У неї двоє маленьких діточок, чоловік теж мігрант. Він зараз в Огайо, дома буває три-чотири місяці на рік, але вони все одно дуже добре ладнають.
Радар перехиляється через мене і півсекунди дивиться на жінку.
— Господи Ісусе, К., все не настільки драматично. Вона працює секретаркою в юридичній фірмі — подивися, як вона вдягнена. Незабаром отримає диплом і сама стане адвокатом. А дітей у неї немає, чоловіка теж. Але хлопець є. Він трохи легковажний. Боїться зобов'язань. Він білий і трохи нервується через расове змішання.
— У неї обручка, — вказую я. На захист Радара повинен сказати, що я роздивлявся жінку довше. Вона праворуч од мене, я бачу її згори вниз. Хоч шибки і тоновані, можна все роздивитися: як вона щось наспівує, незмигно дивлячись на дорогу. Тут так багато люду! Всякчас забуваєш, що на світі повнісінько людей, просто напхом напхано, він мало не лускає од них; так легко скласти уявлення про кожну людину, але воно постійно виявляється хибним. У мене з'являється відчуття, що ця думка дуже важлива, вона з тих думок, які перетравлювати треба довго і поступово, як ото пітони перетравлюють здобич, але далеко в цьому просунутися я не встигаю, тому що увагу мою відвертає Радар.
— Вона обручку просто так носить, щоб віднадити збоченців, як ти оце, — пояснює він.
— Можливо, — всміхаюсь я, беру половинку батончика і починаю його доїдати.
На якусь хвилю знову западає тиша, і я міркую про те, що в людині можна помітити чи не помітити; про тоновані шиби, які відокремлюють мене від цієї жінки, що досі їде поруч з нами: обоє ми сидимо в машинах, де стільки шиб і дзеркал! Потік машин повільно повзе трасою. Коли Радар знову заговорює, стає ясно, що він теж міркував.
— Щодо "жиголо", — починає він. — Ну, це начебто гра, а з іншого боку, виходить, що людина, яка будує припущення про життя іншого, розкривається більше, ніж та, про яку ці припущення будуються.
— Ага, — погоджуюсь я. — Саме про це я і думав.
І я вже не можу не думати, що у Вітмена все хоч і дуже гарно, але якось надто вже оптимістично. Ми можемо слухати інших, можемо подумки переселятися в них, можемо уявляти, які вони, і ми всі пов'язані одне з одним, переплетені, мов коріння трави… але гра змушує мене засумніватися, що можна справді стати іншою людиною.
ГОДИНА СЬОМА
Ми нарешті об'їжджаємо фуру, яку розвернуло поперек шляху, знову розганяємося, і Радар уже вираховує подумки, з якою швидкістю тепер нам потрібно пересуватися: виявляється, сімдесят сім миль за годину — звідси до самого Аґлое. Минула вже ціла година відтоді, як Бен востаннє казав, що йому треба в туалет, але це легко пояснити: він заснув. Рівно о шостій він випив ліки від застуди. Ліг іззаду, і ми з Лейсі пристебнули його двома пасками. Він скаржився, що незручно, але 1) це було для його ж блага і 2) ми всі знали, що за двадцять хвилин він уже не відчуватиме дискомфорту, тому що засне як убитий. І тепер він спить. Його збудять опівночі. Зараз, о дев'ятій, я так само вклав спати Лейсі на іншому сидінні, її ми збудимо о другій ночі. Ми вирішили спати по черзі, щоб завтра, коли приїдемо в Аґлое, не довелося скотчем приклеювати до чола повіки.
Мінівен став нашою домівкою: я сиджу на пасажирському сидінні поруч з водієм, і це світлиця. Я вважаю, що це найкраща кімната в усьому будинку, тому що тут і місця достатньо, і крісло зручне.
На килимку за мною — кабінет, там Бен розклав мапу США й роздрукований мною маршрут, плюс клаптик паперу, де Радар розраховував швидкість і відстань.
Радар за кермом. Це вітальня. Там майже так само добре, як і в світлиці, тільки розслабитися неможливо. Зате там чистіше.
Вітальню і світлицю розділяє панель, або кухня. Тут лежать наші запаси в'яленого м'яса і батончиків "GoFast", а ще — чарівний енергетичний напій "Bluefin", який Лейсі теж внесла в перелік покупок. Його розливають по маленьких, кумедно розфарбованих скляних пляшечках, а на смак він як синя цукрова вата. За всю історію людства це — найдієвіший напій, який не дає заснути, хоча від нього стаєш якимось метушливим. Ми з Радаром домовилися, що припинимо його пити, коли залишиться дві години до сну. Я ляжу опівночі, коли збудиться Бен.
Перший ряд нерозділених сидінь — це наша перша спальня. Найменш зручна, тому що розташована поруч з кухнею і вітальнею, де розмовляють несплячі люди, які часом ще й радіо слухають.
За нею йде друга спальня, там темніше й тихіше, і загалом краще, ніж у першій.
А за нею стоїть холодильник, тобто Радарів кулер, де двісті десять пляшок пива, в які ще не надзюрив Бен, бутерброди з індичою шинкою і кока-кола.
Домівка дуже зручна. Вся застелена ковроліном. Тут є кондиціонер і опалення. Система стереозвуку. Так, звісно, житлова площа невелика. Але ж відкритий простір без внутрішніх дверей — що може бути краще?
ГОДИНА ВОСЬМА
Щойно ми в'їхали в Південну Кароліну, я бачу, що Радар позіхає, і наполегливо пропоную замінити його за кермом.
Мені подобається водити авто — нехай це тільки мінівен, але ж він мій! Радар перелазить у першу спальню, я хапаю кермо, намагаючись тримати його міцніше, швидко переступаю через кухню і сідаю на водійське місце. Радар залазить до світлиці.
З'ясовується, що в мандрівці багато дізнаєшся про себе. Наприклад, раніше мені й на думку не спадало, що я належу до людей, здатних дзюрити у недопиту пляшку з-під "Bluefin", женучи Південною Кароліною на швидкості сімдесят сім миль на годину — а з'ясовується, що належу. А ще я не знав такого: якщо змішати багато сечі та трохи енергетика "Bluefin", виходить дуже гарний бірюзовий колір. Така краса, що мені хочеться закрити його кришечкою і поставити в підстаканник, щоб і Бен з Лейсі побачили, коли прокинуться.
Але Радар іншої думки.
— Якщо ти негайно не викинеш це лайно, нашій одинадцятирічній дружбі кінець, — погрожує мені він.
— Це не лайно, — кажу я, — це сеча.
— Викидай, — наполягає він.
Тож доводиться смітити. У бічному дзеркалі я бачу, як пляшка вдаряється об асфальт, і навсібіч летять бризки, наче то кулька з водою репнула. Радар це теж бачить.
— О Боже, — зітхає він. — Сподіваюся, моя психіка витіснить цей травматичний досвід і я забуду все, наче нічого й не було.
ГОДИНА ДЕВ'ЯТА
Раніше я не думав, що поживні батончики "GoFast" можуть набриднути. Але це таки можливо. Відкусивши всього другий шматок від четвертого батончика, я відчуваю у шлунку революцію. Тому відчиняю бардачок і ховаю туди решту. Це у нас комора.
— Шкода, яблук немає,— каже Радар. — Боже, як зараз добре було б з'їсти яблуко!
Я зітхаю. Ця дурнувата четверта група харчів! Крім цього, хоч я вже кілька годин не пив "Bluefin", мене й досі трусить.
— Я такий засмиканий весь… — кажу я.
— Так, — погоджується Радар, — я ось теж пальцями весь час барабаню…
Я опускаю очі. Він беззвучно барабанить пальцями по власному коліну.
— Ну, тобто, — додає він, — я реально не можу зупинитися.
— О'кей, ага, я теж утоми не відчуваю, тож давай сидіти до четвертої, а потім їх збудимо і ляжемо спати до восьмої.
— О'кей, — погоджується він. Пауза. Дорога вже спорожніла; тепер тут тільки ми і далекобійники, і я відчуваю, що мозок обробляє інформацію в одинадцять тисяч разів швидше, ніж зазвичай, і мені здається, що все дуже легко, що нічого не може бути приємніше, ніж гнати трасою: треба лише триматися на своїй смузі, ні до кого надто не наближаючись, і їхати без зупинки. Може, і Марго так само почувалася, але якби я їхав сам, мені не було б так добре.
Радар порушує мовчанку:
— Ну, якщо вже ми зібралися не спати до четвертої…
— Так, — закінчую я речення, — тоді можна ще пляшечку "Bluefin" відкрити.
І ми відкриваємо.
ГОДИНА ДЕСЯТА
Надходить пора другої зупинки. На годиннику 00:13. У мене таке відчуття, ніби в моїх пальцях немає кісток і м'язів, а лише чиста енергія: вони начебто зроблені з самого руху. Я на ходу потираю кермо.
Коли Радар знаходить на своєму кишеньковому ноутбуці найближчу заправку "British Petroleum", ми вирішуємо збудити Лейсі з Беном.
— Гей, люди, — кажу я, — незабаром зупинка.
Ніякої реакції.
Радар обертається і трусить Лейсі за плече:
— Лейс, підйом!
Нуль.
Я вмикаю радіо. Знаходжу станцію, де крутять старе. Співають "Бітлз". Пісня "Доброго ранку". Я додаю гучності. Ніхто не прокидається. Радар робить ще гучніше. І ще. Потім вступає хор, і Радар починає підспівувати. Тоді ще і я починаю підспівувати. Гадаю, це мій фальшивий спів нарешті будить їх.
— Досить! — кричить Бен. Ми робимо музику тихіше.
— Бене, у нас скоро зупинка. В туалет не треба?
Він мовчить, ззаду з темряви долинає якийсь шум, і я думаю: може, він на дотик перевіряє, чи повний у нього сечовий міхур.
— По-моєму, не треба, — каже Бен.
— Добре, тоді бак заправляєш ти.
— А я по праву єдиного чоловіка, який не сцяв у машині, перший іду до вбиральні,— каже Радар.
— Тс-с-с, — подає раптом голос Лейсі.— Тихо. Замовкніть усі.
— Подруго, прокидайся — і в туалет, — відповідає їй Радар. — У нас зупинка.
— І яблук можеш купити, — додаю я.
— Яблук, — тихенько каже вона милим дитячим голоском. — Яблучка я люблю…
— Але потім ти поведеш авто, — нагадує Радар. — Отож тобі реально треба прокинутися.
Вона сідає і каже звичайним голосом:
— А ось такого я не люблю.
Ми з'їжджаємо з траси, до заправки дев'ять миль: здається, небагато, але Радар каже, що це, певне, забере в нас чотири хвилини, а ми і так уже згаяли час в заторі в Південній Кароліні, й до того ж за годину, за словами Радар, очікується ділянка, де провадять ремонт дороги. Але мені хвилюватися не можна. Бен з Лейсі вже отямилися і чекають біля дверей, як і минулого разу, й коли мінівен зупиняється біля колонки, всі вилітають, я кидаю Бену ключі, й він ловить їх.
Ми з Радаром швидко проходимо повз білого касира, і, помітивши його здивований погляд, Радар зупиняється.
— Так, — незворушно каже він. — я справді надів футболку з написом: "НАСЛІДДЮ ТАК, НЕНАВИСТІ НІ" згори на мантію, в якій ходив на вручення атестатів. До речі, а штани тут у вас є?
Хлопець трохи спантеличений.
— Є кілька камуфляжних, поруч з машинною оливою.
— Чудово, — радіє Радар. Потім обертається до мене і каже: — Будь другом, вибери мені штани. І, може, футболку трохи кращу.
— Буде зроблено.
Виявляється, камуфляжні штани представлені не у всіх розмірах.