– поцмокав язиком Гірш.
Зате д'Аржантон, який не зводив очей з особи, що плакала, стоячи біля вікна, ковзнув поглядом у Джеків бік і грізно насупився:
– Можеш іти, Джеку, – сказав він хлопчикові. – І готуйся до від'їзду. Через тиждень!..
Ошелешений, приголомшений, Джек спустився сходами, подумки повторюючи: "Через тиждень! Через тиждень!" Хвіртка на вулицю була відчинена. Простоволосий, не одягаючись, він кинувся через увесь Етьйоль до своїх друзів; там він зустрів лікаря, котрий саме виходив з дому, і в двох словах розповів йому про все, що сталося.
Обуренню Ріваля не було меж.
– Робітника! Вони хочуть зробити з тебе робітника! То це так вони турбуються про твоє майбутнє! Чекай же, чекай! Я зараз сам уставлю мізки твоєму пану вітчиму!
Ті, хто бачив, як вони гналися через село, як добрий лікар щось голосно вигукував, розмахуючи руками, а Джек, захеканий, без шапки, ледве встигав за ним, казали: "Мабуть, у Вільшанику хтось захворів".
Але там, звичайно, ніхто не захворів. Коли лікар зайшов у дім, всі якраз сідали за стіл, – вимогливий шлунок господаря дому не терпів довгих перерв, а ще в д'Аржантонів, як і скрізь, де владарюють нудьга та неробство, завжди норовили чимшвидше всістися за стіл.
В домі лунав регіт, і навіть Шарлотта, спускаючись сходами із своєї кімнати, щось мугикала.
– Я хотів би сказати вам декілька слів, пане д'Аржантоне, – сказав старий Ріваль, і губи йому затремтіли.
Віршомаз підправив густі вуса.
– Добре, лікарю, прошу за стіл. Зараз вам принесуть тарілку, і ви все скажете за обідом.
– Ні, дякую! Я не голодний; до того ж те, що я маю сказати вам і пані д'Аржантон, – він уклонився в бік Шарлотти, яка щойно зайшла до їдальні, – не для сторонніх!
– Я здогадуюсь, що вас сюди привело, – сказав д'Аржантон, якому аж ніяк не хотілося розмовляти з лікарем наодинці. – Це з приводу хлопчика, чи не так?
– Саме так, з приводу хлопчика.
– В такому разі можете говорити. Ці панове знають, про що йде мова, а всі мої вчинки досить чесні й безкорисливі, щоб я таївся з ними.
– Але ж, друже мій...– відважилась озватися Шарлотта, яку ця розмова на людях лякала з кількох причин.
– Можете говорити, лікарю, – холодно повторив д'Аржантон.
Підійшовши до. самого столу, лікар почав:
– Джек щойно повідомив мене, що ви вирішили відправити його вчитися ремеслу на завод металовиробів у Ендре. Невже це серйозно?
– Дуже серйозно, дорогий лікарю!
– Стережіться, – повів далі лікар, ледве стримуючись. – Хлопчик не має навиків до такої важкої праці. У нього саме період росту й формування організму, а ви кидаєте його в незвичне середовище, в чуже оточення. Ви нехтуєте його здоров'ям, його життям. А він же ще малий. Йому бракує витривалості, бракує сили.
– О, дозвольте, дорогий колего!.. – бундючно перебив його присутній Гірш.
Ріваль, навіть не глянувши на нього, лише стенув плечима і вів далі:
– Прислухайтеся, пані, до моїх слів. – Він навмисно звертався до Шарлотти, яку збентежив цей заклик до її притлумлених материнських почуттів. – Ваш син не витримає таких умов життя. Адже ви добре його знаєте, ви – його мати. Ви знаєте, якої він тонкої і вразливої вдачі, як швидко стомлюється. Поки що я веду мову тільки про тяжку фізичну працю. Але чи можете ви уявити, яких нестерпних мук зазнає обдарована, розвинена й підготовлена до подальшого навчання дитина, коли її силоміць відривають від книжок, кидають у небуття, прирікають на летаргічний сон усі її розумові здібності, як це робите зараз ви?
– Ви помиляєтесь, лікарю, – роздратовано заявив д'Аржантон. – Я знаю його краще, ніж будь-хто інший. Я давав йому завдання, намагався його вчити. Він здатний лише до фізичної праці, його, здібностей вистачає лише на таку працю і ні на яку іншу. І саме тоді, коли я даю йому змогу розвинути оті його здібності, коли я вкладаю в його руки чудовий фах, цей великий пан замість дякувати мені біжить скаржитись, шукає покровителів за межами свого дому, серед сторонніх!
Джек спробував заперечувати. Але лікар позбавив його марних принизливих виправдань.
– Він прийшов до мене не скаржитись. Він лише повідомив про вашу ухвалу. І я сказав йому те, що повторюю зараз у вашій присутності: "Джеку, дитино моя, не піддавайся. Кинься на шию своїм батькам – матері, яка тебе любить, її чоловікові, який мусить тебе любити з любові до матері. Благай їх, заклинай їх! Запитай, що ти їм заподіяв, чому вони хочуть утоптати тебе у землю, поставити тебе нижче себе?"
– Лікарю, – загорлав Лабассендр, грюкнувши кулаком, аж захитався стіл. – Робітниче знаряддя не принижує, а облагороджує. Робітниче знаряддя відродить світ! У десять років Ісус Христос умів працювати рубанком.
– А й справді так, – пробелькотіла Шарлотта, миттю уявивши, як її Джек, вбраний, наче маленький Ісус, іде з маленьким рубанком у процесії на свято Тіла господнього.
– Не дозволяйте задурманювати собі голову всякими нісенітницями, пані! – закричав доведений до відчаю лікар. – Якщо ви дозволите зробити з вашого сина робітника, ви навіки віддалите його від себе! Він залишиться ближчим вам, ближчим вашому серцю, навіть коли ви пошлете його на край світу, бо залишаться цілими узи, для яких не страшна відстань і які неминуче рвуться навіки, коли виникає соціальна нерівність. Ось побачите! Ви самі побачите! Настане день, і ви червонітимете за нього, ви вважатимете, що у нього зашкарублі руки, груба мова, зовсім не такі, як у вас, почуття, настане день, коли він триматиметься з вами, його матір'ю, як із чужою йому жінкою, що стоїть на щабель вище, і тоді він буде не лише приниженим, а й пропащим у ваших очах.
Джек, забившись у куток біля буфета, досі уважно слухав, не кажучи й слова, але уявивши, що між ним і матір'ю можливе таке відчуження, він раптом розхвилювався.
Він ступив на середину кімнати і рішуче сказав:
– Я не хочу бути робітником!
– О, Джеку!.. – майже непритомніючи прошепотіла Шарлотта.
Тепер заговорив д'Аржантон:
– Он як, то ти не хочеш бути робітником?! Ви таке бачили? Заманеться панові, він погодиться, не заманеться – не погодиться, хоч би що я там вирішив! Он як! Ти не хочеш бути робітником! А їсти ти хочеш, правда? І одягатися хочеш, і спати, й гуляти! Так от: я тобі заявляю, що ти мені остогид, прокляте шмаркля, паразит! І якщо тобі не хочеться працювати, то мені не хочеться, щоб ти й далі шив мене в дурні!
Несподівано він замовк і, вгамувавши шалену лють, звичним холодним тоном промовив:
– Ідіть у свою кімнату. Я подумаю, що робити.
– Я скажу, що вам робити, дорогий д'Аржантоне...
Але Джек не почув кінця фрази пана Ріваля – д'Аржантон жестом вигнав хлопця з кімнати.
У Джекову кімнату долинав гомін бурхливої суперечки, як з далини долинають окремі звуки оркестру. Він розрізняв голоси, пізнавав їх усі, але вони одні одних перебивали, заглушали й зливалися у невиразний і лункий гамір, із якого виривалися тільки окремі уривки фраз:
– Ви брехали!
– Панове!.. Панове!..
– Життя – не роман!
– Священна блуза!.. Беу! Беу!
І нарешті уже з дверей прогримів голос старого Ріваля:
– Хай мене повісять, коли моя нога ще раз переступить поріг вашого дому!
Хряснули двері, і в їдальні запала глибока тиша, яку порушувало лише похапливе цокання приборів.
Вони обідали.
"Ви хочете втоптати його у землю, поставити його нижче себе". Хлопчикові закарбувалися в пам'ять ці слова, і в душі він відчував, що саме таким був намір його ворога.
Та ні, тисячу разів ні! Він не хоче бути робітником!
Відчинилися двері. Зайшла мати.
Вона довго плакала, плакала справжніми сльозами, тими сльозами, від яких лишаються маленькі зморшки. Вперше на гарненькому обличчі цієї жінки проступили риси зболеної, змученої матері.
– Послухайте, Джек, – мовила вона з напускною суворістю у голосі, – я мушу серйозно поговорити з вами. Ви щойно дуже засмутили мене, відкрито повставши проти своїх справжніх друзів і відмовившись від того становища, яке вам пропонували. Я чудово розумію, що те нове життя...
Звертаючись до сина, вона відводила свій погляд від його очей, сповнених такого пекучого і страдницького болю й докору, що їй не стало б сили не піддатись їхньому благанню.
– ...що те нове життя, яке ми вам готуємо, явно відрізняється від теперішнього. Зізнаюся, що я й сама спершу перелякалася, але ж ви чули, що вам казали інші? Становище трудящих тепер зовсім не таке, яким було колись. О, зовсім-зовсім не таке! Ви добре знаєте, що тепер настала черга робітників зайняти панівне становище у суспільстві. Буржуазія віджила своє, дворянство теж. А втім, дворянство... Та, зрештою, чи не простіше у вашому віці слухатись людей, які вас люблять і мають життєвий досвід?
Її слова урвало хлопчикове ридання.
– Значить, ти мене проганяєш, ти мене також проганяєш?
І тут мати не витримала. Вона обняла його і гаряче притиснула до своїх грудей.
– Хіба я тебе проганяю? Ну як ти міг таке подумати? Хіба ж це мислимо? Та заспокойся, не тремти, не побивайся так... Ти ж знаєш, як я тебе люблю; коли б то моя воля, ми ніколи не розсталися б з тобою. Але ж треба бути розумним, треба трохи думати і про майбутнє... На превеликий жаль, воно у нас досить похмуре, оте майбутнє...
І вихлюпнувши одну з тих словесних злив, які вона собі ще часом дозволяла, коли не було поруч її хазяїна, Іда, хоч і з недомовками й замовчуваннями, намагалась пояснити Джекові, яке непевне і хистке їхнє становище.
– Чи бачиш, любий мій, ти ще маленький; є речі, яких ти іще не можеш зрозуміти. Колись, коли ти виростеш, я розповім тобі про таємницю твого народження – то справжній роман, синочку! Настане день, і я відкрию тобі і батькове ім'я, і той нечуваний, фатальний збіг обставин, жертвами якого стали і ти, і твоя мати. А сьогодні ти повинен знати, ти повинен зрозуміти, що ми з тобою нічогісінько не маємо, бідний мій синочку, що ми цілком залежимо від... від нього. То як же я могла б повстати проти твого від'їзду, тим паче знаючи, що він це робить задля твого ж добра. Я не можу нічого в нього просити. Він і так багато для нас зробив. До того ж він і сам не багатій, а ця жахлива літературна кар'єра так його розоряє! Він не зміг би взяти на свій кошт витрати на твою освіту. То як же мені бути поміж вами? Треба вибирати щось одне.