Він почав роззиратися. З-поміж островів, що оточували замок Іф, найближче були Ратонно й Помеґ, але вони були населені, та й маленький острів Дом теж був заселений, тож найбільш надійними були острови Тібулен і Лемер; обидва вони були розташовані за милю від замку Іф.
Проте Дантес вирішив допливти до одного з цих островів. Але як знайти їх у нічній пітьмі, адже з кожною хвилиною дедалі дужче смеркало?
Тієї миті він угледів маяк Планьє, що сяяв, наче зоря.
Прямуючи простісінько на маяк, він залишав острів Тібулен трохи по ліву руку. Отож збочивши лівіше, він мав зустріти цей острів на своєму шляху.
Та, як ми вже казали, від замку Іф до цього острова була принаймні ціла миля.
Не раз у в'язниці Фаріа казав Едмонові, побачивши, що той поринає у безнадію та лінощі: "Дантесе, бійтеся безділля, ви втопитеся, намагаючись порятуватися, якщо не будете вправлятися".
Тепер, почуваючи на собі смертоносний тягар води, Едмон згадав пораду старого священика; він хутко виринув на поверхню і почав пливти, щоб перевірити, чи не втратив колишню силу; він із радістю упевнився, що вимушене безділля нітрохи не позбавило його витривалості і спритності, і відчув, що, як і раніше, володіє стихією, до якої звик ізмалку.
Та й страх, цей невідступний переслідувач, подвоював Дантесові сили.
Пливучи у хвилях, він наслухав, чи не пролунає підозрілий гамір.
Щоразу, коли його виносило на гребінь, він хутко озирав обрій, намагаючись просягнути крізь густий морок. Кожна хвиля, що здіймалася вище від інших, здавалася йому човном, якого вислали у погоню за ним, і тоді він плив швидше, що, звісно, скорочувало його шлях, та заразом і вичерпувало його снагу.
Проте він плив і плив, і грізний замок потроху зливався з нічною імлою. Він уже не розрізняв його, та ще відчував.
Так минула ціла година, упродовж якої Дантес, якого надихнуло живодайне почуття свободи, знай розтинав хвилі в потрібному йому напрямку.
"Уже годину пливу я, – думав собі він, – та вітер віє в обличчя, і я, либонь, утратив чверть моєї швидкості. Усе ж таки, якщо я не збився зі шляху, то, певне, уже неподалік від Тібулена. Але якщо збився!.."
І він затремтів. Хотів було відпочити, уклавшись горізнач на воді, та море бурхало дедалі дужче, і незабаром він збагнув, що перепочинок, якого він так сподівався, неможливий.
– Що ж, – сказав він сам собі, – пливтиму, поки змога моя, поки руки не стомляться, поки не вхоплять мене корчі, а там піду на дно!
І він поплив далі із силою і впертістю відчаю.
Раптом йому здалося, наче небо, що й так було вже темне, ще дужче потьмарилося, що густа, тяжка, щільна хмара нависла над ним; тієї ж миті він відчув сильний біль у коліні. Уява миттю підказала йому, що це удар кулі й що зараз він почує звук пострілу; та пострілу не було. Дантес простягнув руку і намацав щось тверде. Від підкорчив ноги і торкнувся землі. Тоді він втямив, що то була за хмара.
За двадцять кроків од нього височіла купа химерних скель, що скидалася на величезне багаття, яке раптом закам'яніло, коли запалахтіло найдужче. То був острів Тібулен. Дантес підвівся, ступнув декілька кроків і, подякувавши Богові, уклався на гранітній скелі, що тієї хвилі здалася йому м'якшою від найм'якшого ліжка.
Потім, попри вітер, бурю, дощ, який саме пустився, він заснув солодким сном людини, тіло якої заціпло, та душа тішиться усвідомленням несподіваного щастя.
За годину оглушливий гуркіт грому збудив Едмона. Буря розбушувалася й у своєму стрімкому леті била крилами по морю й по небу.
Блискавка яріла, немов огненна гадюка, осяваючи хвилі і хмари, що котилися, обганяючи одне одного, наче буруни безмежного хаосу.
Досвідчене око моряка не схибило. Дантес прибився до першого з двох островів – то був острів Тібулен. Дантес знав, що це голий бескид, відкритий зусібіч, що там немає ніякого притулку. Та він сподівався, як буря ущухне, знову кинутися в море і допливти до острова Лемер, так само дикого, та просторішого, а отже, й гостиннішого.
Нависла скеля дала Дантесові тимчасовий притулок; він сховався під неї, і тієї ж миті буря немов із ланцюга зірвалася.
Едмон відчував, як двигтить скеля, що під нею він заховався.
Бризки від хвиль, що розбивалися об підніжжя тієї величезної брили, долітали до нього. Хоч він був і в безпеці, та від страшенного дудоніння, від сліпучих спалахів у нього пішла обертом голова; йому здавалося, наче острів тремтить у нього під ногами й ось-ось, наче той корабель, зірветься з якоря й понесе його в цю страшенну заворіть.
Тут він згадав, що вже добу і ріски в роті не мав; його терзав голод, йому дошкуляла спрага.
Дантес витягнув руки й голову і напився дощової води з виямки у скелі.
Тієї миті, коли він зводив голову, блискавиця, що, здавалося, розпанахала небо до самісінького підніжжя божого престолу, осяяла морський простір; у світлі тієї блискавки поміж островом Лемер і рогом Круазій, за чверть милі від Дантеса, наче примара, виникло маленьке рибальське судно, гнане вітром і хвилями. За мить ця примара, наближаючись зі страшенною швидкістю, з'явилася на гребені другого буруна. Дантес хотів крикнути, хотів знайти якусь ганчірку, щоб подати їм знак, що вони ідуть назустріч своїй загибелі, та вони самі це знали; коли зблиснула нова блискавиця, Едмон побачив чотирьох моряків, що вхопилися за щогли й штаги, а п'ятий стояв коло розтрощеного стерна. Ці люди, напевне, теж побачили його, бо відчайдушні зойки, які глушило квиління вітру, долинули до його слуху. Над щоглою, що гнулася, немов очеретина, лопотіло подерте на клапті вітрило; зненацька снасті, що на них воно трималося, луснули, вітер підхопив його, і воно зникло у темній безодні неба, наче величезний білий птах, що промайнув у темних хмарах.
Тієї ж миті пролунав оглушливий хряскіт, і Дантес почув крики потопельників. Притулившись, наче той сфінкс, до своєї скелі, Дантес дивився в морську безодню і, коли знову сяйнула блискавка, побачив розтрощене судно і поміж уламками – відчайдушні обличчя і руки, що простяглися до неба.
Потім усе щезло в нічному мороці; страшне видовисько тривало не довше від спалаху блискавиці.
Дантес кинувся вниз ковзкими скелями, щохвилини ризикуючи впасти у море. Він дивився, услухався, та нічого не почув, ані побачив, ні зойків, ні людей; тільки буря знай казилася разом із вітром і пінилася разом із бурунами.
Потроху вітер ущух; небом гнало на захід великі сірі хмари, що наче поблякли від грози; знову заясніла блакить із ще яскравішими зорями. Незабаром на сході широка червоняста смуга прокреслила червоно-синій овид; хвилі, здіймаючись, заяріли раптовим світлом, і їхні піняві гребені стали золотими гривами.
Дніло.
Дантес непорушно і безмовно дивився на це величне видовище, наче бачив його вперше; і справді, відколи він прибув до замку Іф, то вже встиг і забути, як сходить сонце. Він обернувся до фортеці й довгим поглядом озирнув море і суходіл.
Понура озіяка – чатовий і владар – здіймалася поміж хвилями у грізній величі.
Була п'ята година ранку; море потроху затихло.
"За дві чи три години, – сказав собі Едмон, – тюремник увійде до моєї камери, побачить труп мого бідолашного друга, упізнає його, здійме ґвалт і буде марно мене шукати; тоді знайдуть діру, підземний лаз; запитають людей, що вкинули мене у море і, либонь, чули мій зойк. Відразу ж човни із озброєними вояками кинуться у погоню за нещасним утікачем, що вочевидь не міг зайти далекою. Гарматні постріли сповістять усьому узбережжю, що не можна давати притулок голодному і роздягненому волоцюзі. Отримає звістку марсельська поліція й оточить берег, а комендант замку Іф почне шукати у морі. І що тоді? Оточений на воді, зацькований на суходолі, куди я подінуся? Я голодний, змерз, навіть того рятівного ножа покинув, бо він заважав мені пливти; я під владою першого зустрічного, що захоче заробити двадцять франків, передавши мене до рук влади. Немає в мене більше ні сили, ні думок, ні рішучості! Боже, Боже! Ти бачиш мої муки, допоможи мені, бо я сам не в змозі собі допомогти!"
Тієї хвилини, коли Едмон у напівмаренні від виснаження, згубивши здатність думати, шепотів цю полум'яну молитву, зі страхом озираючись на замок Іф, він побачив біля острова Помеґ маленьке судно, що, мов чайка, летіло над самісінькою водою; тільки око моряка могло впізнати в тому судні на ще напівтемній смузі моря генуезьку тартану[17]. Вона йшла з марсельського порту в море, і сяйлива піна розступалася перед вузьким носом, поступаючись дорогою її округлим бокам.
– За півгодини, – вигукнув Едмон, – я міг би наздогнати це судно, якби не боявся, що мене почнуть розпитувати, здогадаються, хто я, і доправлять назад до Марселя! Що робити? Що їм сказати? Яку байку вигадати, щоб обманути їх? Цю люди – перемитники, напівкорсари. Наче гендлюють про людське око, а насправді займаються розбійництвом, тож радше продадуть мене, ніж зважаться учинити безкорисну, добру справу. Зачекаємо...
Та чекати неможливо; я умираю від голоду, за декілька годин останні сили покинуть мене; та й наближається пора обходу; ґвалту ще не здійняли, може, мене й не запідозрять; я можу назватися матросом із цього судна, що розбилося вночі; це буде правдоподібно, і спростувати мене нікому, вони всі потонули. Отож, гайда!..
Дантес поглянув у той бік, де розбилося маленьке судно, і здригнувся. На бескиді, зачепившись за виступ, висів фригійський ковпак одного з матросів-потопельників, а поблизу плавали уламки, тяжкі колоди, що гойдалися на хвилях, ударяючи у підніжжя острова, неначе безсилі тарани.
– Тепер я порятований, – прошепотів він.
Та певність повернула йому сили.
Незабаром він побачив тартану, що, ідучи майже проти вітру, маневрувала поміж замком Іф і вежею Кланьє. Дантес трохи боявся, що, замість того, щоб триматися коло берега, тартана піде у море, як мусила б вона вчинити, якби йшла на Корсику чи Сардинію; та незабаром за її курсом він упевнився, що вона готується пройти, як ото роблять зазвичай судна, що йдуть до Італії, поміж островами Жарос та Каласарень.
Тим часом тартана і плавець непомітно наближалися одне до одного; за одного свого галсу вона навіть опинилася за якусь чверть милі від Дантеса.