричить: "Де Мок?!!!" – Бегемот добре наслідував голос інспектора кримінальної поліції. – Коли я йому сказав, що не знаю, він повідомив, що ти вчинив якийсь скандал у морзі, що ти проводив незалежне розслідування і що через це ти мав нахабство не прийти на сьогоднішню нараду. Фон Оппен вимовив лише одне слово: "Звільнити!" А потім, вже йдучи, додав: "Немає пом'якшуючих обставин!". Ось чому я сказав, що це на прощання, Ебі. Думаю, на цьому наша співпраця закінчилася.
— Почекай хвилинку. – Мок підняв келих і цокнувся зі своїм начальником. – Вони не все знають. І у мене це все записано! Якщо буде потреба, я віднесу це до "Шлєзіше Цайтунг". Ну, прочитай це, Пауль!
Він передав асесорові аркуш паперу з розповіддю про свої останні відкриття. Вихладіл начепив пенсне на ніс і дуже уважно читав. Через п'ять хвилин він закінчив.
– Цей рапорт зараз ні до чого, Ебі. – Він зняв окуляри і зі щирим співчуттям подивився на Мока. – Може, якби ти прочитав це на нараді... На жаль, у них уже є вбивця, я ж тобі казав. Вони отримали дзвінок від Бога. Їм абсолютно байдуже, що ти відкрив.
Мок глянув на свого начальника налитими кров'ю очима. Знову налив горілку, трохи проливши. Він усе більше п'янів.
— Знаєш, що? – на його губах з'явилася крива посмішка. – Мені наплювати на цю роботу. Мені наплювати на прусську поліцію. Вони поспішають до приїзду імператора й готові звинуватити всіх, навіть крамаря внизу, що торгує добривами, містера Одера... Аби тільки встигнути до двадцятого травня... Але скажи мені інше, Пауль! Ти їх добре знаєш... Ти давно працюєш, багато бачив... Ну скажи... Навіть якщо... Коли вже спіймають... Потім, коли вони посадять цього шпигуна за грати і заспокоять імператора... вони потім відновлять слідство і підуть далі? Щоб спіймати справжнього вбивцю?
— Для чого? Вони вже знайшли вбивцю, кінець історії!
– Як для чого? – Мок випив залпом, як і Вихладіл. – Як це для чого? В ім'я правди!
– Вони вже мають свою правду, – серйозно сказав Вихладіл. – А навіщо їм нова? Нова правда означає нові ускладнення.
Він нахилив пляшку й розлив горілку по склянкам, доки частина не потекла через верх. Вони обоє повільно пили, їхні горла рівномірно рухалися. Їдкий смак горілки вони заспокоювали, ковтнувши пива, як найкращі друзі – з одного кухля.
Через годину Вихладіл поклав п'яного підлеглого на ліжко. Він обережно зняв з нього штани та черевики. Потім, нещадно димлячи черговою сигарою, пішов. На сходах почулося його сопіння.
Незважаючи на сп'яніння, забрати рапорт Мока він не забув.
Бреслау
Субота, 12 квітня 1913 року,
друга година ночі
Моку наснилося, що він стоїть на високому березі річки. Однією рукою він розстібає ширінку, а другою тримається за хитке дерево. Погойдуючись, він мочиться потужним бурхливим струменем. Потім він прокинувся. У стані алкогольного сп'яніння він обмацав простирадло. Чоловік полегшено зітхнув. Було сухо.
В одну мить він відчув два протилежні бажання — його тіло прагнуло води і водночас хотіло позбутися зайвої води.
Мок підвівся з ліжка й пошкандибав до шафи. Одна з книжок впала з полиці. Він підняв її, намагаючись втримати рівновагу. Це було оригінальне латинське видання улюбленого поета Мока – Лукреція. Але тієї ночі він античного поета не поважав. Поліцейський відштовхнув книгу в кут кімнати та попрямував до дверей. Його сечовий міхур був наче камінь. Він так сильно тягнув донизу, що Мок міг би поклястися, що той б'є його по стегнах. Він боявся, що одним раптовим рухом станеться те, про що йому снилося. Скрегочучи зубами і впираючись руками в стіни, він рушив до туалету на сходовому майданчику. Він намагався думати про що завгодно, крім своєї невпинної потреби. Коли він вийшов у коридор, то подивився на вікно, яке виходило на вентиляційну шахту, і гидко вилаявся. У вікні ванної кімнати, яку він ділив з трьома родинами, горіло світло.
– Мабуть, він там, шайзе, дрочить! — сказав Мок, думаючи про п'ятнадцятирічного сина сусіда.
Похитуючись, як матрос на кораблі, і відчайдушно чіпляючись за стіну, він повернувся до своєї кімнати й подивився на раковину. Якби його хтось запитав, як він почувається зараз, то відповів би, що повний сечовий міхур відриває йому ногу. Однак він вважав за краще забруднити кімнату, а не випорожнитися в раковину. У своєму глибокому алкогольному запомороченні він не міг забути сцену з свого дитинства. П'яний швець Віллібальд Мок гойдається взад-вперед, мочиться в кухонну раковину, а через кілька годин змушує своїх двох синів чистити біля тієї ж раковини картоплю на обід. Коли ні шістнадцятирічний Франц Мок, ні його тринадцятирічний брат Ебергард не хочуть цього робити, їхній батько хапає молодшого за волосся і штовхає його голову в раковину. Ебі не може втекти й залишається там назавжди, прилипши щокою до чавунного дна раковини, де його батько мочився. І він обливає обличчя крижаною водою. Минуло багато часу, поки Ебергард нарешті не вдарив старого ногою по кістці, вирвався і з палаючим червоним обличчям втік у гори, де ховався чотири дні, думаючи про свою ганьбу. Він повернувся додому і застав свого батька тверезим. Відтоді старий Віллібальд не торкався алкоголю.
І тепер у Мока перед очима був той давній момент приниження. Стиснувши коліна разом, він підійшов до вікна мансарди, широко відкрив його. Став на столі, усипаному брудними тарілками, і опустився на коліна на підвіконні. Потім, якомога обережніше, він висунувся. Холод ночі просочився йому до самих кісток. Мок дивився на платани в саду Цвінгер і на кінний екіпаж, що їхав вулицею внизу. Йому подобалося відчуття, коли він був п'яний, і його страх висоти зникав.
Нові обставини на мить придушили його потребу. Він ще раз подивився вниз і зрозумів, що над вікном швачки, яка жила під ним, міс Гауфштайн, немає ринви. Якби він зараз помочився, то сеча потекла б на вікно доброї літньої сусідки, яка, як мати, годувала його своєю випічкою. Він не хотів їй його паскудити. Він обіперся ступнею в шкарпетках на низеньку дротяну огорожу, що тяглася вздовж усього не дуже крутого даху кам'яниці. Її призначенням було затримувати сніг, який лежав на дахові взимку. І вона ніяк не була розрахованою на восьмидесятикілограмову вагу.
Але якось витримала. Мок відірвався від вікна й повністю ліг спиною на покритий гудроном дах. Його ноги все ще торкалися огорожі. Лише тоді, дивлячись на зоряне небо, він поліз у штани, вийняв пеніс і зробив те, про що мріяв. Він знав, що з цього місця вікон не забризкає. Під ним був жолоб, по якому дощова вода зливалася в канал.
Через деякий час, коли Мок відчув дивовижну легкість, до нього дійшло, що він опинився в неможливому становищі. Страх висоти мав прийти з часом. Блокування алкоголем завжди було тимчасовим. Потім страх повернувся з подвоєною силою.
Мок відчув клубок у горлі. Він перекинувся на живіт, заплющив очі, розвів руки й притиснувся до гудрону, як присоска. Його пальці мацали в пошуках, за що б вчепитися.
Раптом він почув незнайомий голос із відчиненого вікна своєї кімнати.
– Шайзе, його немає!
– Як це так — немає?! А де він?!
Цей голос був йому знайомий, але п'яний і охоплений страхом розум пригнічував усі спогади.
З кімнати почувся звук. Ніби хтось рвонув тканину та тихий дзенькіт.
– В шафі його нема!
Мок зрозумів, що зловмисник обірвав дріт, на якому висіла штора в шафі, і кухлі видали лязкіт, вдарившись об підлогу. Тепер плетене крісло та пружини ліжка скрипнули.
– Під ліжком теж!
– Може, він в сортир пішов, – озвався знайомий голос, який вахмістр так і не зміг розпізнати. – А може купити пива, тому що в нього труби горять. Зачекай його тут, Клаус! Почекай, шайзе! І ти повинен його пришити! На сто відсотків! Не спартач роботи, Клаус!
Тепер Мок був майже впевненим, чий це голос.
Коли він почув важке сопіння, його впевненість стала стовідсотковою.
Бреслау
Субота, 12 квітня 1913 року,
третя година ночі
Мок зрозумів, що навіть якщо він залишиться на цьому даху до ранку, огорожа, на яку він спирався своїми ногами, не витримає.