Там нікого не було. Мену й Момо були, певне, в будиночку, мати готувала вечерю, а син крутився біля неї, сподіваючись щось ущипнути. Залишивши Тома пильнувати за брамою, я повільно походжав порожніми кімнатами надбрамної башти й дійшов висновку, що наші правила безпеки надто недосконалі. Перша огорожа була набагато нижча від другої, на неї легко можна було видертися з допомогою драбини або вірьовки з гаком.
Я вийшов з надбрамної башти, шепнув Тома, щоб він піднявся на фортечний мур і взяв з бійниці на мушку відвідувача чи відвідувачів. Я почекав, доки він дістався до свого місця, потім навшпиньках підкрався до потайного віконця в брамі, легенько підняв на кілька міліметрів заслінку й обережно визирнув.
Десь за метр од себе я побачив чоловіка років сорока, що сидів верхи на великому сірому віслюкові. З-за лівого плеча визирав ствол рушниці. Чоловік був простоволосий, смаглявий, чорнявий, у дуже запорошеному костюмі антрацитового кольору, й, що мене приголомшило, на шиї в нього, наче в епіскопа, висіло срібне розп'яття. Він видався мені високим і кремезним. Обличчя в нього було дуже спокійне, я помітив, що він і бровою не повів, коли, глянувши на бійницю, побачив, що Тома взяв його на мушку.
Я з брязкотом смикнув заслінку й щосили гукнув:
— Що тобі тут треба?
Мій грубий тон зовсім не вплинув на відвідувача. Він навіть не здригнувся, глянув на потайне віконце й статечно мовив:
— Ну, насамперед я хочу побачити вас, а також переночувати в замку. Я не зможу за ніч подолати той шлях, який проїхав сьогодні.
Я звернув увагу, що він висловлювався якось вишукано, старанно вимовляючи кожне слово. Акцент у нього не зовсім був схожий на тутешній, але наближався до нього.
— Чи є в тебе ще якась зброя, крім рушниці?
— Ні.
— Краще скажи правду. Ми обшукаємо тебе, тільки-но ти переступиш поріг.
— Я маю ще при собі кишенькового ножика, але не вважаю це зброєю.
— Він зі стопорним візиром?
— Ні.
— Як тебе звати?
— Фюльбер Ле-Но. Я священик.
— Послухай, Фюльбере. Вийми затвор зі своєї рушниці й поклади в кишеню піджака.
Він виконав мій наказ, сухо зауваживши:
— Ви недовірливі.
— Ми маємо на це підстави, на нас уже нападали. Зараз я тобі відчиню. Ти проїдеш у браму, зупинишся метрів за десять і не злазитимеш на землю, поки я тобі не скажу.
— Гаразд.
Я підвів голову.
— Тома, тримай його на мушці.
Тома кивнув головою. Я взяв карабін у правицю, зняв запобіжника, смикнув обидва засуви, штовхнув стулки і став чекати. Як тільки віслюк Фюльбера переступив поріг, я хутенько зачинив браму, штурхнувши віслюка. Віслюк стрибнув убік і ледь не скинув з себе господаря. В "Материнстві" заіржали коні, віслюк настовбурчив довгі вуха. Фюльбер зупинив віслюка.
— Злазь, — сказав я місцевою говіркою, — і віддай мені затвор.
Він підкорився, отже, зрозумів місцеву говірку. Я поклав затвор собі в кишеню. Цього разу був майже певен, що ця моя обережність зайва.
Прийшов Тома, щоб узяти за вуздечку сірого віслюка й відвести в стійло "Материнства". За хвилину він вийшов з відром, щоб напоїти віслюка. Я очікував на Тома, повернувшись до Фюльбера.
— Звідки ти?
— З Каора.
— Однак ти розумієш нашу говірну.
— Я розумію не всі слова.
Я з цікавістю дивився на нього. Він був не такий уже й високий, як я гадав, але міцно збудований, з елегантною поставою.
— То ти приїхав а Каора?
Він усміхнувся, і я помітив, що усмішка в нього досить приємна.
— Та ні, я їду з Ла-Рока. Я був у Ла-Році в момент вибуху бомби.
Я здивовано глянув на нього.
— Невже в Ла-Році хтось уцілів?
— Авжеж, — відповів він. — І додав так само спокійно: — Двадцять чоловік.
Примітка Тома
У розділі, який ви щойно прочитали, є такий великий пропуск, що я зараз перерву Емманюелеву розповідь, щоб доповнити його. Спершу я прочитав наступний розділ, аби пересвідчитися, чи Емманюель, як він це іноді робить, не повернувся назад, щоб бодай із запізненням розповісти про одну обставину. Та ні. Жодного слова. Можна подумати, що він забув про це.
Але спершу, оскільки мова піде про М'єтту, я хочу сказати кілька слів про неї. Після Емманюелевої лірики я не хотів би розвіювати ореолу її чарівності. Однак М'єтта — звичайна сільська дівчина, яких багато. Звісно, вона дужа й кремезна, їй не бракує усіх тих округлостей, які так подобаються Емманюелеві. Коли погодитись, що М'єтта вродлива, то, мені здається, це буде перебільшенням. В моїх очах вона не вродливіша за купальницю з картини Ренуара, репродукція якої висить у головах Емманюелевого ліжка, або від Біргітти, зображеної на фотографії в позі стрільця з лука; фотографія та стоїть на письмовому столі в нашій кімнаті.
Тим більше не поділяю я Емманюелевої думки щодо М'єттиного "розуму". М'єтта — недоношена дитина, німа з народження. Очевидно, мозок її має якусь ваду, яка заважала їй навчитися говорити, внаслідок цього її уявлення про світ дуже вбоге. Я не тверджу, що М'єтта — ідіотка чи хоча б недоумкувата, бо Емманюель міг би навести багато прикладів, коли М'єтта виявила свою дотепність у стосунках з людьми. Але запевняти, що М'єтта "вельми розумна", як мене в цьому неодноразово переконував Емманюель, — це вже справді занадто. М'єтта, хоча й дотепна, проте вона все ж таки дуже наївна. Вона, наче дитина, сприймає дійсність тільки наполовину. Решта — мрії, фантазія, що зовсім не пов'язані з фактами.
Хтось може подумати, що М'єтта мені не подобається. Навпаки, я високо ціную її. Вона великодушна, вся виліплена з доброти, в неї нема ані крихти егоїзму.
Наступного дня після наради, на якій Емманюелів проект багатомужжя зазнав краху, в Мальвілі почалося напружене чекання, бо ми запитували себе, кого обере М'єтта. Ніхто з нас більше не зважувався дивитися на неї, щоб не подати знаку, що він прагне здобути перевагу над іншими.
Не можу сказати, що думала М'єтта про нашу несподівану стриманість. Однак зазначу, що під час нашої другої поїздки до "Ставка" дебелий Пейссу, найвідвертіший з усіх нас, сказав, скорившись долі, що, напевне, "вона" обере собі Емманюеля. Це він сказав Коленові, Мейссоньє й мені. Ми всі троє не без смутку погодилися з ним.
Настав вечір. Після вечері Емманюель читав біблію. Тепер у нього на троє слухачів було більше, але, на мою думку, друзі слухали його не дуже уважно. Він притулився спиною до каміна, а М'єтта сиділа всередині півкола; тремтливе полум'я кидало на її обличчя червоний відблиск. Я згадую цей вечір, згадую своє чекання, точніше, наше чекання, згадую, як Емманюелів голос дратував мене своєю млявістю. Не знаю, чи то денна втома, чи нервування від непевності, чи, може, вечірні сутінки так вплинули на нас, але стриманість, яка нам заважала протягом усього дня, зникла. Ми всі прикипіли очима до М'єтти, граціозної й спокійної, яка уважно слухала Емманюелеве читання. Однак вона й не намагалася вдавати, що нехтує наші погляди. Час від часу її очі стрічалися з нашими, й тоді вона усміхалася нам. Щиро кажучи, всміхалася кожному з нас. Емманюель уже розповідав про її усмішку, вона в неї справді була дуже приємна, хоч М'єтта всміхалася всім нам однаково.
Нарешті М'єтта неквапливо підвелася, взяла за руку Пейссу й повела його за собою.
Я гадаю, Пейссу був дуже задоволений, хоча роздивитися його обличчя я не міг, бо вогонь уже догоряв і у великій залі було темнувато. Він одвернувся від нас і сховав своє обличчя. Ми, пригнічені й мовчазні, залишилися біля каміна; Мену, засвічуючи каганці, кидала образливі слівця на адресу новосельців.
Наступного вечора М'єтта обрала Колена. Відтак мене. Четвертим був Мейссоньє. П'ятим — Жаке. А потім вона знову почала з Пейссу, обминувши Емманюеля. Так воно і йшло.
Ні в кого не було бажання сміятися, хоч становище склалося більш ніж комедійне. Поборник багатомужжя став його жертвою. А запеклі прихильники моногамії безсоромно погодилися з багатомужжям.
Тут не було нічого дивного: М'єтта зробила свій вибір мимоволі, не знаючи про нашу дискусію.
Щодо порядку, за яким М'єтта обирала собі партнерів, то незабаром ми помітили, що він цілком відповідав нашому розташуванню за столом. І все ж для нас залишилося загадкою: чому вона не обирала Емманюеля, який так палко кохав її?
Згодом з'ясувалося, що вона також покохала його і, наче дитина, нітрохи не соромлячись, виказувала це. Як тільки він заходив до світлиці, вона не спускала з нього очей.
Тільки-но черга дійшла до мене втретє, я вирішив усе з'ясувати. Коли я спитав М'єтту, чому сьогоднішнього вечора вона не обрала Емманюеля, в неї відразу збайдужіло обличчя й вона тільки невиразно похитала головою. Це запитання я повторював у різній формі, але одержував ту саму відповідь.
Тоді я змінив тактику наступу. Запитав, чи подобається їй Емманюель взагалі? Вона жваво закивала головою, закліпала повіками, уста її напіврозтулилися. Я зразу ж поставив своє запитання: чому в такому разі вона обминає його? Вона знову похитала головою. Ніяких зрушень. Я підвівся, вийняв з кишені піджака невеличкий записничок, до якого записую видачу й прийом знаряддя в коморі, й при тьмяному світлі каганця написав на аркушику паперу великими друкованими літерами: "Чому не Емманюеля?" Простяг записничок і олівець М'єтті. Вона поклала записничок собі на коліна, послинила олівця й старанно написала: "Бо". Трохи поміркувавши, поставила ще крапку після "бо", мабуть, для того, щоб показати мені, що відповідь її вичерпна.
Лише через три дні я зовсім випадково збагнув її мотиви або радше мотив, бо він був тільки один.
Емманюель, суворо дотримуючись правил безпеки, вирішив зберігати в нашій кімнаті три мисливські рушниці, карабін, набої, два луки й стріли до них, щоразу замикати двері й ховати ключа на дні однієї з шухляд у коморі; про цю схованку знали, крім нього, тільки я і Мейссоньє.
Якось пополудні я вирішив перевдягтися, — Емманюель почав учити мене верхової їзди, і я весь спітнів,— і пішов до схованки по ключа. Підійматися крученими сходами головної башти не так уже й легко було, і я, зморившись, ішов повільно, тримаючись лівою рукою за кам'яну колону, навколо якої вилися вгору сходи. Так я доплентався до третього поверху й зупинився на площадці, щоб звести подих, і раптом з подивом побачив у великій порожній залі, яка вела до двох кімнат, М'єтту.