Одне слово, постала потреба придбати більший бідончик, три— або чотирилітровий, бо той "лишок", а "доливок" і поготів — адже його, казала Катаріна, як-не-як, вистачало на каву — означав, певна річ, неабияку економію — саме те, що їм і треба було. До того ж Катаріна, хоч вона й не селянська дочка, виросла все-таки на сільському обійсті, у свого дядька Комерца, і просто не розуміла, чому вони мають відмовлятися від того "лишку" й "доливку". Аж пізніше він помітив в очах старої Гермесихи цікавість — насмішкувату цікавість, яку йому пояснила знову ж таки Катаріна: "Господи, та невже ж тобі не зрозуміло, що для людей ти дуже своєрідний чоловік?! Палити машини, сидіти у в'язниці—і це при батькові, якого всі вони знають і вважають своїм земляком..." А потім стара одного разу сказала щось про погоду, він їй відповів, і оті безкінечні нарікання на погоду, до яких обоє вони стали навперемінку вдаватися, почали його навіть тішити. Згодом вона показала їм із Гольге-ром автоматичний доїльний апарат, холодильники, тицьнула потай Гольгерові яблуко, розповіла йому про те, що вивчають і як учаться її внуки. Багато пізніше, вже майже через рік, Гермесиха вперше несміливо спитала про свою дочку, "пані Бройєр, вона ж бо живе в сусідстві з вашою сестрою", і він мусив признатися, що жодного разу, справді жодного разу у своєї сестри ще не був і пані Бройєр не знає, а тоді додав: "Розумієте, ми з зятем не миримось". Його й донині дивує те, що в селі не люблять пліток; часом котресь кине щось ущипливе, це правда, але пліток одне одному не переказують, ніколи. І Катаріна вміє пояснити й це: між собою вони, певно, розповідають одне про одного плітки, але комусь чужому, хто села й людей не знає,— нізащо! І хоч як дивно, але чоловіки тут балакучіші, навіть охочіші до пліток, аніж жінки,— переказують один одному чутки, шепочуться навіть про пастора, "який досить частенько, а може, й аж надто частенько навідується до Кельна", і Катаріна знов мусила йому пояснювати (вона знає про це ще з Тольмсгофена), що "навідуватись до Кельна" — це, мовляв, такий двозначний чи, може, й багатозначний вираз, і означає він тільки одне: піти на сповідь або в дім розпусти; у жінок це, звичайно ж, крамниці або сповідь, та, оскільки пастори по крамницях не ходять, а щодо нього, Роїклера, то про дім розпусти ніхто, мабуть, і не подумає (адже він іще молодий і "показний"), отож ідеться, як видно, лише про одне з двох: або жінка, або сповідь. Або те й те разом. Колись іще можна було, певно, припустити, що пастор час від часу ходить у кіно, та відтоді, як з'явилося телебачення, потреба ходити в кіно відпала.
А для молодого Гермеса, селянина, це досить однозначно смішне явище й водночас невичерпне джерело інформації; про свою сестру він тільки один раз і спитав, зате цілком відверто заводить із ним мову про його "колишню діяльність", цікавиться В'єтнамом, з подивом слухає про те, що там такі самі, як і він, селяни... Спустошена земля, випалені ліси, дохла худоба... Він іще пригадує, які були поля й ліси після другої світової війни. Війна — це завжди війна проти селян. Молодий Гермес дає молоко так само з "лишком" і з "долив-ком". А найменше того й того перепадає від молодої Гермесо-вої дружини, жінки нервової та ще й, видно, боязкої, яка іноді навіть розливає молоко; вона вочевидь його боїться, а Гольгерові співчуває і гладить його по голівці — так, наче хоче сказати: "Це нещасне хлоп'я ні в чому ж не винне..." А Катаріну вона вважає трохи не жертвою спокуси й щоразу щось передає для неї — то яйце, то кілька горіхів. Однак, хоч у її очах і жевріє страх, з нею можна погомоніти про сад, дістати від неї пораду й самому їй щось порадити — щодо висадки та розведення, наприклад, столових буряків чи китайської капусти, яку він, сказати б, завіз у село перший. Та вже саме оте означення "китайська" викликає в людей сумніви, і коли він із Катаріною іноді, не часто, вибирається ввечері до шинку, то й досі боїться більше, ніж дружина. А часом мир у власному домі аж набридає—"присипляє", як висловлюється Катаріна; все ж таки вона говорить їхньою мовою, і вже це викликає в людей довіру, приваблює їх, і коли потім хтось із чоловіків сідає поруч неї за столом чи біля шинкваса, то про політику, навіть якщо в нього й на думці немає провокувати Катаріну, той чоловік не забалакує. І Катаріна, й він розмовляють тільки, коли до них звертаються,— про гроші, процентні ставки, поступову сплату боргів, грошовий обіг і навіть зважуються пояснити, що процент від вкладу майже завжди відповідає процентові приросту інфляції. Сплата боргів, податкова економія, капіталовкладення... Люди слухають його залюбки й розуміють, що він у цьому ділі дещо тямить, а він розповідає так, щоб не розпалювати полеміки, розповідає спокійно, впевнений, що система розкриється їм сама собою, зсередини, і розтлумачує, як знижують проценти, щоб виманити в людей гроші. Вони не можуть збагнути, що політикани хочуть відбити їм охоту до заощаджень у вкладах, і він намагається пояснити їм, чому політикани так роблять і навіть змушені так робити; він намагається пояснити їм більше, ніж приховано в отому заяложеному "а ми на це с... хотіли з високої дзвіниці", і в їхніх очах проступає страх утрати гарантії, які вони вибороли ціною таких зусиль: будинок, клапоть землі та напхані одежею шафи, а також банківський рахунок, від якого їм відбивають охоту тим, що так підло, так безцеремонно знижують проценти. Боятися вони не мають підстав, жодних, і все ж вони бояться, і він уже починає їх розуміти — за допомогою Катаріни, якій і це дається легше, адже вона говорить їхньою мовою, а кожному ж відомо, що вона комуністка, й ніхто щодо цього анітрохи не сумнівається, вони ж знають її батька, а колись знали й дядька, знають і матір, "набожну Луїзу", і схвально відгукуються про його батька та матір ("Господи, ми так пишаємося Тольмами, пишаємося Кете Шмітц!"), і питають у нього, чи правда, що одного дня й Губрайхен... і проводять ребром долоні по горлу, а він хитає головою — йому про це нічого не відомо, і все ж, коли вони з Катаріною повертаються додому, його знов поймає страх. Та це вже не той відвертий страх, який поймав його в перші дні,— що вони поб'ють у їхній "халабуді" вікна, пустять червоного півня, виженуть їх із села, незважаючи на пасторо-ве заступництво. Це страх перед тишею і чистотою. Оці чистенькі вулиці, на яких навіть у жнива не побачиш жодної соломинки, жодного віхтя сіна, жодної гичечки... Ніде не видно й коров'ячого кізяку. Щодо чистоти, то тут нічого не скажеш — це діло все ж непогане, приємне. Так само й щодо квітників перед будинками, гарно пофарбованих старих коліс, розмальованих квітами візків... Але від тиші й чистоти поміж мурами садиб віє якимсь могильним спокоєм. Все кругом таке доглянуте, ніби могили на невеличкому кладовищі. Так, то спокій"могильний, і серед того могильного спокою несподівано повісився в сараї Шмергенів син — повісився без будь-якої видимої причини. Ніхто не міг нічого збагнути: ні дівчини, ні жінки, ні ускладнень з військовою службою... Приязний, мовчазний юнак, хвацький танцюрист, усі його любили... Ніяких клопотів ніколи не мав, ніколи про щось таке навіть не натякав, і тепер просто не залишалося іншої ради, як.шукати мотив самогубства. От узяв і повісився в сараї за хатою — в неділю пополудні, коли в селі найтихі-ше, повісився серед отого могильного спокою і мов грім із ясного неба. А тут, на тобі, Гальстер раптом укоротив віку своїй жінці — велет, а не чоловік, і господарство в нього міцне, економічно цілком здорове й добре налагоджене, а в кінці довжелезного муру, де завпеди стоять живі квіти й горить лампада,— стовпчик із образом богородиці. Заможний, шанований, мовчазний чоловік, і вдома в нього була така злагода, що про це навіть легенди ходили. Вони, Гальсте-ри, живуть на тому дворищі вже цілих триста років, і тепер уже й не полічити, скільки пасторів, юристів, учителів та службовців вийшло з їхнього роду в широкий світ — від Кельна й аж до Австралії, і не було війни, в якій не загинуло б кілька Гальстерів, у тім числі й з Наполеоном, і ще в давніші війни. Дуже давній рід, ціла династія. І вона — показна жінка, майже красуня, темнокоса, люди називали її "розважливою". І ось Гальстер узяв та й застрелив її,— перед обідом, після першого кухля пива. В селі, звісно, пішов поголос, нібито вона "стала розпутною", але подробиць ніхто не знав, і люди шепотілися тільки про її безплідність. Але на численні "чому" відповіді не було. Трагедія, сенсація, переляк. А Гальстер, перше ніж про це стало відомо в селі, поїхав до Блюкгофена й заявив на себе в поліцію. З цього тихого, чистенького села, де на вулиці не побачиш і соломинки... Гарне село, тут парафіяни як парафіяни, тут чоловіки ще до обіду забігають у шинок, щоб перехилити по чарчині, тут є своє свято стрільців і ярмарок, а ввечері Гермеси дають півлітра молока на "лишок" ще й на додачу "доливок"... Тривожна зринає думка: а що буде через п'ять чи десять років? Страх перед утратою отого "надовго" і страх перед отим "надовго"... Садок, морква, цибуля, знов і знов дрова, і так з дня на день, з дня на день... Роки, може, десятки років... Тобі сорок, тобі п'ятдесят, і все Губрайхен...
Сьогодні Гольгер змерз і сховав спершу ліву, а потім і праву руку до кишені батькової куртки.
— Скоро доведеться діставати з шухляди рукавиці. Тепер він мусив брати й бідончика поперемінно то в праву
руку, то в ліву. Він пообіцяв малому насмажити каштанів — ними гріти руки найкраще, напекти, звісно, яблук із ванільною підливою, а ввечері погратися — поскладати будиночки. Чому діти так люблять складати будиночки, чому вони так люблять сидіти з батьком або матір'ю коло теплої плити й слухати казку чи пісеньку? Сьогодні молоко давав молодий Гермес; він був дуже привітний, усе розпитував, розпитував і бурхнув такий "доливок" — майже як мати. Потім почав говорити про своїх дітей, жодне з яких не хоче переймати господарство. Рольф його втішив:
— Поки ваші діти підростуть і зможуть вирішувати це самі, все переміниться, все буде не так. Вони ще полаються за це обійстя.
Молодий Гермес усміхнувся:
— Ваші б слова та до бога!
— Ось побачите.
— Якби знаття, що доти ви не поїдете звідси, то я побився б з вами об заклад.