Спочатку був лише один з вас. Та ви заселяли простір, рухаючись назад і вперед у часі, аж доки вас не ставало сотні, а потім тисячі й мільйони, і всі вони взаємодіяли одне із одним в різні миті вашої власної лінії часу. І це продовжувалось, аж доки локальна будова часу не розпадалася, мов гниле дерево. Вам потрібні інші істоти, принаймні спочатку. Вони запитують у вас про час, створюючи квантову суперпозицію, що дозволяє вам чіплятися за точку в місці й часі.
— Дуже добре, — відповіла місіс Тетчер. — Ти знаєш, що Володарі Часу сказали, коли вони поглинули наш світ? Вони сказали, що оскільки кожен з нас представляє собою Рід в різні моменти часу, вбивство будь-кого з нас було б геноцидом проти всього нашого виду. Ти не можеш вбити мене, не вбивши усіх нас.
— Ви знаєте, що я останній Володар Часу?
— О так, серденько.
— Гаразд, дайте-но подумати. Ви забираєте гроші з монетного двору під час друку, використовуєте їх для покупок, а через кілька хвилин кладете на місце. І таким чином повертаєте їх в обіг крізь час. А маски… припускаю, що вони підсилюють поле переконання. Люди значно охочіше продаватимуть майно, коли будуть вірити, що перед ними лідер їхньої країни власною персоною… І зрештою ви продасте весь світ собі самим. Ви знищите людей?
— Для чого, голубе? Ми навіть зробимо резервації для них: в Гренландії, в Сибіру, в Антарктиці… проте вони все одно вимруть. Кілька мільярдів людей опиняться в місцях, де їжі ледь вистачатиме на кілька тисяч. Що ж, серденько… нічим хорошим це не скінчиться.
Місіс Тетчер заворушилась. Доктор зосередився, щоб роздивитись її справжню подобу. Він заплющив очі, а коли розплющив, побачив огрядну фігуру в грубій чорно-білій масці з фотографією Маргарет Тетчер.
Доктор простягнув руку і здер маску з обличчя.
Доктор міг бачити красу там, де її не помічали люди. Він знаходив щось прекрасне в кожному створінні. Але Рід… його обличчя важко було вподобати.
— Вам… вам самим від себе огидно, — мовив Доктор. — Щоб мене! Ось чому ви носите маски. Вам не подобається власне обличчя, чи не так?
Рід не відповів. Його обличчя — якщо це можна було назвати обличчям — почало корчитися і звиватись.
— Де Емі? — запитав Доктор.
— Вона нам не потрібна, — відказав інший подібний голос з-за спини. Це був худий чоловік в кролячій масці. — Ми її відпустили. Нам був потрібен тільки ти, Докторе. В'язниця Володарів Часу була для нас мукою, бо там, всередині, міг залишатися лише єдиний представник нашого виду. Ти теж єдиний у своєму виді. І ти зостанешся в цьому будинку назавжди.
Доктор ходив з кімнати в кімнату, уважно вивчаючи обстановку. Стіни будинку були м'які та вкриті тонким шаром вовни. Вони легенько рухались вперед і назад, немовби… дихали. Кімната була не просто житлова, а жива.
Він сказав:
— Поверніть мені Емі. Покиньте цю планету. Я знайду вам краще місце. Врешті-решт, не можна просто без кінця петляти часом знову й знову. Бо може статися халепа.
— І коли вона станеться, ми почнемо все спочатку десь в іншому місці, — сказала жінка в масці кішки зі сходів. — Ти будеш в'язнем до кінця життя. Старітимеш тут, відроджуватимешся тут, вмиратимеш тут — і так раз за разом. Наша в'язниця стоятиме, поки живий останній Володар Часу.
— Ви справді думаєте, що можете так легко мене втримати? — запитав Доктор. Завжди було корисно здаватися упевненим в собі, як би його не хвилювала перспектива застрягти тут навічно.
— Швидше, Докторе! Я внизу! — це був голос Емі.
Перестрибуючи по три сходинки за раз, він побіг до місця, звідки долинув її голос: до входу в будинок.
— Докторе! Я тут!
Він закалатав дверима. Вони виявилися замкненими. Він дістав свою звуковикрутку і розібрав дверну ручку.
Щось глухо клацнуло — і двері розчахнулись: раптове денне світло обпалило очі. На власну радість, Доктор побачив свою подругу і знайому велику синю будку поліції. Він не знав, кого обійняти першим.
— Чому ти не зайшла всередину? — запитав він у Емі, відчиняючи двері ТАРДІС.
— Я загубила ключ. Певно, впустила його десь, коли тікала. Куди ми летимо?
— Туди, де безпечно. Принаймні безпечніше, ніж тут.
Він зачинив двері.
— Маєш якісь пропозиції?
Емі спинилася біля підніжжя сходів у кімнаті керування та обвела поглядом блискучий мідний світ, скляний стовп, що виходив з консолі ТАРДІС, і двері.
— Дивовижна, правда? — мовив Доктор. — Мені ніколи не набридне дивитися на стареньку.
— Так, ото вже ця старенька, — підтакнула Емі. — Думаю, слід повернутися до початку часів, Докторе. І що раніше, то краще. Там вони нас не знайдуть і ми зможемо поміркувати, що робити далі.
Вона зазирала Докторові за плече, спостерігаючи за рухами його рук по консолі, так наче намагалася запам'ятати все, що він робив. ТАРДІС покинула 1984 рік.
— Початок часів? Чудова ідея, Емі Понд. Туди ми ще ніколи не літали. Та й навіть не могли літати. Тож добре, що у мене є ця штука.
Він підняв хвилясту штуку, а тоді причепив її до консолі ТАРДІС за допомогою затискачів-"крокодилів" і чогось подібного до шматка гумки.
— Ну ось, — мовив він гордо. — Глянь.
— Ага, — відказала Емі. — Рід нас не впіймав. Ми вибралися з пастки.
Двигуни ТАРДІС затріщали і вся кімната завібрувала.
— Що це за шум?
— Ми прямуємо до місця, не призначеного для ТАРДІС. У місце, куди я би не ризикнув летіти без хвилястої штуки, що надає нам прискорення і часову бульбашку. Причина шуму — двигуни. Вони ремствують, як стара машина на крутому підйомі. Це може зайняти ще кілька хвилин. Втім, тобі має там сподобатись. Початок часів — чудова пропозиція.
— Не сумніваюсь, що мені сподобається, — сказала Емі і всміхнулась. — Уявляю, як ти зрадів, вирвавшись із в'язниці, Докторе.
— Оце якраз кумедно, — зазначив Доктор. — От ти питаєш мене про втечу з в'язниці, з того будинку. І знаєш, якось дуже дивно, що мені вдалося втекти, лиш розібравши ручку звуковикруткою. А що, коли пасткою був не будинок? Що, коли Роду був потрібен не Володар Часу, якого вони б катували і зрештою вбили? Що, коли їм потрібно було щось значно важливіше? Наприклад, ТАРДІС?
— А з якого дива Роду могла знадобитися ТАРДІС? — запитала Емі.
Доктор поглянув на неї. Він дивився на Емі ясними очима, незатьмареними ненавистю чи ілюзією.
— Рід не може подорожувати далеко в часі. Принаймні просто так. А їхня робота йде повільно і забирає чимало сил. Рід має перенестися вперед і назад в часі п'ятнадцять мільйонів разів, тільки щоб заселити Лондон.
— А що, якби Рід мав у розпорядженні весь Час і Простір? Що якби вони повернулися на сам початок Всесвіту і звідти розпочали своє існування? Тоді вони могли б заселити все на світі. В усьому просторово-часовому континуумі не було б жодних інших розумних створінь, тільки Рід. Одна сутність заповнила б увесь Всесвіт, не залишивши місця для інших. Можеш таке собі уявити?
Емі облизала губи.
— Так, — відповіла вона. — Можу.
— Треба було б лише пробратися у ТАРДІС, керовану Володарем Часу, і Всесвіт став би вашим ігрищем.
— О так, — мовила Емі, яка тепер широко всміхалася. — Так і буде.
— Ми майже на місці, — сказав Доктор. — На початку часів. Будь ласка, скажи мені, що Емі в безпеці, де б вона не була.
— І чого б я таке казав? — запитав Рід у масці Емі Понд. — Це неправда.
VII
Емі чула, як Доктор збігав сходами. Його гукнув на диво знайомий голос, а тоді долинув звук, який сповнив її серце відчаєм: стихаюче "ворп-ворп", що видавала ТАРДІС при відльоті.
У цю мить двері відчинилися і вона вийшла в коридор на першому поверсі.
— Він втік без тебе, — мовив низький голос. — Як тобі почуватися покинутою?
— Доктор не покидає своїх друзів, — відповіла Емі створінню в пітьмі.
— Ще й як покидає. От тебе, наприклад, щойно покинув. Можеш чекати скільки завгодно — він не повернеться, — заявило створіння, виступивши з мороку в напівосвітлений коридор.
Воно виявилось величезним. У його подобі було щось людське, але й щось тваринне ("Щось від вовка", — подумала Емі Понд, відступивши на крок, подалі від створіння). На ньому була маска, непереконлива дерев'яна маска, яка, здавалось, мала зображати злого собаку або, можливо, вовка.
— Він взяв з собою у політ на ТАРДІС декого, схожого на тебе. І вже за мить реальність буде переписана. Володарі Часу звели Рід до однієї самотньої істоти, відрізаної від решти Всесвіту. Отож, логічно, щоб саме Володар Часу повернув нам наше законне місце в природі: все навколо служитиме мені, буде мною або стане для мене поживою. Запитай мене, котрий зараз час, Емі Понд.
— Навіщо?
Постатей у пітьмі тепер побільшало. Жінка-кішка на сходах. Маленька дівчинка в кутку. Чоловік-кріль, який стояв позаду неї, мовив:
— Бо це гарний спосіб померти пристойно. Простий спосіб. Ти однаково зникнеш за мить, так наче тебе ніколи й не існувало.
— Запитай мене, — мовила постать у вовчій масці. — Скажи, "Який зараз час, містере Вовче?"
У відповідь Емі Понд потягнулася й зірвала вовчу маску з обличчя величезної істоти — то був Рід.
Людські очі не повинні були його бачити. Плазуюче, скорчене, звивисте місиво на місці обличчя представляло жахливе видовище: їхні маски були однаково корисні як їм самим, так і всім оточуючим.
Емі Понд вдивилася в обличчя. Вона мовила:
— Вбийте мене, якщо збираєтесь вбивати. Однак я все одно не вірю, що Доктор мене покинув. І я не збираюся питати вас про час.
— Шкода, — відказав Рід крізь кошмарне обличчя і посунув на неї.
* * *
Двигуни ТАРДІС голосно завищали, а тоді стихли.
— Ми приїхали, — сказав Рід. Його маска Емі Понд тепер перетворилася на пласке, нашкрябане зображення дівчачого обличчя.
— Так, ми приїхали на початок часів, — відказав Доктор, — як ти й просив. Але я готовий зробити все по-іншому, знайти інший вихід. Для тебе, для всіх вас.
— Відчиняй двері, — буркнув Рід.
Доктор послухався. Вітри, що вирували навкруг ТАРДІС, відкинули його назад.
Рід зупинився у дверях.
— Тут так темно.
— Ми на самому початку часів. Світло ще не з'явилось.
— Я ступлю в порожнечу, — мовив Рід. — А ти запитаєш мене: "Який зараз час?" І я скажу собі, скажу тобі, скажу усьому Всесвіту: Час Роду правити, захоплювати і вторгатись. Час Всесвіту стати єдиним зі мною і тільки мною, ну і моєю поживою. Час на перше і остаточне панування.