Але в кого?
— В ту, що тепер за кожним словом згадує чорта, як ви.
— Правда, — сказав Коконна, остовпівши з подиву. — Спритна ви людина, метр Рене. Ну, твоя черга, Ла Моль.
Ла Моль почервонів і мовчав у замішанні.
— Ну, якого там диявола! — сказав Коконна. — Говори!
— Говоріть, — сказав флорентієць.
— Я, метр Рене, — забелькотів Ла Моль голосом, що поволі почав ставати певнішим, — я не питатиму у вас, чи я закоханий, бо знаю це й сам і не ховаю цього від себе; але скажіть мені, чи будуть мене кохати, бо все, що досі подавало мені надію, повертається тепер проти мене.
— Ви, може, не зробили всього, що треба зробити для того.
— Що ж треба робити, пане, як не доводити пошаною й відданістю володарці думок своїх, що її справді глибоко кохають?
— Ви знаєте, — сказав Рене, — що ці вияви часом не мають сили.
— Отже, треба облишити надію?
— Ні, треба вдатись до науки. В натурі людській є антипатії, які можна перемогти, і симпатії, які можна підсилити. Залізо не магніт, але, коли його намагнітити, воно теж притягає залізо.
— Безперечно, безперечно, — пробурмотів Ла Моль, — але я проти всіх цих заклинань.
— А, якщо ви проти, — сказав Рене, — то нічого було й приходити.
— Стривайте, стривайте, — сказав Коконна, — що ти, дитина, чи що? Пане Рене, можете ви показати мені чорта?
— Ні, пане граф.
— Шкода, я сказав би йому слово-два, це, може, осмілило б Ла Моля.
— Ну, хай! — сказав Ла Моль. — Давай говорити прямо. Мені казали про фігурки з воску, зроблені на взірець коханої особи. Чи це придатний спосіб?
— Безпомилковий.
— І від цих спроб не може бути ніякої шкоди для життя чи здоров'я коханої особи?
— Ніякої.
— То спробуймо.
— Хочеш, я почну? — сказав Коконна.
— Ні, — сказав Ла Моль, — я почав, я доведу й до кінця.
— І ви, пане де Ла Моль, бажаєте дуже пристрасно, непохитно знати, чого вам сподіватись? — спитав флорентієць.
— О, — скрикнув Ла Моль, — я вмираю від бажання, метр Рене!
В цю хвилину хтось тихенько постукав у двері з вулиці, так тихенько, що сам тільки метр Рене почув цей стук, та й то тільки тому, що, певне, дожидався когось.
Не перестаючи ставити Ла Молю непотрібні питання, Рене непомітно наблизив вухо до слухової труби і почув відгомін голосу, що, здається, зупинив на собі його увагу.
— Скажіть тепер коротко ваше бажання, — мовив він, — і назвіть особу, яку ви кохаєте.
Ла Моль став на коліна, немов говорив з божеством, а Рене, вийшовши до першої половини кімнати, нечутно спустився зовнішніми сходами: через хвилину легкі кроки почулися в крамниці.
Підводячись, Ла Моль побачив перед собою метра Рене; флорентієць держав у руці досить грубо зроблену з воску фігурку в короні й мантії.
— Чи хочете ви, щоб ваша царственна кохана завжди кохала вас? — спитав парфумер.
— Так, хоч би я заплатив за те життям, хоч би погубив свою душу, — відповів Ла Моль.
— Добре, — сказав флорентієць, а потім умочив кінці своїх пальців у глечику з водою і струсив кілька крапель на голову фігурки, промовивши якісь латинські слова.
Ла Моль здригнувся. Він зрозумів, що сталося блюзнірство.
— Що ви робите? — спитав він.
— Хрещу фігурку ім'ям Маргарити.
— З якою метою?
— Щоб викликати симпатію.
Ла Моль відкрив губи, щоб припинити дальший експеримент, але насмішкуватий погляд Коконна зупинив його.
Рене помітив його нерішучість і чекав.
— Потрібна повна і вільна згода, — сказав він.
— Робіть, — відповів Ла Моль.
Рене написав на маленькій стрічці червоного паперу кілька кабалістичних знаків, надів папірець на сталеву голку і вколов голкою статуетку в серце.
Дивна річ, з ранки на фігурці з'явилась краплина крові, і тоді він запалив папірця.
Гаряча голка розтопила навколо себе віск і висушила краплину.
— Так само, — сказав Рене, — силою симпатії ваше кохання проколе й спалить серце жінки, яку ви кохаєте.
Коконна, людина тверезого розуму, посміхався в бороду та глузував стиха, але Ла Моль, закоханий і забобонний, відчув, як холодний піт виступив у нього на лобі.
— А тепер, — сказав Рене, — притуліть ваші уста до уст статуетки й скажіть: Маргарита, я кохаю тебе: прийди, Маргарита!
Ла Моль зробив це.
В ту ж хвилину почулося, як відчинились двері до другої кімнати і наблизились легкі кроки. Коконна, цікавий і недовірливий, витяг кинджал і, боячись, що, коли він спробує підняти завісу, Рене знов зробить йому зауваження, як тоді, коли він хотів відчинити двері, прорізав кинджалом завісу і, глянувши в проріз, скрикнув з подиву; на крик його відповіло два жіночі вигуки.
— Хто там? — спитав Ла Моль, мало не впустивши воскову фігурку, яку Рене поквапився взяти в нього з рук.
— Там герцогиня де Невер і королева Маргарита, — відповів Коконна.
— Ну, невірні! — сказав Рене з загадковою усмішкою. — Маєте ви ще сумнів щодо сили симпатії?
Ла Моль закам'янів, побачивши свою королеву. У Коконна на хвилину все пішло обертом у голові, коли він пізнав пані де Невер. Один подумав, що чаклунство метра Рене викликало привид Маргарити; другий, бачачи напіводчинені двері, якими увійшли милі привиди, незабаром знайшов пояснення цього чуда в явищах світу грубого і матеріального.
Тим часом як Ла Моль хрестився та зітхав, наче розбиваючи скелю, Коконна, що встиг уже поставити собі філософські питання і відігнати злого духа за допомогою кропила, яке зветься невірою, Коконна, бачачи крізь проріз у завісі подив пані де Невер і доволі в'їдливу усмішку Маргарити, зважив, що хвилина саме підходяща, і, розуміючи, що за друга можна сказати те, чого не смієш сказати за себе самого, не підійшов до пані де Невер, а подався прямо до Маргарити. Ставши перед нею на коліно, як це робить в блазенських штуках на ярмарку великий Артаксеркс, скрикнув голосом, якому присвист від рани надавав певної виразності, не позбавленої сили:
— Пані, саме в цю хвилину метр Рене, на прохання друга мого графа де Ла Моля, викликав вашу тінь; і, на великий мій подив, тінь ваша з'явилась у супроводі дуже милого мені тіла, яке я представляю моєму другові. Тінь її величності королеви Наварської, чи не зволите ви сказати тілові вашої супровідниці перейти на той бік завіси.
Маргарита розсміялась, зробила знак Генрієтті, і та перейшла на другий бік завіси.
— Друже мій Ла Моль, — сказав Коконна, — будь красномовний, як Демосфен[54], Цицерон[55], пан канцлер де Л'Опіталь, і подумай, що мова йде про моє життя, коли ти не переконаєш тіло герцогині де Невер, що я найвідданіший і найвірніший слуга її.
— Але... — пробелькотів Ла Моль.
— Роби, що кажу; а ви, метр Рене, постережіть, щоб ніхто нам не перешкодив.
Рене зробив, що просив Коконна.
— Чорт візьми, пане, — сказала Маргарита, — ви людина спритна. Слухаю вас; побачимо, що ви маєте сказати.
— Я маю сказати вам, пані, що тінь мого друга, — бо це таки тінь, доказ тому те, що вона не говорить ні слова, — отже, маю сказати вам, що тінь ця благає мене скористуватись здібністю говорити зрозуміло, яку мають тіла, і сказати вам: прекрасна тінь, знетілений дворянин утратив і тіло своє й дихання через жорстокість очей ваших. Коли б це були ви самі, я краще прохав би метра Рене засадити мене в якусь сірчану яму, ніж дозволив би собі промовляти такою мовою до дочки короля Генріха II, сестри короля Карла IX і дружини короля Наварського. Але тіні позбавлені всяких земних гордощів і не гніваються, коли їх люблять. Отже, просіть ваше тіло, пані, полюбити трохи душу бідного Ла Моля, душу, що страждає, як ніколи досі; душу, переслідувану раніш дружбою, що аж тричі стромляла в нутро йому на кілька дюймів залізо; душу, спалену огнем очей ваших, огнем, в тисячу разів пекучішим від усіх огнів пекельних. Майте жаль до бідної цієї душі, полюбіть хоч трохи те, що являло собою прекрасного Ла Моля, і якщо ви не маєте дару слова, скористуйтеся жестом, скористуйтеся усмішкою. Душа друга мого дуже тямуща душа, вона все зрозуміє. Скористуйтеся ж, чорт візьми, або я проштрикну шпагою тіло Рене, щоб він владою своєю, яку має над тінями, примусив вашу тінь, викликану ним так вчасно, зробити речі, які не личить робити такій шановній тіні, як ваша.
У відповідь на промову Коконна, що стояв перед королевою в позі Енея в пеклі, Маргарита не могла стримати бурхливого реготу і, зберігаючи мовчанку, як це й личить у таких випадках царській тіні, простягла Коконна руку.
Той чемно взяв її і покликав Ла Моля.
— Тінь мого друга, — скрикнув він, — з'явись сюди. Ла Моль, тремтячи, увійшов розгублений.
— Добре, — сказав Коконна, беручи його за потилицю, — тепер наблизьте безплотність вашого вродливого смаглявого обличчя до цієї безплотної білої ручки.
І, підкріпляючи слова ділом, Коконна наблизив красиву ручку до уст Ла Моля і з хвилину держав їх у шанобливому з'єднанні; ручка і не намагалась звільнитись від цього солодкого полону.
Маргарита не переставала усміхатись, але пані де Невер, що не отямилася ще від несподіваної появи двох дворян, не сміялась. Вона відчувала, як її поганий настрій чимдалі гіршав від пробуджених в ній ревнощів: їй здавалося, що Коконна не повинен був би в такій мірі забувати про свої справи заради чужих.
Ла Моль помітив, як насупились її брови, зрозумів погрозливий блиск її очей і, не зважаючи на п'янке схвилювання, яке полонило його, збагнув, що другові його загрожує небезпека і що він сам мусить поводитись так, щоб урятувати його.
Отже, підвівшись і залишивши руку Маргарити в руці Коконна, він ухопив руку герцогині де Невер і, ставши перед нею на коліно, промовив:
— О, найвродливіша, найчарівніша з жінок! Я говорю про живих жінок, а не про тіні, — і він звернув погляд і усмішку до Маргарити, — дозвольте душі, звільненій від своєї грубої оболонки, залагодити відсутність тіла, захопленого матеріальною дружбою. Пан де Коконна — лише чоловік, чоловік міцної й сміливої вдачі, він являє собою тіло, прекрасне, може, для очей, але, як усяке тіло, тлінне: Omnis caro fenum[56]. Не зважаючи на те, що дворянин цей від ранку до вечора вичитує без кінця довгі вихваляння вам, не зважаючи на те, що ви самі бачили, як він розсипає найтяжчі удари, які будь-коли бачила Франція, цей боєць, такий красномовний перед тінню, не насмілюється звернутися словами до жінки.