Але ті ж таки прикмети ще яскравіше свідчили про пережиті страждання — вони вкрили її обличчя зморшками, висушили шкіру на скронях, щоки в неї запали, повіки зблякли, а вії, ця окраса погляду, поріділи. Стриманістю віяло від усієї зовнішності пані д'Еглемон; її рухи були неквапними і статечними. Її скромність перейшла в смирення і, мабуть, була наслідком багаторічної звички ховатися в тінь заради дочки; та й говорила вона мало і тихо, як усі люди, котрим доводиться багато думати, жити своїм потаємним життям. Її манера триматися, її поведінка викликали незбагненне почуття — не страх, не жалість, а якесь дивовижне поєднання цих протилежних порухів душі. Нарешті самі її зморшки, гіркі складки на обличчі, згаслий страдницький погляд — усе це промовисто свідчило про сльози, які висихають у серці й ніколи не капають з очей. Нещасливці, звиклі волати до неба, просячи розради в життєвих прикрощах, відразу збагнули б по очах цієї жінки-матері, що й вона звертається до молитви багато разів на день, що й у неї досі ятряться ті приховані рани, від яких рано чи пізно в'януть усі квіти душі аж до материнських почуттів. Живописці мають фарби для таких портретів, але слова й поняття безсилі їх відтворити: відтінки й риси обличчя не піддаються опису, душа сприймає їх лише зором, а в письменника є тільки один засіб дати уявлення про страшні зміни в зовнішності його героїв — розповісти про події, які спричинили ті зміни. Обличчя маркізи д'Еглемон свідчило про невидиму душевну бурю, про таємну боротьбу між героїзмом материнських страждань та немічністю наших почуттів, недовговічних, як і ми самі, а в нас, як відомо, немає нічого вічного. Ці переживання, постійно стримувані, кінець кінцем підірвали її здоров'я. Немає сумніву, що глибокі материнські муки змінили її серце також фізично, і якась хвороба, можливо, аневризм, повільно підточувала пані д'Еглемон, хоч вона цього й не усвідомлювала. Справжнє горе завжди таїться у глибокій схованці, яку воно само готує для себе і начебто спить там, але насправді невблаганно роз'їдає душу, ніби ота жахлива кислота, що руйнує кришталь. Ось дві сльозинки скотилися по щоках маркізи, і вона підвелася, немов її раптом вразила думка, ще болючіша, ніж усі інші. Вона, звичайно, думала про майбутнє Моїни, вона відчувала, що дочці судилося спізнати чимало горя, і спогади про всі нещастя, які довелося пережити їй самій, важким тягарем навалилися на маркізу.
Тривога матері стане зрозумілою, коли ми розповімо, яка небезпека загрожувала її дочці.
Граф де Сент-Ерен півроку тому поїхав з дипломатичною місією. Поки його не було, Моїна, в якої марнославство світської чепурухи поєднувалося з примхами розпещеної дитини, розважалася тим, що з легковажності, з жіночого кокетства чи просто аби випробувати могутність своїх чарів, завела інтрижку з одним спритним, але безсердечним молодиком, котрий запевняв її, ніби він утратив тяму від кохання, але то було кохання, з яким чудово вживаються усі дріб'язкові амбіції світського хлюста. Тривалий досвід навчив пані д'Еглемон розбиратися в житті, правильно оцінювати людей, остерігатися вищого світу, і тепер вона з тривогою стежила за розвитком цього роману, передчуваючи, що дочка занапастить себе, що вона потрапила в тенета чоловіка, для якого немає нічого святого. Та й як було їй не жахатися, коли вона знала, що франт, якого Моїна слухає з такою втіхою, — розпусник? Отже, її улюблена дочка опинилася на краю прірви. Маркіза була глибоко впевнена в цьому, але не могла зупинити Моїну — вона її боялася. Мати наперед знала, що дочка і слухати не стане її мудрих застережень; вона не мала ніякої влади над цією душею, лагідною до всіх інших, але залізною, коли йшлося про взаємини з матір'ю. Пані д'Еглемон так ніжно любила дочку, що, мабуть, співчутливо поставилася б до тривог її забороненої пристрасті, якби могла знайти їй виправдання у шляхетній вдачі спокусника, але Моїні хотілося лише пококетувати, а маркіза зневажала графа Альфреда де Ванденеса, розуміючи, що він дивиться на свою пригоду з Моїною, як на партію в шахи. Альфред де Ванденес викликав відразу в нещасливої матері, але головну причину цього почуття їй доводилося таїти в глибині серця. З маркізом де Ванденесом, Альфредовим батьком, її поєднували близькі взаємини, і ця дружба, до якої світське товариство ставилося з пошаною, дозволяла тепер молодшому Ванденесові без церемоній приходити до графині де Сент-Ерен, і він удавав, ніби закоханий у неї змалку. Та навіть якби пані д'Еглемон зважилася на жахливе зізнання, що повинне було поставити неподоланну перешкоду між Моїною та Альфредом, вона тільки збезчестила б себе в очах дочки, але навряд чи домоглася б чогось більшого. Альфред був надто зіпсутий, а Моїна надто лукава, щоб так просто повірити цьому зізнанню. Молода графиня найімовірніше не зважила б на нього, подумавши, що мати хитрує. Пані д'Еглемон своїми руками спорудила собі темницю, замурувала себе в ній і мала тепер померти, дивлячись, як занапащає своє прекрасне молоде життя її Моїна — її гордість, щастя і втіха. Моїна, чиє життя було для матері у тисячу разів дорожче, ніж її власне. Які жахливі, неймовірні, безмовні муки! Яка бездонна прірва!
Вона нетерпляче чекала, коли ж дочка нарешті прокинеться, і боялася цього, як засуджений на смерть бідолаха, що прагне якомога скоріше розквитатися з життям і водночас тремтить зі страху на думку про ката. Маркіза вирішила вдатися до останнього засобу; і мабуть, вона не так боялася невдачі, як того, що доведеться підставити своє серце під смертельний удар, а зважитися на це їй було нелегко. Ось до чого дійшла вона у своєму материнському обожнюванні: вона знала, що дочка не завагається вгородити їй у груди кинджал і самохіть наражала себе на цей удар. Материнське почуття безмежне і зробити серце матері байдужим може тільки смерть або вплив якогось іншого тиранічного почуття, пов'язаного з релігією або з коханням. З самого сьогоднішнього ранку невблаганна пам'ять нагадувала маркізі про чимало недавніх подій, нібито дріб'язкових, але дуже важливих для нашого духовного життя. Бо й справді, буває, що досить одного жесту — і розігрується драма; досить одного слова — і занапащається життя людини; досить одного байдужого погляду — і вмирає найпалкіша пристрасть. Маркіза д'Еглемон, на своє лихо, бачила надто багато таких жестів, чула надто багато подібних слів, ловила надто багато поглядів, що терзали душу, і спогади не вселяли їй найменшої надії. Усе свідчило за те, що Альфред витісняє її з доччиного серця і що вона, мати, займає там місце, не на радість дочці, а на прикрість. Безліч випадків, безліч дрібничок свідчили про те, як погано ставиться до неї Моїна, і цю невдячність мати сприймала як кару господню. Вона намагалась виправдати дочку, говорячи собі, що це воля провидіння, і благословляла руку, яка вдарила її. Того ранку маркізі згадалося усе-усе, і на серці в неї було так тяжко, що від найменшої неприємності чаша її страждань могла переповнитись. Холодний погляд, мабуть, убив би сьогодні маркізу. Описувати всі ці домашні неприємності — справа невдячна, але, думаю, досить згадати про кілька таких випадків, і все буде ясно.
Так, наприклад, маркіза стала погано чути, але ніяк не могла домогтися, щоб Моїна говорила з нею голосніше; а коли якось із наївністю, притаманною людям недужим, пані д'Еглемон попросила дочку повторити фразу, якої не розчула, графиня підкорилась, але з таким невдоволеним виразом, що мати ніколи більше не зверталася до неї з цим скромним проханням. Тепер, коли Моїна розповідала про щось або просто розмовляла, маркіза намагалася присунутися до неї ближче. Та нерідко дочку дратувала материна недуга й у своїй легковажній жорстокості вона сердилась і втрачала терпець. Ця образа — а їх було безліч — вражала матір у саме серце. Такі дрібнички, можливо, не впали б у вічі людині сторонній, бо тільки жінка здатна їх помітити. Так, коли одного дня пані д'Еглемон сказала, що в неї була з візитом княгиня де Кадіньян, Моїна вигукнула: "Невже вона приїхала заради вас?" Графиня вимовила ці слова з таким виразом, таким тоном, вона вклала в них стільки зарозумілого подиву і витонченої зневаги, що молоду людину з чуйним серцем це навело б на думку про те, як гуманно чинять дикуни, вбиваючи старих свого племені, коли ті не втримуються за гілку розгойдуваного з усіх сил дерева. Пані д'Еглемон підвелась, усміхнулася й пішла, щоб тихенько поплакати в самотині. Люди добре виховані, а надто жінки, вміють приховувати свої почуття і про їхню сердечну муку з виразу обличчя здогадається лише той, кому довелося спізнати в житті не менше горя, ніж спізнала його ця нещаслива мати. І ось коли пані д'Еглемон сиділа в саду, пригнічена спогадами, одна з таких ніби незначних образ видалася їй особливо нелюдською, особливо жорстокою, і тепер як ніколи вона збагнула, що за милими усмішками Моїни ховається відверта зневага до матері. Але сльози в неї відразу висохли, коли вона почула, як відчиняються віконниці у доччиній спальні. Пані д'Еглемон швидко рушила до тих вікон, ідучи доріжкою, що бігла попід ґратчастою огорожею, біля якої вона недавно сиділа. Мимохідь вона звернула увагу на те, що садівник старанно посипає піском занедбану останнім часом алею. Коли пані д'Еглемон підійшла до вікна, віконниці раптом зачинилися.
— Моїно! — покликала вона.
Ніхто не відповів.
— Графиня у маленькій вітальні, — сказала покоївка, коли маркіза увійшла в дім і запитала, чи дочка уже прокинулася.
Пані д'Еглемон була така схвильована, а в голові у неї вирувало стільки думок, що вона не звернула уваги на деякі дивні обставини. Вона швидко пройшла до маленької вітальні й справді застала графиню там; Моїна була у пеньюарі, в чепчику, недбало накинутому на розпущені коси, в нічних капцях; на поясі в неї висів ключ від спальні. Обличчя було насуплене і палало гнівним рум'янцем. Вона сиділа на дивані й, здавалося, про щось думала.
— Навіщо мене турбують? — сердито вигукнула Моїна. — А це ви, мамо? — неуважно кинула вона, урвавши саму себе.
— Так, дитино, це я, твоя мати…
Тон, яким пані д'Еглемон вимовила ці слова, свідчив про бажання поговорити відверто і про те внутрішнє хвилювання, що його іноді називають "святим хвилюванням", і точніше його не назвеш.