Минало одне засідання за іншим, але всі новини були присвячені подіям в Ізраїлі та Лівані — жодного слова про мою візу.
Програма саміту завершувалася, і за її підсумками Путін давав пресконференцію. Зала була заповнена вщент. Сотні журналістів з усіх куточків світу сподівалися поставити Путіну запитання.
Після двадцяти хвилин невинних запитань мікрофон передали Кетрін Белтон з англомовної московської газети "Москов таймс" — невисокій миловидній британці тридцяти трьох років. З явним хвилюванням вона звернулася до Путіна:
— Нещодавно Біллу Браудеру було відмовлено у в'їзді в Росію. Багато інвесторів і західних дипломатів стурбовані цим і не розуміють, чому це сталося. Чи не могли б ви пояснити, чому йому без пояснення причин було відмовлено у в'їзді?
Закінчивши говорити, вона сіла, поклала блокнот на коліна й приготувалася слухати відповідь.
У залі запала тиша. Було помітно, що запитання застало Путіна зненацька. Через кілька секунд він сказав:
— Повторіть, будь ласка, кому було відмовлено у в'їзді в Росію?
Кетрін знову піднялася з місця:
— Біллу Браудеру. Це голова інвестиційного фонду Hermitage — найбільшого інвестора на російському фондовому ринку. Я вважаю, що прем'єр-міністр Великобританії міг сьогодні обговорювати з вами це питання.
Путін насупився і в'їдливим тоном відповів:
— Відверто скажу, я просто не знаю причин, з яких конкретній людині відмовлено у в'їзді до Російської Федерації. Можу уявити, що ця людина порушувала закони нашої країни.
І все. Почувши це, я зрозумів, що Блер моє запитання не порушував і мою візу відновлювати не будуть. Проте важливішим було те, що в перекладі з мови Путіна його слова означають одне: "Ми ніколи не вимовляємо вголос імена своїх ворогів, це стосується й Білла Браудера. І зараз я дам вказівку правоохоронним органам завести проти нього якнайбільше кримінальних справ".
Якщо вам здалося, що в такому трактуванні є божевілля чи перебільшення, смію вас запевнити, що це не так. Моє "божевілля", коли хочете, годі порівняти з тим, що сталося далі.
22. Обшуки
З казуїстики Путіна на запитання журналістки мої інвестори отримали відповідь і на власні запитання: від Росії тепер нічого хорошого не чекай. Наступною датою, коли вони могли забрати свої кошти з фонду, було 25 серпня. Цього разу 215 учасників забрали загалом понад 30 відсотків активів фонду. У моєму бізнесі це називається "втеча інвесторів", і коли вона починається, її вже майже неможливо зупинити, як під час втечі вкладників з банку. Фонд Hermitage вимушено припинить існування, якщо я наче фокусник не зможу витягнути кролика з магічного циліндра.
За свою кар'єру я витримав безліч злетів та падінь. Акції на ринку часто падають чи підіймаються в ціні без видимої причини, і це навчило мене стоїчно сприймати погані новини й залишатися спокійним. 1998 року фонд обвалився на 90 відсотків, але я не втратив стійкості духу й був згодом винагороджений за витримку: ринкова вартість нашого портфеля повністю відновилася.
Але цього разу все було інакше.
Усе моє професійне життя було пов'язане з інвестиціями в Росію, і я не збирався займатися чимось іншим. Але двері до Росії переді мною зачинили, і довелося замислитися про майбутнє — чим ще я можу зайнятися. Які є варіанти? Я не хотів повертатися до Америки й конкурувати з тисячами таких самих бізнесменів. Не міг уявити себе й у якійсь новій країні, скажімо, у Китаї — на вибудовування бізнесу з нуля могло піти десять років.
І я напевно не збирався йти на відпочинок. Мені було сорок два роки, я був сповнений сил. Усі варіанти здавалися мені невдалими, і що більше я про це думав, то безнадійніше бачилася ситуація.
Моїх колег можливий кінець фонду Hermitage засмучував ще більше. Ми мали цікаву справу, ми працювали з ентузіазмом і змогли вплинути на поліпшення інвестиційного клімату в Росії — ніхто не хотів йти зі зіграної команди професіоналів і влаштовуватися на звичайну роботу в інвестиційні банки чи брокерські фірми.
Я зважив наші сильні сторони й виділив головне: ми вміємо знаходити недооцінені активи та нагромадили величезний досвід у захисті інвестицій від менеджерів-шахраїв. Загалом, це має стати в пригоді й на інших ринках, що розвиваються.
Я відправив чотирьох моїх експертів, включно з Вадимом, пошукати щось вартісне в Бразилію, Об'єднані Арабські Емірати, Кувейт, Туреччину та Таїланд. Там вони зустрілися з представниками двадцяти найдешевших компаній. Провели сотню зустрічей, досконало вивчили низку підприємств й у результаті знайшли три привабливі інвестиційні проєкти.
Перший — телефонна компанія в Бразилії. Її ринкова вартість дорівнювала триразовій сумі прибутку за попередній рік — це був найнижчий показник по індустрії у світі. Другий — турецьке нафтопереробне підприємство. Його акції продавали з 72-відсотковою знижкою, якщо порівняти з цінами на активи аналогічних компаній у галузі. Третій — компанія з операцій з нерухомістю в Об'єднаних Арабських Еміратах. Її акції котирувалися з 60-відсотковою знижкою вартості її активів з відрахуванням всіх витрат.
Я почав інвестувати в ці акції та поділився ідеєю зі своїм другом Жаном Карубі. На його щиру й тверезу думку завжди можна було покластися. Реакція Жана перевершила очікування. "Білле, мені дуже подобається ця ідея, — зізнався він. — Думаю, саме цей напрямок тобі й треба розвивати".
Він мав рацію. Мій досвід інвестора міг стати в пригоді скрізь, особливо в країнах, де були проблеми, схожі з російськими. Виявляється, формула успіху не прив'язана до Росії.
Коли я поділився своїми міркуваннями з іншими інвесторами, більшість відреагувала так само, як Жан. До осені 2006 року я так переконався в правильності обраного шляху, що почав готувати документи щодо створення нового фонду — Hermitage Global.
Я планував закінчити підготовку документів до Всесвітнього економічного форуму в Давосі, що мав відбутися в кінці січня 2007 року. У світі немає кращого місця для залучення інвестицій, ніж Давос.
З часу першої вилазки в Давос 1996 року моє життя кардинально змінилося. Уже не доводилося ночувати на підлозі або тинятися у фоє, сподіваючись зустрітися з важливими людьми: з 2000 року я був офіційним учасником форуму та їздив туди щоразу.
Цього разу я вирішив взяти із собою Олену. Незадовго до цього ми дізналися, що вона знову вагітна, і я подумав: цікаві виступи та прийоми в Давосі відвернуть її від щоденних турбот із догляду за нашою однорічною дитинкою. Ми прилетіли до Цюриха й поїздом дісталися Давоса, як колись давно з Марком Хольцманом. Ми зупинилися в готелі "Дербі". Майже відразу мене затягла низка зустрічей.
Як і передбачав Жан, інвестори зацікавилися створенням нового фонду Hermitage Global. На другий день перебування в Давосі я провів презентацію для одного давнього клієнта, і той запитав:
— До речі, Білле, ти будеш завтра ввечері на російській вечері?
— Яка російська вечеря?
Я знав, що в Давос приїде багато росіян, але програма форуму була такою насиченою, що про неї навіть не чув.
— О, це щось важливе! Там зберуться всі російські офіційні особи.
— Сумніваюся, що мене туди взагалі пустять, — усміхнувся я.
— У цьому й зваба, Білле: не росіяни вирішують, хто буде гостем на цьому заході, а Всесвітній економічний форум. Ти можеш просто зареєструватися.
Ідея звучала спокусливо. Після цієї зустрічі я одразу подався до електронного терміналу для учасників форуму, де записуються на такі заходи. Увійшовши в систему, я миттєво зареєстрував на вечерю себе та Олену. Наступного вечора ми прибули за десять хвилин до початку заходу, але виявили, що майже всі столики вже зайняті. Оглянувши залу, ми помітили останні два місця поряд. За протоколом за кожним столом сидів хтось із російських високопосадовців. Я придивився і збентежився: на чолі нашого столу сидів не хто інший, як начальник експортного підрозділу "Газпрому". Невідповіднішого місця годі було й уявити. Найімовірніше, саме розслідування корупційних схем у "Газпромі", якими займався фонд Нermitage, стало каталізатором мого вигнання з Росії. Й ось мені треба було скуштувати ескалоп з телятини, смажену картоплю й морквяний пиріг у товаристві одного з керівників цієї компанії.
Вечеряли ми мовчки й намагалися не зустрічатися з ним поглядами. Під час заходу російські чиновники й олігархи по черзі вимовляли промови, одна прісніша, банальніша й пишномовніша за іншу. Росіяни вміють багато говорити, нічого не сказавши по суті! Ця риса виявилася того вечора у всій красі.
Ближче до кінця заходу брязкіт столових приладів і метушню офіціантів перервало сум'яття біля входу: увійшло два десятки міцних охоронців, утворивши живе кільце навколо якоїсь невисокої людини. Я не міг розглянути, хто це, поки гість не підійшов до свого столика. Виявилося, що це перший заступник прем'єр-міністра Росії Дмитро Медведєв. Він готувався замінити на президентській посаді Путіна, другий термін якого добігав кінця у квітні 2008 року. Форум у Давосі був для Медведєва першою нагодою постати перед міжнародною спільнотою. Коли забрали основну страву, Медведєв підвівся та підійшов до мікрофона в аванзалі. Його промова російською (я слухав переклад у навушниках) зайняла кілька хвилин і була ще бляклішою і тривіальнішою, ніж у попередніх ораторів. Я ледь дочекався, коли він припинить говорити.
Одразу після промови Медведєва залою заковзали офіціанти, розставляючи перед гостями тарілки з морквяним пирогом і чашки з чаєм та кавою. Поки я пив чай і куштував глазур з пирога, Олена тихенько потягла мене за рукав і прошепотіла:
— Слухай, Білле, у мене з'явилася чудова ідея: чому б тобі не попросити Медведєва допомогти з візою?
Я скоса глянув на неї.
— Це безглуздо.
Тоді я спробував усі можливості, аж до Путіна, повернути дозвіл на в'їзд. Після саміту "Великої вісімки" я вирішив, що цей розділ мого життя дописано до кінця. До того ж підходити до Медведєва й клопотати про свою візу мені було ніяково. Я намагався пояснити це Олені, але вона й слухати не хотіла та наполягала на своєму.
— Ну поглянь: зараз з ним ніхто не говорить. Просто спробуймо.
Вона встала й пильно подивилася на мене. Сперечатись з дружиною було важче ніж витримати не найприємнішу зустріч із Медведєвим, тому я теж підвівся й нехотя пішов за нею через залу.