Стежив за ним, розладжував його плани, а коли впевнювався, що Хосе Аркадіо Другий не навідає цієї ночі їхньої спільної коханки, вирушав до неї сам. Якось уранці він відчув, що захворів. А через два дні наскочив у купальні на брата, який стояв, притулившись обличчям до стіни, весь мокрий від поту, й заливався гіркими сльозами; і тоді все зрозумів. Брат признався, що його прогнала коханка, бо він заразив її, як вона це назвала, поганою хворобою. Розповів також, як намагається лікувати його Пілар Тернера. Ауреліано Другий почав нишком промиватися гарячою марганцівкою й уживати різні сечогонні засоби, і по трьох місяцях потаємних страждань вони обидва вилікувалися. Хосе Аркадіо Другий більше не пішов до тієї жінки. Ауреліано Другий виблагав у неї прощення й залишився з нею аж до смерті.
Звали її Петра Котес. Вона прибула до Макондо саме в розпал війни разом із випадковим чоловіком, що жив із прибутку від лотерей, і, коли він помер, вела далі його справи. Це була дуже охайна молода мулатка з жовтими мигдалевими очима, що надавали її обличчю жорстокого, як у пантери, виразу, та зате вона мала щире серце й справжнє покликання до кохання. Коли Урсула дізналася про те, що Хосе Аркадіо Другий розводить бойових півнів, а Ауреліано Другий грає на акордеоні під час гамірних бенкетів у своєї коханки, вона мало не збожеволіла від сорому. Ці два близнюки ніби зібрали в собі всі родинні вади, не успадкувавши жодної чесноти. Урсула вирішила, що ніхто більше в її роду не дістане імен Ауреліано й Хосе Аркадіо. Та коли у Ауреліано Другого народився первісток, вона не суперечила батьковій волі.
Я згодна, — сказала Урсула, — але з однією умовою: виховувати його я буду сама.
Дарма що їй вже виповнилося сто років і вона майже осліпла від катаракти, Урсула зберегла кипуче завзяття, цілісну вдачу й тверезий розум. Вона була певна того, що ніхто краще за неї не зможе виховати дитину так, щоб з неї вийшла доброчесна людина — людина, яка відновить престиж родини й нічого не знатиме про війну, бойових півнів, поганих жінок і божевільні задуми — ці чотири лиха, які, на думку Урсули, сприяли занепаду її роду.
Цей уже буде священиком, — урочисто пообіцяла вона. — І якщо Господь продовжить мені життя, він стане папою.
Всі розсміялися, зачувши її слова; сміх лунав не тільки в спальні, айв усьому будинку, де зібралися того дня галасливі друзяки Ауреліано Другого. Війна, давно вже закинута на те горище пам'яті, де зберігаються погані спогади, на якусь коротку мить нагадала про себе лясканням корків від шампанського.
За здоров'я папи! — гукнув Ауреліано Другий.
Гості хором повторили тост. Потім господар будинку
грав на акордеоні, вгору шугали ракети, а для людей, що зібралися біля будинку, було замовлено святкові барабани. На світанку сп'янілі від шампанського гості зарізали шість телиць і відіслали юрбі на вулицю. І ніхто з родини не обурився. Відтоді, як Ауреліано Другий узяв на себе турботи по будинку, такі бенкети стали звичною справою, навіть коли для них не було такого поважного приводу, як народження папи. За кілька років — без жодних зусиль зі свого боку, завдяки лиш чистому везінню, — Ауреліано Другий став одним із найбагатших жителів долини, а все тому, що його худоба та домашня птиця відзначалися надзвичайною плодючістю. Кобили приносили йому трійні, кури неслися двічі на день, а свині так швидко набирали ваги, що ніхто не міг пояснити таку неймовірну плодючість інакше як чаклунством. "Відкладай гроші, — казала Урсула своєму легковажному правнукові, — таке везіння не може тривати ціле життя". Та Ауреліано Другий не зважав на її слова. Що більше пляшок шампанського відкорковував він, частуючи своїх друзів, що нестримніше плодилася його худоба, то більше він упевнювався, що ця удача залежить не від його поведінки, — вся таємниця була в його коханці Петрі Котес, чия любов мала властивість збуджувати живу природу. Він був твердо переконаний, що саме в цьому джерело його багатства, тож намагався тримати Петру Котес неподалік від своїх стад; одружившись і завівши дітей, Ауреліано Другий, за згодою Фернанди, й далі зустрічався з коханкою. Дужий і здоровенний, як і його діди, він, однак, відзначався життєлюбством і чарівною привабливістю, і в нього майже не залишалося часу стежити за худобою. Досить було йому взяти з собою до своїх розплідників Петру Котес, проїхатися з нею верхи своїми пасовиськами, і кожна позначена його тавром тварина ставала жертвою нездоланної епідемії розмноження.
Як і все добре, що ставалося з Ауреліано Другим і Петрою Котес за їхнє довге життя, це запаморочливе багатство впало на них зненацька. Поки не скінчилася війна, Петра Котес жила на прибутки від своїх лотерей, і Ауреліано Другий часом влаштовував такі лотереї, щоб витрясти трохи грошей з Урсулиних скарбничок. Коханці були легковажною парою й не мали ніяких турбот, крім однієї: якнайраніше вкластися в ліжко щовечора — навіть у заборонені церквою дні — й жирувати там аж до ранку. "Ця жінка тебе занапастить, — кричала Урсула правнукові, бачачи, як він повертається додому, переставляючи ноги, мов той сновида. — Вона тобі так заморочила голову, що ти скоро скрутишся від кольок, і доведеться прикладати тобі до живота холодну жабу". Хосе Аркадіо Другий з великим запізненням дізнався про свого заступника і не розумів братової пристрасті. Він згадував Петру Котес як звичайну жінку, досить-таки ледачу в ліжку й геть позбавлену потрібних для кохання якостей. Зостаючися глухим до Урсулиного лементу й до братових глузувань, Ауреліано Другий думав лише про те, як знайти таке діло, що дозволило б йому утримувати будинок для Петри і колись, однієї шаленої ночі, вмерти з нею, на ній чи під нею. Коли полковник Ауреліано Буендіа знову відкрив свою майстерню, спокусившись нарешті мирними втіхами старості, Ауреліано Другий подумав собі, що виготовлення золотих рибок може стати прибутковою справою. Він просидів багато годин у задушливій кімнаті, спостерігаючи, як тверді пластини металу, що їх полковник обробляв з незбагненним терпінням у всьому зневіреної людини, поволі перетворювалися на золоті лусочки. Робота здалася йому такою важкою, а спогад про Петру Котес був такий невідчепний і владний, що через три тижні Ауреліано Другий зник із майстерні. Саме в цей час він приніс Петрі Котес кроликів, щоб вона розіграла їх у лотерею. Тваринки почали плодитися й рости неймовірно швидко, і Петра Котес ледве встигала продавати квитки. Спочатку Ауреліано Другий не помічав, що розмноження набуває загрозливого розмаху. Але якось уночі, коли ніхто в місті вже й слухати не хотів про кролячі лотереї, він пробудився від сильного шуму за стіною.
Не бійся, — сказала Петра Котес, — то кролики.
Але вони вже більше не змогли заснути, вимучені безперестанною метушнею за стіною. Вранці Ауреліано Другий відчинив двері й побачив, що весь двір забитий, мов вибрукований, кроликами — в світлі вранішньої зорі їхня шерсть мінилася блакитною барвою. Петра Котес сміялася, як навіжена, і не змогла утриматися, щоб не пожартувати.
Це ті, що народилися сьогодні вночі, — сказала вона.
Який жах! — вигукнув він. — А чому б тобі не спробувати цього з коровами?
Невдовзі Петра Котес, щоб звільнити двір, зміняла кроликів на корову, яка два місяці по тому привела трійню. З цього все й почалося. В одну мить Ауреліано Другий став власником пасовиськ і гуртів і ледве встигав розширяти стайні та напхом напхані свинарники. Весь цей раптовий достаток здавався маренням, і Ауреліано Другому ставало смішно; йому нічого не залишалося, як викидати різкі коники, щоб дати вихід своєму гуморові. "Плодіться, корови, життя-бо коротке!" — кричав він. Урсула з острахом питала себе подумки, чи не вплутався, бува, її правнук у якісь темні оборудки, чи не зробився злодієм або ж крадієм худоби, й щоразу, коли бачила, як він відкорковує шампанське просто задля втіхи полити собі голову піною, кричала на нього, звинувачуючи в марнотратстві. Вона цим так надокучила Ауреліано Другому, що якось, вернувшись додому на світанні в піднесеному настрої, він узяв скриню з грошима, слоїк із клейстером та щіточку і, наспівуючи на повен голос старі пісні Франсіско Людини, обклеїв увесь будинок — усередині й зовні, від верху до низу — кредитками вартістю в один песо. Старовинна будівля, що її, відколи привезено піанолу, постійно фарбували в білий колір, набула вигляду ніби мечеті. Поки Урсула та інші родичі обурювались і кричали, а народ, заповнивши вулицю, щоб побути при такому уславленні марнотратства, виказував свою радість, Ауреліано Другий пообліплював геть усе — від фасаду до кухні, навіть купальню — і викинув решту кредиток у двір.
— Тепер, — мовив він на завершення, — я сподіваюся, що ніхто в цьому будинку не говоритиме мені більше про гроші.
Так воно далі й було. За Урсулиним наказом кредитки разом із прилиплими до них шматками глини повіддирали від стін і знову пофарбували будинок у білий колір. "О Господи, — молилась Урсула, — зроби нас такими ж бідними, якими ми були, коли заснували це місто, щоб нам на тім світі не довелося розплачуватися за марнотратство". Але її молитви було розтлумачено небом зовсім в іншому розумінні. Один із робітників через необережність штовхнув велику, в людський зріст, гіпсову статую святого Йосифа, яку хтось приніс у будинок наприкінці війни; статуя впала й розбилася на друзки. Виявилося, що вона була повна-повнісінька золотих монет. Ніхто не міг пригадати, як цей святий опинився в будинку. "Його принесли троє чоловіків, — нарешті пояснила Амаранта. — І попросили дозволу залишити у нас, поки вщухне дощ; я їм сказала — поставте в куток, щоб ніхто не наткнувся; вони його туди обережно поставили, і відтоді він там і стояв, бо ніхто по нього так і не прийшов".
Останнім часом Урсула запалювала перед статуєю свічки й била поклони, й гадки не маючи, що молиться не святому, а майже двомстам кілограмам золота. Із запізненням виявивши своє мимовільне поганство, Урсула засмутилася ще дужче. Потім зібрала з підлоги здоровенну купу монет, розсипала їх у три мішки й закопала в потаємному місці, сподіваючись, що рано або пізно три незнайомці прийдуть по них.