Лінгард не боявся, що Белараб на дозвіллі наважиться раптом щось учинити. Небезпека була в його мовчазному ваганні, в безнадійній побожності; цей чоловік нічого не хотів робити і кинув свого білого друга віч-на-віч з свавільними пориваннями людськими, що супроти них Лінгард пішов би тільки силою, а цього він не наважувався робити, бо значило б це загибель усіх його планів та надій. Та найгірше означало б це зрадити Гассіма та Іммаду, тих утікачів, яких вихопив він із пащі смерті, пообіцявши вернути їх з тріумфом до рідного краю, що його бачив він тільки один раз у сліпучій непорушності під гнівом і вогнем небесним.
Того самого дня, як (на безкраю огиду Йоргенсона!) Лінгард з м-с Треверс прибув на борт "Емми", між ними, коли м-с Треверс годин зо дві спочила, була довга палка й неспокійна розмова. Вона не була важка, але під кінець вони обоє потомилися. М-с Треверс більше не треба було пояснювати фактів і можливостей. Вона знала їх добре, і їй не треба було радити чи доводити, не треба було вирішувати чи прохати. Становище не вимагало цього. Але вона стомилася спостерігати пристрасну внутрішню боротьбу цього чоловіка, такого завзятого й відважного і такого непохитно-стриманого в пориваннях свого серця й у величі душі. Це було споглядання, що силувало її забувати про дійсність. Це не була гра на сцені, а проте вона ловила себе на тому, що, затаївши дух, дивилась на нього, як на славетного актора на невиразній сцені в якійсь простій і сильній драмі. Вона відгукувалась на його силу, що немов шматувала його мозок, його щире серце. її вражали й захоплювали його змагання й почуття, наче у всій трагедії тільки він сам був вартий уваги. А втім, що їй було до всього незрозумілого і дикого? Очевидно нічого. На жаль, цей чоловік зопалу довірив їй свої таємниці. Чи не справила вона на нього таке сильне враження, що викликала його на щирість? Це їй імпонувало, навіть зворушило; вона відчувала щось схоже на вдячність і якесь почуття прихильності, що буває тільки серед рівних людей, які визнають цінність одне одному. А втім, їй було прикро й тяжко, що знала все і не була в пітьмі; адже Треверс і д'Алькасер нічого не знали, хоч щодо д'Алькасера не можна було б сказати, скільки певного, дивного, інтуїтивного розуміння криється під його спокійним виглядом. Про д'Алькасера можна було думати все, але не мати його за якогось недотепу чи дурника. Річ природна, що чогось певного він не міг знати, навіть не міг догадуватись про голі факти, але за кілька днів співжиття з Лінгардом якось відчув правдиве становище. Він був гострий і співчутливий спостерігач, хоч в усіх своїх таємницях далекий од людського життя, але далекий зовсім не так, наприклад, як Йоргенсон, відокремлений від земних пристрастей. М-с Треверс хотілось поділити з д'Алькасером тягар (бо це був таки тягар) Лінгар-дової сповіді. Вона вже не викликала на довір'я цього морського авантурника, а він не зобов'язував її мовчати. Навіть не розуміла цього. Він же не попереджав, щоб вона нікому не казала.
Ні. Він сказав, що тільки їй він міг розповісти усе. Значення слів було лише таке. їй би полегшало, якби вона розповіла це д'Алькасерові. Полегшало б її становище, бо вона була наче замкнена від всього світу, на самоті з Лін-гардом, у якомусь романтичному палаці, в екзотичній атмосфері. До того ж вона поділила бо свою відповідальність з іншим, із тим, що може зрозуміти все. Та чомусь вона утримувалась, немов передбачала, що, говорячи з д'Аль-касером про Лінгарда, розхвилюється й виявить свої переживання. Це була така невиразна тривога, що вона хвилювалась, навіть коли при д'Алькасерові приходила" до Лінгарда або говорила з ним. Не в тім річ, що д'Алькасер наважувався б пильно дивитися на неї. Ні, він, мабуть, • навмисне одвертався б? І це було б ще образливіше.
— Я не розумна,— спокійно й переконано прошепотіла м-с Треверс. Вона пождала, доки кроки двох людей на палубі спинились біля буди і, розійшовшись, завмерли; тоді вийшла на палубу.
Вийшла за якийсь час після свого чоловіка.
Наче навмисне відзначаючи контраст людських конф-1 ліктів, великий спокій лежав навколо, в усій природі. М-р Треверс пішов до комірчини й справді скидався на полоненого,— наче був зовсім не на місці. Д'Алькасер теж пішов туди, але мав (а може удавав) вигляд незалежний. Ні, не удавав. Як і Треверс, він сидів у плетеному кріслі, майже в такій самій позі й так само мовчки; але в цій позі була якась ледве помітна різниця, що не мала нічого спільного з полоном. До того ж д'Алькасер мав особливу здібність завжди й у всякому оточенні почувати себе на місці. М-с Треверс, щоб краще зберегти свої європейські черевики, одягла шкіряні сандалії, добуті з тієї ж матроської скрині. Взувши, вона їх добре застебнула, і все ж вони стукали, коли йшла палубою. Жодна частина її вбрання не була така екзотична. їй довелось змінити свою звичайну ходу, вона ходила, як Іммада, короткими, швидкими кроками. "А я ще й віднімаю у дівчини її вбрання,— подумала вона і додала: — поза всім іншим". Вона знала про те, що дівчина такого стану і не подумала б носити те, що вбирав хтось інший.
Коли м-с Треверс застукала помалу своїми сандаліями, д'Алькасер озирнувся і зразу одвернувся. М-с Треверс
сперлась ліктями на бильця й, підперши голову руками, ліниво дивилась на спокійну воду.
Позаду неї була клітка, передня палуба та ліс. Величезні стовбури дерев височіли темними, нерівними колонами, переплетені в'юнкими рослинами; оповиті сутінками, вони були так близько від берега, що, глянувши через борт, вона могла бачити на блискучому поясі води їхні важкі й чорні тіні. Вони падали на відбите у воді небо, чисте, блакитне, схоже до якоїсь безодні, що позначалась крізь прозору плівку. І коли м-с Треверс звела очі, така сама непорушна безодня панувала в облитій сонцем широкій лагуні, схованій од усього світу. М-с Треверс прикро відчула свою ізольованість, самотність. Вона уявила, що тільки вона сама рухалась серед цієї таємниці, ніби була привидом, безправним, беззахисним, що кінець кінцем мусив поступитись перед пануванням тих сил, які несвідомо виявляли дух цієї країни. Цілковита самотність змінилася на катастрофічну напруженість. Вона наче потрапила в якесь зачароване коло. Воно оточило її, та не захищало. Враз почулась позад неї хода, що вона могла б одрізнити її від усіх інших на цій палубі. Та м-с Треверс не обернулась.
З того часу, як джентльмени прибули на борт судна, м-с Треверс і Лінгард не перемовились жодним значущим словом.
Коли Лінгард вирішив вести переговори, м-с Треверс спитала його, на що він покладається, і він відповів:
— На своє щастя.— А й справді, все залежало від його престижу; та якби він і знав це слово, то не сказав би його, бо це скидалося б на вихваляння. До того ж він і справді вірив у своє щастя. І білі, і чорні завжди покладалися на його слово, і це, звичайно, забезпечувало успіх переговорів. Але кінечні наслідки залежали від удачі. Він так і сказав м-с Треверс, залишаючи її на "Еммі", в той час як Йоргенсон чекав на нього в човні, щоб їхати через лагуну до Беларабової огорожі.
Злякавшись його рішення (бо в словах його "я певен, що виграю" почувалась якась двозначність), м-с Треверс опустила руку в його розкриту долоню, на якій досвідчений хіромант розгледів би ще й інші лінії, окрім лінії щастя. Лінгард злегка стиснув їй руку. Вона мовчки дивилась на нього. Він пождав, а потім надзвичайно ніжним голосом промовив:
9 д. Конрад
241
— Побажайте мені удачі.
Вона мовчала. А він, тримаючи її за руку, дивувався з її вагання. їй здавалось, що вона не може відпустити його, а він не знав, що сказати. Знаючи свою силу над ним, вона наважилась знову спробувати її.
— Я поїду з вами,— рішуче заявила; але він ще вагався.— Ви думаєте, що моя присутність зіпсує справу, запевняю вас, що я теж щаслива... Щаслива не менш од вас,—додала вона пошепки, посміхаючись і викликавши цим його шепіт.
— О, так, ми обоє щасливі.
— Я щаслива, що натрапила на таку людину, як ви, бо ви битиметесь за мене... за нас,— палко вигукнула Бона.— Подумайте, що, якби вас не було?.. Ви мусите дозволити мені їхати з вами!
І вдруге він скорився її бажанню їхати з ним. Зрештою, на лихий кінець, вона була в більшій безпеці з ним та Йоргенсоном, ніж на борту "Емми", під захистом декількох малайських вояк. На хвилину Лінгард подумав, що треба було б узяти пістолі, які приготував Йоргенсон. Вони лежали на бильцях, але Лінгард не взяв їх. Чотири постріли будуть ні на що. Він не потребуватиме пістолетів, якщо слова його посіють мир. Він нічого не сказав про це м-с Треверс, а взявся за те, щоб змінити її вигляд< Одімкнули матроську скриню, що була в його кімнаті, і м-с Треверс розглянула усе. Лінгард простяг їй бавовняну верхню одіж, що носять малайські жінки; замість застібок були на ній самоцвіти. Ця одіж закривала до половини її європейське вбрання. М-с Треверс скорилась і одягла її. Він витяг довгий та широкий шарф з білого шовку, облямований вздовж і впоперек, і прохав її пов'язатись так, щоб видно було тільки очі.
— Ми ж їдемо до магометан,— пояснив він.
— Я розумію. Ви хочете надати мені респектабельного вигляду,— жартувала вона.
— Запевняю вас, м-с Треверс,— палко протестував він,— що більшість цих людей, а ватажки й поготів, за все своє життя не бачили білої жінки. Та може вам хочеться узяти якийсь інший шарф? їх тут аж три.
— Ні, мені й цей подобається — він гарний. Усі вони чудові. Либонь принцесу треба повертати в її країну з найбільшою пишнотою? Який ви уважний, капітане Лінгард!
Ця дитина буде дуже зворушена вашою шляхетністю... Чи добре в цьому?
— Добре,— мовив Лінгард, одводячи очі. М-с Треверс спустилась за ним у човен, де малайці мовчки й пильно дивились на неї, а Йоргенсон, скам'янілий і незграбний, не виявив жодних ознак життя, навіть не блимнув очима. Лінгард посадовив її біля стерна і сів поруч. У блискові палаючого сонця зникли всі кольори. Човен ішов уперед блискучою водою, прямуючи до коралового берега, сліпу-чояскравого, як набіло розпечений металевий молоток. Вони висіли. Йоргенсон поважно розкрив над головою м-с Треверс велику білу парасольку. Вона йшла поміж двох мужчин, як уві сні, відчуваючи землю лише підошвами.