Згорів. Вогонь обпалив Матіушеві пальці, але він навіть не поморщився.
"Душі моїй болить більше, ніж пальцям", — подумав він.
Над письмовим столом висіли портрети його батьків.
"Бідний сирота", — поглянувши на портрети, пригадав Матіуш слова з листа і зітхнув.
Зітхнув, але не заплакав — стримався. Не гоже королеві сидіти на троні із заплаканими очима.
У кабінет безшумною тінню прослизнула Клу-Клу й зупинилася біля дверей. І хоча Матіушу було зараз не до неї, він лагідно запитав:
— Ти що, Клу-Клу?
— Білий король приховує від Клу-Клу своє горе. Білий король не хоче відкрити Клу-Клу свої таємниці. Але Клу-Клу здогадалася про все сама. Вона не покине в біді білого короля.
Клу-Клу говорила це урочисто, піднявши догори обидві руки, ніби даючи клятву. Так само присягався Матіушу у вірності її батько Бум-Друм.
— Що ж ти, Клу-Клу, знаєш? — запитав зворушений Матіуш.
— Білі королі позаздрили багатству Матіуша. Вони хочуть перемогти його і вбити. Сумний король жаліє Матіуша, але він слабкий і сам боїться могутніх сусідів.
— Тихіше, Клу-Клу! Мовчи!
— Клу-Клу мовчатиме, як могила. Клу-Клу впізнала Сумного короля. Швидше видасть тебе цей попіл, ніж Клу-Клу.
— Замовкни, Клу-Клу! Ні слова! — вигукнув Матіуш і, змахнувши на підлогу попіл, розтоптав його.
— Клу-Клу присягається: вона не скаже більше ні слова.
Час було завершувати розмову. Зі школи повернулися лакеї і всією оравою ввалилися в кабінет.
— Що за шум? — прикрикнув на них Матіуш. — З яких це пір королівські лакеї насмілюються вломлюватися в королівський кабінет із таким криком? Ви що, у школі не накричалися?
— Пробачте їм, ваша величносте, — заступився за лакеїв церемоніймейстер і почервонів так, що в нього навіть кінчики вух стали яскраво-червоними. — Бідолахи з малоліття не знали, що таке дитячі ігри й витівки. Ледве вони підросли, як стали служити посильними і кухарчуками, а потім — лакеями. І вічно від них вимагали не ремствувати й підкорятися. А зараз вони немов з ланцюга зірвалися.
— Ну добре, добре! Приготуйте тронний зал, через півгодини засідання.
— Ой, у мене на завтра уроки! — поскаржився один.
— А мені карту треба малювати.
— А мені шість прикладів задали й цілу сторінку.
— Завтра не підете до школи! — грізно перебив їх Матіуш.
Лакеї ввічливо вклонилися і, як у минулі часи, безшумно попрямували до дверей. Але у дверях знову ледве не спалахнула бійка, один штовхнув іншого, і той ударився головою об одвірок.
ХLV
римчався Фелек: замурзаний, спітнілий, у рваних брюках.
— Усе гаразд. Обіцяли бути, — доповів він і почав розповідати про себе. — У газетах писали правду: я крав гроші і брав хабарі. Коли ти замість себе посилав мене на аудієнції, я видавав дітям не всі дарунки. Те, що мені подобалося, залишав собі. За хабарі я давав дарунки трохи кращі й дорожчі. А мої приятелі, у тому числі й Антек, з'являлися щодня і брали, що хотіли. Так, все це я робив, не відпираюсь, але шпигуном не був. Я діяв за вказівкою журналіста. Це він велів, щоб мене величали бароном. Він підбив мене витребувати орден. Прикидався моїм другом. А одного прекрасного дня наказав підробити твій підпис під документом, у якому ти даєш відставку всім міністрам, дорослих позбавляєш всіх прав і передаєш владу дітям. Я не погодився. Тоді журналіст надів капелюх і сказав: "Добре, я негайно йду до короля і доповім йому, що ти крадеш гроші і береш хабарі". І я злякався: "Звідки йому все відомо? — ламав я собі голову. — Напевно, така в них професія". Виявилось, він — шпигун. Але це ще не все: він підробив один папір — відозву до дітей усього світу.
Матіуш, заклавши руки за спину, ходив по кабінету.
— Так, наробив ти справ! Але я тобі пробачаю.
— Пробачаєш? Правда? Тоді я знаю, що робити.
— Ну?
— Розповім усе батькові, а він мене так відлупцює, що я повік не забуду!
— Не треба, Фелеку. Можеш викупити свою провину інакше. Час зараз тривожний, і мені потрібні вірні люди. Ти мені знадобишся.
– }х ясновельможність пан військовий міністр! — доповів гофмейстер.
Матіуш надів корону — ох, до чого ж вона важка — і увійшов до тронної зали.
— Пане міністре, викладайте все відверто! Тільки коротко, без зайвих слів. Мені багато що відомо.
— Маю честь доповісти вашій величності: зараз ми маємо у своєму розпорядженні три фортеці з п'яти, чотириста гармат з тисячі і двісті тисяч придатних до використання рушниць. Патронів вистачить на десять днів війни. Раніше був тримісячний запас.
— А чоботи, ранці, сухарі?
— Склади цілі, з'їдений лише мармелад.
— Ваші відомості точні?
— Абсолютно.
— Як ви вважаєте, скоро почнеться війна?
— Я політикою не займаюся.
— Чи можна полагодити рушниці й гармати?
— Частину можна, якщо плавильні печі на заводах у порядку, але частина зброї зіпсована вщент.
Матіуш пригадав фабрику і схилив голову. Корона здалася йому ще важчою.
— Пане міністре, який настрій в армії?
— Солдати й офіцери ображені. Особливо їм образливо ходити в одну школу зі штатськими. Коли я отримав відставку…
— Ваша відставка недійсна. Мій підпис підробили, а я нічого про це не знав.
— Коли я отримав відставку, — продовжував військовий міністр, насупивши брови, — до мене з'явилася делегація з вимогою відкрити школу для військових. А я на них як гаркну: "Марш у школу, коли наказано! У вогонь, у пекло ступайте, коли наказано!"
— Ну, а якщо спробувати по-старому? Пробачать вони мені?
— Так точно, ваша королівська величносте! — гаркнув військовий міністр і вихопив шаблю з піхов. — Починаючи з мене і кінчаючи останнім солдатом, усі, як одна людина, на чолі з королем-героєм кинемося в бій за батьківщину, за нашу солдатську честь!
— Добре, дуже добре!
"Значить, не все ще втрачено", — подумав Матіуш.
Міністри запізнилися й захекалися — відвикли ходити пішки. Гофмейстер щоразу докладав: такий-то міністр приїхав, хоча той на своїх двох притопав. Автомобілі поламалися, а шофери сиділи над уроками.
У своїй промові Матіуш сказав: у всьому винен журналіст-шпигун, і тепер треба знайти вихід зі становища.
Вирішили в екстреному випуску газети надрукувати відозву до всіх громадян. У відозві говорилося: із завтрашнього дня поновлюються нормальні заняття в школах. Хто дізнається про це пізно, нехай все одно приходить на урок. Дорослі досидять до перерви й вирушать на роботу. Безробітним ще місяць виплачуватимуть шкільну платню, а потім, хто хоче, може поїхати в країну Бум-Друма будувати будинки, школи й лікарні. Обидва парламенти тимчасово розпускаються. Спочатку відкриється парламент дорослих. Він вирішить, як вчинити з дітьми, яким виповнилося п'ятнадцять років. Коли спеціальна комісія виробить правила, відкриється дитячий парламент. Діти можуть приймати будь-які рішення, але дорослий парламент має право схвалити їх або відхилити. Дітям забороняється керувати дорослими. Депутатами можуть бути лише ті діти, які добре поводяться й гарно вчаться.
Відозву підписали Матіуш і всі міністри.
У другій відозві до солдатів Матіуш писав:
Дві наші найважливіші фортеці підірвані диверсантами. Тож нехай героїчні груди кожного солдата стануть неприступною фортецею, якщо ворог наважиться напасти на землю наших батьків.
Цю відозву підписали Матіуш і військовий міністр.
Міністр торгівлі звернувся з проханням до ремісників якнайшвидше полагодити й відремонтувати крамниці.
Міністр освіти пообіцяв дітям скоріше відкрити парламент, якщо вони будуть добре поводитися й гарно вчитися.
А обер-поліцмейстер поручився, що завтра з ранку поліцейські будуть на своїх місцях.
— Поки це все, що можна зробити, — заявив канцлер. — Коли полагодять телеграф і пошту, ми дізнаємось, що сталося за цей час в країні і за її межами.
— А що могло статися? — стривожився Матіуш. Недаремно йому здалося, що все залагодилося якось дуже легко і просто. Може, Сумний король перебільшив небезпеку?
— Невідомо. Нічого невідомо.
Наступний день минув благополучно. На першому уроці вчителі прочитали вголос газету своїм дорослим учням, і ті розійшлися по домівках. Аби повернути дітям книги й зошити, знадобився, звичайно, час. Але до дванадцятої години дня життя увійшло у свою звичну колію, і всі були цьому раді: і батьки, і діти, і вчителі.
Учителі, зрозуміло, не зізналися дітям, як їм було важко з дорослими і як добре, що діти повернулися до школи. Серед учнів, молодших за тридцять років, знайшлося чимало лобурів, які на уроках хіхікали, галасували й заважали слухати іншим. А хто старший, скаржилися, що незручно сидіти, що голова болить від духоти й чорнило дуже рідке. Старигани і старенькі мирно сопіли на задніх партах. І скільки вчителька не сердилася, не кричала, з них, як з гуски вода, тому що багато хто з них виявилися глухими. Молоді жартували зі старших, а ті скаржилися, що їм не дають спокою. Словом, учителі звикли мати справу з дітьми і вважали за краще, аби все було по-старому.
У конторах раділи, що можна звалити провину на дітей, коли не знаходили якісь важливі документи. Адже чиновники теж бувають різні: в одного всі документи в порядку, а в іншого — ні.
На фабриках справи йшли гірше, але становище врятували безробітні. Вони енергійно взялися за діло.
Було того дня кілька дрібних випадків, але поліція, яка добре відпочила, умить їх "ліквідовувала. Награбувавши й наївшись донесхочу, злодії поводилися тихо й сумирно, боячись, щоб не випливли назовні їхні темні справи. А несправжні злодії навіть повернули крадене.
Коли королівський автомобіль проїхав надвечір вулицями, міста було не впізнати.
Матіуш із нетерпінням чекав звісток.
Клу-Клу тим часом знову взялася вчити негритянських дітей. Матіуш посидів на уроці і здивувався, як швидко вони все запам'ятовують. Але Клу-Клу пояснила йому, що ватажки — найстаранніші і здібні учні. З рештою набагато важче. Бідна Клу-Клу не підозрювала, як швидко й сумно завершаться її заняття.
Цього разу першим до палацу приїхав канцлер. Це лише вчора дав він себе випередити звичному до походів військовому міністрові.
Канцлер ніс під пахвою пачку паперів, і вигляд у нього був тривожний.
— Ну, як справи, пане канцлере?
— Погано. — Канцлер удавано зітхнув. — Цього слід було чекати. Але може, воно й на краще.
— Що сталося? Не тягніть, кажіть швидше!
— Війна!
Матіуш здригнувся.
Тут зібралися всі міністри, і з'ясувалося ось що.
Старий король відрікся від престолу на користь сина, а той негайно оголосив Матіушу війну й направив війська у напрямку до його столиці.
— Отже, він перейшов кордон?
— Два дні тому.