Родичі ж її були бідні і намагалися за своєю вигодою тягти — всі, крім мого батька: він, хоч і бідний, ніколи, однак, не був лестуном чи заздрісником. Тільки він і наважився перестерегти її, що вона занадто потурає цьому молодикові, нерозважливо дає йому надто велику владу над собою. Це її дуже розгнівило, і на очах у нареченого вона показала батькові на двері,— відтоді він її більше й не бачив. Я згадав, як вона сказала: "Метью прийде сюди, коли я лежатиму мертвою на цьому столі", і спитав у Герберта: невже ж його батько так озлився проти неї?
— Зовсім ні,— відповів Герберт,— але вона на очах у свого майбутнього чоловіка закинула батькові, ніби він сам снував якісь плани щодо неї, тож і невдоволений, що вони розладнались. Тепер якби він пішов до неї, то навіть йому і навіть їй могло б здатися, немов так було насправді. Та вернімся до того чоловіка, щоб уже скінчити з ним. Призначили день шлюбу, закупили весільне вбрання, запланували весільну подорож, запросили гостей. Той день настав, але наречений не з'явився. Він написав листа…
— Що його вона отримала, одягаючись до шлюбу?! — вигукнув я.— За двадцять хвилин до дев'ятої?
— І саме на цій годині й хвилині,— сказав Герберт, киваючи головою,— вона опісля зупинила всі годинники. Лист, як я можу гадати, містив убивче повідомлення про те, що ніякого весілля не буде. Коли міс Гевішем трохи відійшла від тяжкої хвороби, в яку вкинула її ця звістка, вона привела весь дім у той занехаяний стан, в якому ти його бачив, і сама вже більш ніколи не показувалась на світло денне.
— І це вся історія? — спитав я трохи перегодом.
— Вся, оскільки я її знаю. Та й то зібрана докупи з розрізнених деталей, бо мій батько завжди уникає цієї теми, і навіть коли міс Гевішем запрошувала мене, розповів мені тільки найнеобхідніше. Але одну річ я таки забув. Вважали, що цей чоловік, якому вона так необдумано довірилась, діяв увесь час у згоді з її однокровним братом, що між ними існувала змова і що вони ділились прибутками.
— Дивно, чому він не одружився з нею — адже тоді все її добро перейшло б до нього,— сказав я.
— А можливо, він уже був жонатий, і, можливо, в плани брата якраз і входило так жорстоко її принизити,— сказав Герберт.— Правда, це тільки мої припущення.
— А що сталося з тими двома? — спитав я, знову трохи помовчавши.
— Вони докотилися до найгіршої ганьби й безчестя, які тільки можливі, і втратили все.
— Але вони ще живі?
— Не знаю.
— Ти оце сказав, що Естелла не родичка міс Гевішем, а приймачка. Коли її взято в прийми?
Герберт знизав плечима.
— Скільки я чув про міс Гевішем, Естелла була у неї завжди. Більш я нічого не знаю. А тепер, Генделю,— сказав він на завершення своєї розповіді,— ми вже все між собою з'ясували. Ти знаєш про міс Гевішем усе, що і я знаю.
— І все, що я знаю,— докинув я,— ти знаєш.
— Справді. Отож між нами не буде місця якому-небудь суперництву чи непорозумінню. А щодо тієї обставини, якою обумовлене твоє майбутнє — щоб не допитуватись і не обговорювати, кому саме ти його завдячуєш,— то можеш бути певний, що ані я, ані будь-хто з моїх близьких ніколи цього й натяком не торкнеться.
Він промовив це з такою делікатністю, що мені стало ясно: хоч би я прожив під дахом його батька хто й зна як багато років, на цю тему я не почую навіть півслова. Але водночас Герберт промовив це так значливо, що мені стало ясно й інше: він, як і я, був певний, що моя доброчинниця — міс Гевішем.
Доти мені й на думку не спадало, що він навмисне підвів розмову до цього питання, аби вже більше до нього не повертатись; я зрозумів це тільки тоді, коли ми обоє відчули себе легше й невимушеніше. Ми весело розмовляли й жартували, і я між іншим спитав його, хто ж такий він сам. Він відповів:
— Капіталіст. Страхувальник кораблів.— Помітивши, що я розглянувся по кімнаті в пошуках яких-небудь ознак кораблів або капіталу, він додав: — У Сіті.
В мене було таке уявлення, що "страхувальники кораблів" у Сіті — люди вельми багаті й вагомі, і я з трепетом душевним подумав, як поклав був юного "страхувальника" на лопатки, підбив йому підприємницьке око й розтяв діловите чоло. Але тут-таки собі на полегкість я згадав те не знати на чому основане відчуття, що Герберт Покет ніколи не досягне великого успіху чи багатства.
— Я вкладатиму капітал не тільки у страхування кораблів. Я придбаю собі акції якого-небудь надійного страхувального товариства й пройду в дирекцію. Дещо вкладу в гірничорудний промисел. А поза тим і від себе зафрахтую кілька тисяч тонн. Гадаю,— провадив він, відхилившись на стільці,— що я торгуватиму з Ост-Індією: шовк, хустки, прянощі, барвники, опій, цінні породи дерева. Товар усе цікавий.
— А зиск це дає значний? — поцікавився я.
— Величезний! — відповів він.
Я знов завагався й почав уже думати, що з цими сподіваннями моїм нема чого й тягатися.
— Гадаю, що й з Вест-Індією я теж заведу торгівлю — цукром, тютюном, ромом. І ще з Цейлоном, там особливо цінні слонові бивні.
— Для цього тобі треба буде багато кораблів,— зауважив я.
— Цілу флотилію,— підтвердив він. Приголомшений розмахом цих торговельних операцій, я запитав, куди переважно курсують кораблі, що їх він тепер застрахував.
— Я ще не почав їх страхувати,— пояснив він.— Поки що я приглядаюся.
Цей різновид занять якось уже більш узгоджувався з Барнардовим заїздом, і я з порозумінням зауважив:
— Ага!
— Атож. Я працюю у фінансовій конторі й приглядаюся.
— А фінансова контора дає зиск? — запитав я.
— Кому саме? Ти маєш на увазі — юнакові, що в ній працює? — замість відповіді запитав він сам.
— Так. Тобі.
— Та, власне, ні. Мені — ні.— Він сказав це таким тоном, наче добре зважив усі "за" й "проти".— Прямого зиску не дає. Тобто платні я ніякої не одержую і мушу утримуватись… власним коштом.
Це вже зисками й не пахло, і я похитав головою, наче натякаючи на те, що при таких джерелах прибутків не дуже обростеш капіталом.
— Але суть у тому,— пояснив Герберт Покет,— що ти приглядаєшся. А це важить чимало. Розумієш, ти сидиш у фінансовій конторі й приглядаєшся.
З його слів хтось би подумав, що як не сидіти в конторі, то, "розумієш", і приглядатись не можна; але я поклався на його досвід і промовчав.
— А потім настає час,— сказав Герберт,— коли враз перед тобою з'являється щаслива нагода. Ти — за неї, береш усе, що вона може тобі дати, збиваєш капітал, і вже ти кум королю. А коли у тебе в руках капітал, залишається тільки орудувати ним.
Це дуже нагадувало його поведінку під час нашої сутички в садку — просто дуже. І свою бідність він сприймав точнісінько так само, як тоді був сприйняв поразку. Здавалося, йому що всі копняки та стусани долі, що ті мої удари — було однаково. Він явно не мав нічого, окрім найпотрібнішого мінімуму, бо все, на що я б не кинув оком, виявляється, було прислане сюди чи з кав'ярні, чи ще звідкілясь, і то моїм коштом.
А проте, розжившись подумки на багатство, він зовсім не заносився з ним, тож я навіть відчув вдячність за таку його скромність. Це було приємним додатком до його й без того приємної натури, і ми з ним зразу заприязнилися. Ввечері ми вийшли прогулятись по вулицях і побували за півціни в театрі, тобто на другій п'єсі, що їх ставили одним заходом; наступного дня сходили до Вестмінстерського абатства, а надвечір гуляли в парках, і я запитав себе в думках: хто підковує усіх цих коней, і пошкодував, що не Джо.
Як я прикинув у неділю, збігло добрих кілька місяців, відколи я розпрощався з Джо й Бідді. Поміж мною і ними проліг широкий простір, болота відступили кудись бозна-як далеко, і створювалось таке враження, ніби й час розсунувся. Що я оце тільки минулої неділі у своєму старому недільному вбранні був у нашій старій церковці — цей факт здавався і з географічного погляду, і з громадського цілком абсурдним, і земля, і небо заперечували саму таку можливість. А притім на людних лондонських вулицях, яскраво освітлених у вечірньому присмерку, мені вчувалися сумовиті докори, що я покинув так далеко нашу бідну стару кухню, і серед глухої ночі хода ледацюги-сторожа, що снував подвір'ям Барнардового заїзду, вдаючи, ніби виконує свою охоронну місію, глухо відлунювала у мене в серці.
У понеділок уранці за чверть до дев'ятої Герберт вирушив показатись — а водночас, мабуть, і приглянутись — до своєї контори, і я пішов разом з ним. Ми домовились, що за пару годин він звільниться і проведе мене до Геммерсміту. Бачачи, куди понеділкового ранку спрямовували свої стопи молоді страхувальники, можна було зробити висновок, що яйця, з яких вилуплюються ці майбутні велетні торгівлі, як і яйця страусів, треба тримати у гарячому поросі. Та й сама зачухана контора, де сидів Герберт, аж ніяк не скидалася на добрий спостережний пункт: містилась вона у дворі на третьому поверсі, і з вікон її, що виходили на вікна іншого такого самого приміщення третього поверху, ні до чого було й приглядатись.
Чекати мені довелось мало не до полудня, і я за цей час побував на біржі, де під оголошеннями суднових компаній сиділи якісь неголені люди, що видались мені заможними купцями, тільки невідомо чого похнюпленими. Коли з'явився Герберт, ми пішли перекусити в одній знаменитій кав'яренці, яку я тоді сприйняв з усією можливою шанобливістю, а тепер згадую як найнахабніше ошуканство на всю Європу, і де — чого я й у той день не міг не помітити — підливи на скатертинах, ножах і фартухах офіціантів було значно більше, ніж при печені. Підживившись тут за досить помірну ціну (якщо врахувати, що жирні плями надавались безплатно), ми вернулись у Барнардів заїзд по мою валізку й поїхали диліжансом до Геммерсміту. Дістались ми туди близько третьої години і вже за кілька хвилин були біля будинку містера Покета. Відчинивши хвіртку, ми опинились у невеликому садку понад річкою, в якому грались діти господаря. Невдовзі я вже зміг спостерегти — а я в цьому питанні чоловік безсторонній, отже, моя думка може бути об'єктивною,— що діти містера й місіс Покет не так росли чи там виховувались, як літали перевертом.
Місіс Покет сиділа під деревом на садовому кріслі, поклавши ноги на друге таке саме крісло, і читала, а дві няньки прогулювались по садку, поки діти гралися.
— Познайомтесь, мамо,— сказав Герберт,— ось цей юнак — містер Піп.
Після цього місіс Покет привітала мене з належною гідністю.
— Мастере Елік і міс Джейн! — окликнула одна з няньок двох дітей.— Якщо ви лазитимете в кущі, то впадете в річку й потопитесь, і що тоді ваш тато скаже?
Тут-таки вона підняла хустинку місіс Покет і зауважила:
— Це вже сьогодні вшосте ви губите її, мем!
Після чого місіс Покет засміялася й сказала: "Дякую, Флопсон", а тоді вмостилася зручніше — тепер уже тільки на одному кріслі — і знов заходилася читати.