Потім, тепло потиснувши один одному руки, ми розлучилися.
Як я і припускав, домогтися звільнення вождя семінолів було дуже просто. Хоча агент і ненавидів молодого Оцеолу з невідомих мені причин, але він не наважився змішувати особисті стосунки з офіційними справами. Він уже й так був у скрутному становищі. І коли я повідомив йому про рішення бранця, то пересвідчився, що Томпсон з радістю його спекається. Не гаючи часу, він пішов до полоненого. Оцеола тримався вельми тактовно. Якщо вчора він дав волю своєму гніву, то сьогодні був поступливий і стриманий. Ніч, проведена в ув'язненні, наче приборкала його гордий дух.
Голодний і закутий у ланцюги, тепер він готовий прийняти будь які умови, що повернуть йому свободу – так собі думав агент. Принесли угоду. Оцеола підписав її, не зронивши жодного слова. З нього зняли ланцюги, двері в'язниці відчинилися, і йому дозволено було безперешкодно піти. Томпсон тріумфував, але це був лише самообман. Якби він, як я, помітив іронічну посмішку на губах Оцеоли, то навряд чи так беззастережно повірив би у свій тріумф. Та недовго довелося Томпсону тішитися приємною оманою. На очах у всіх молодий вождь гордою ходою попрямував до лісу. Дійшовши до узлісся, він розвернувся обличчям до форту, вийняв з за пояса блискучий клинок, змахнув ним над головою і зухвало крикнув: "Іо хо єхі!".
Цей бойовий клич тричі долинув до нашого слуху, а затим Оцеола повернувся і зник у лісовій гущавині. І всі зрозуміли, що це означає. Навіть агент збагнув, що цей вигук – заклик до війни не на життя, а на смерть. Одразу ж послали в погоню озброєних солдатів. Та марно. Годину солдати його шукали й геть виснажені повернулися у форт ні з чим.
Ми з Галахером весь ранок провели вдома, чекаючи наказу про арешт. Але, на наш превеликий подив, цього не сталося. Пізніше з'ясувалося, що Рінгольд не повернувся у форт. Після поранення його відправили до знайомого, який жив за декілька миль звідси, що частково згладило скандальну подію. Другий суперник – ад'ютант Скотт, – з'явившись на людях із перемотаною рукою, заявив, що його скинув кінь і він ударився об дерево.
Цілком зрозуміло, що франт не розповідав про справжні причини свого поранення. А я міг тільки схвалити його мовчання і зі свого боку не сказав нікому жодного слова про те, що трапилося, – нікому, крім свого друга.
Правда спливла на поверхню набагато пізніше. Згодом ми часто зустрічалися з ад'ютантом Скоттом по службі, але, ясна річ, наші бесіди мали суто офіційний характер і ми обидва поводилися вкрай стримано.
Втім, незабаром так склались обставини, що ми розійшлися. Я щиро радів, що більше не стикатимусь із людиною, яку глибоко зневажав.
Розділ ХLIХ
Війна
Минуло декілька тижнів після ради у форту Кінг. У країні панував спокій. По завершенні перемовин не за горами був початок воєнних дій. Білі вели розмови переважно про те, як чинитимуть індіанці. Битимуться вони чи підуть на компроміс? Більшість була переконана, що вони підкоряться. Семінолам відвели якийсь час для того, щоб підготуватися до переселення. В усі племена послали гінців і ті оголосили день, коли індіанці повинні пригнати всю худобу і коней у форт. Під наглядом агента призначили аукціон. Виручену суму мали роздати власникам худоби, коли ті прибудуть на нове місце проживання на Заході. Так само збиралися вчинити і з їхніми плантаціями та садибами. Настав день аукціону, але, на превеликий жаль урядового агента, стада не прибули. Аукціон довелося відмінити. Індіанці не пригнали худобу, а це не віщувало нічого втішного для агента.
Незабаром стали відомі наміри індіанців. Спокій, що панував останніми тижнями, був зловісним затишшям перед бурею. Наче глухі розкати віддаленого грому виникали дрібні конфлікти – явні провісники збройної сутички.
Ясна річ, призвідниками були білі. Трьох індіанців зловили на полюванні за межами їхніх територій. Група білих зв'язала їх мотузками і замкнула в хліві у садибі одного з білих. Полонених протримали там три дні і три ночі, поки інші воїни племені, дізнавшись про це, не прийшли їх звільнити. Зчинилася бійка, було поранено кілька індіанців, але білі втекли, і бранці отримали свободу. Коли нарешті ув'язнених вивели на світ божий, їхні друзі побачили страшну картину. Мотузки, якими зв'язали бідолах, поврізалися в тіло і не давали їм можливості поворушити ні рукою, ні ногою. Вони втратили багато крові, і за час ув'язнення їх нічим не годували. Можна лишень уявити, яке це справило враження! Зауважте, що я наводжу тільки достовірні факти.
Ще один випадок. Шість індіанців перебували у своєму таборі біля Канафи Понд. На них напали білі, відібрали рушниці, обшукали мішки і почали шмагати батогами. У цей час приспіли ще двоє індіанців. Побачивши, що відбувається, вони відкрили стрілянину по білих. Білі стріляли у відповідь, причому вбили одного індіанця і важко поранили ще одного. Ясна річ, індіанці заприсяглись помститися.
Із газетних повідомлень:
"11 серпня, Дальтон. Листоноша по дорозі з форту Кінг у форт Брук натрапив на групу індіанців. Вони схопили коня за поводи, стягнули вершника з сідла і вбили. Через кілька днів понівечене тіло листоноші було знайдено в лісі".
"Група з 14 вершників з метою розвідки вирушила в напрямку Вакахонта, до плантації капітана Габріеля Пріста. Вони наблизились до невеличкої водойми, що за милю від місця призначення. Одні вирішили не переходити водойму вбрід, та четверо ризикнули. Раптом із засідки вискочили індіанці і відкрили вогонь. Двох було поранено. Одному з них, містеру Фольку, куля влучила в шию; його підібрали і відвезли додому. У сина капітана Пріста була зламана рука, а його кінь убитий. Син капітана Пріста кинувся навтьоки в болото і завдяки цьому уник подальшого переслідування індіанців".
"Приблизно в цей же час група індіанців атакувала декількох чоловіків, які рубали дерева в дубовому гаю на острівці озера Джордж. Чоловікам удалося врятуватися в човнах, але двох із них було поранено".
"У Нью Рівер – у південно східній частині Флориди – індіанці напали на будинок містера Кулі, вбили його дружину, дітей і домашнього вчителя. Вони викрали тридцять свиней, трьох коней, захопили дванадцять ящиків із провізією, бочку пороху, понад двісті фунтів свинцю, сімсот доларів сріблом і двох негрів. Самого містера Кулі не було вдома. Повернувшись, він побачив, що дружина його лежить мертва з немовлям на руках – її вбили пострілом у серце; двоє старших дітей також убиті. Дівчинка ще тримала книжку в руках, хлопчик лежав поряд. Весь будинок був охоплений полум'ям".
"У Спрінг Гардені, біля Сент Джонса, було розгромлено величезну плантацію полковника Ріса, всі будівлі спалено дощенту. Знищено запас цукрової тростини – дев'яносто бочок, украдено сто шістдесят двох негрів, усіх мулів і коней".
"Ті самі індіанці розгромили плантації містера Депейстера. Вони змовилися з його неграми. Роздобувши човен, перепливли річку і спалили садибу капітана Деммета. Плантація майора Геріота була розгромлена, а вісімдесят його негрів пішли з індіанцями. Потім індіанці попрямували в Сан Августіно, де перетворили на руїни величезні плантації генерала Ернандеса. Така сама доля спіткала і садиби Бюлова, Дюпона в Буен Ретіро, Денхема, Макрея в Томока Крік, плантації Беєса, генерала Герінга, Барталоне Солано та інших – майже всі плантації на південь від Сан Августіно".
Такі от історичні факти. Я наводжу їх як ілюстрацію подій, що відбувалися перед війною з семінолами. Хоча індіанці й чинили по варварськи, але їхні дії були лише актами відплати, дикими спалахами довгоочікуваної помсти, відповіддю на несправедливість і гноблення, які вони терпіли протягом багатьох років… Ще не розгорнулися справжні воєнні дії, та групи індіанців, які спустошували володіння білих, водночас з'являлися в різних місцях. Для багатьох тих, хто вчиняв насильство над індіанцями, настав час розплати; деяким ледве вдалося вислизнути і врятувати своє життя.
Спалах за спалахом, аж зрештою всю країну охопило полум'я. Усі мешканці центральних територій і кордонів з індіанською резервацією полишили свої поля, покидали майно, сільськогосподарські знаряддя, меблі, цінні речі і шукали притулку у фортах та навколишніх селищах, які спеціально укріпили для більшої безпеки. Оматла та інші вожді з чотирма сотнями поплічників покинули свої поселення і втекли у форт Брук шукати захисту. Тому вже не було потреби гадати: буде війна чи ні. Вона почалася, і войовничий клич "Іо хо єхі!" день і ніч лунав у навколишніх лісах.
Розділ L
Погоня за дивним вершником
Поки що у Флориду прибуло небагато американських військ. Але загони вже вирушили з Нового Орлеана, з форту Моултрі, Савани, Мобіла та інших військових таборів, місць розташування військ Сполучених Штатів. У великих містах штатів Джорджія і Кароліна, а також у самій Флориді нашвидку набирали загони добровольців. На кожне селище подали розверстку для участі у військовій кампанії. У моєму рідному селищі Свон було також вирішено сформувати загін. З цією метою туди відрядили мого друга Галахера, а мене у званні лейтенанта було призначено його помічником. Я дуже зрадів, коли отримав цей наказ. Мені вже давно остогиділо одноманітне життя в гарнізоні форту. А ще мене приваблювала можливість провести кілька днів удома. Галахер радів не менше. Він був завзятий мисливець. Мій друг жив переважно в місті або у фортах на атлантичному узбережжі, і йому рідко випадала нагода насолодитися полюванням на лисицю або оленя. Я обіцяв пополювати з ним на звіра і дичину, адже ліси Свон кишіли всякою живністю.
Отже, отримавши повноваження вербувати добровольців, ми попрощалися з товаришами по форту і з легким серцем вирушили в путь із передчуттям приємної розваги. Нас супроводжував вірний Чорний Джек, який теж радів, що повернеться на стару плантацію. Індіанці ще не здійснювали набігів на округ Свон. Він розташовувався далеко від поселень, де жили найбільш ворожі нам племена. Почуваючись у безпеці, жителі спокійно залишалися в своїх будинках. Однак загони добровольців були вже сформовані, і кругом постійно роз'їжджали патрулі. Я часто отримував листи від матері і Вірджинії, але в них не відчувалося особливої тривоги.