— Я ж пропоную — до психіатра.
— Коли я зустрічався з Майкою, — сказав Едик, — я наводив такі галюцинації, що самому страшно ставало.
— Навіщо? — запитав Вітько.
Едик подумав.
— Не знаю, — сказав він. — Напевне, від захвату.
— Я питаю: навіщо комусь наводити на нас галюцинації? — запитав Вітько. — І потім, ми ж не Майка. Ми, дякувати Богу, магістри. Хто нас може подужати? Ну, Янус. Ну, Ківрін, Хунта. Можливо, ще Жіакомо.
— Ось Сашко у нас слабкуватий, — перепрошуючим тоном сказав Едик.
— Ну й що? — запитав я. — Мені, чи що, одному ввижається?
— Взагалі-то це можна було би перевірити, — замислено сказав Вітько. — Якщо Сашко… той… цей…
— Ну-ну, — сказав я. — Ви мені це припиніть. Інших способів немає, чи що? Натисніть на око. Або дайте диктофон сторонній людині. Нехай прослухає і скаже, є там запис, чи немає.
Магістри жалісливо усміхнулись.
— Гарний ти програміст, Сашко, — сказав Едик.
— Салака, — сказав Корнєєв. — Личинка.
— Так, Сашенько, — зітхнув Роман. — Ти навіть уявити собі не можеш, я бачу, що таке справжня, вичерпна, ретельно наведена галюцинація.
На обличчях магістрів з'явився мрійливий вираз — вочевидь, їх осяйнули солодкі спогади.
Я дивився на них із заздрістю. Вони усміхались. Вони мружились. Вони підморгували комусь. Потім Едик раптом сказав:
— Цілу зиму в неї цвіли орхідеї. У них був найкращий аромат, який я тільки міг вигадати…
Вітько очуняв.
— Берклеанці, — сказав він. — Соліпсисти невмивані. "Яке страшне моє уявлення!"
— Так, — сказав Роман. — Галюцинації — це не предмет для обговорення. Надто простодушно. Ми не діти та не бабці. Не хочу бути агностиком. Яка там у тебе була ідея, Клику?
— У мене?.. Ах так, була. Теж, загалом, примітив. Матрикати.
— Гм, — сказав Роман із сумнівом.
— А як це? — запитав я.
Едик неохоче пояснив, що крім відомих мені дублів існують ще матрикати — точні, абсолютні копії предметів чи істот. На відміну від дублів матрикат співпадає з оригіналом з точністю до атомної структури. Розрізнити їх звичайними методами неможливо. Потрібні спеціальні установки, і взагалі це дуже складна і трудомістка робота. Свого часу Бальзамо отримав магістраакадеміка за доведення матрикатної природи Філіпа Бурбона, відомого в народі під прізвиськом "Залізна Маска". Цей матрикат Людовика Чотирнадцятого був створений у таємних лабораторіях єзуїтів із метою захопити французький престол. У наш час матрикати виготовляють методом біостереографії а-ля Рішар Сегюр.
Я не знав тоді, хто такий Рішар Сегюр, але я відразу сказав, що ідею про матрикати може пояснити тільки надзвичайна схожість папуг. І все. Наприклад, так і залишається незбагненним факт зникнення учорашнього дохлого папуги.
— Так, це правда, — сказав Едик. — Я й не наполягаю. Тим паче, що Янус не має ніякого стосунку до біостереографії.
— Отож, — сказав я сміливіше. — Тоді вже краще припустити подорож до описуваного майбутнього. Знаєте? Як Луї Сідловий.
— Ну? — сказав Корнєєв без особливого зацікавлення.
— Просто Янус літає в який-небудь фантастичний роман, забирає звідти папугу і привозить сюди. Папуга здихає, він знову летить на ту ж саму сторінку і знову… Тоді зрозуміло, чому папуги схожі. Це один і той самий папуга, і зрозуміло, чому в нього такий науково-фантастичний лексикон. І взагалі, — продовжував я, відчуваючи, що все виходить не так уже й примітивно, — можна навіть спробувати пояснити, чому Янус весь час ставить запитання: він щоразу боїться, що повернувся не у потрібний день… По-моєму, я все чудово пояснив, та?
— А що, є такий фантастичний роман? — зацікавився Едик. — З папугою?..
— Не знаю, — сказав я чесно. — Але в них там у зорельотах усякі тварини бувають. І коти, і мавпи, і діти… Знову ж, на Заході є багато фантастики, все не перечитаєш…
— Ну… по-перше, папуга із західної фантастики навряд чи буде говорити російською, — сказав Роман. — А головне, зовсім незрозуміло, яким чином ці космічні папуги — нехай навіть із радянської фантастики — можуть знати Корнєєва, Привалова та Ойру-Ойру…
— Я вже не кажу про те, — ліниво сказав Вітько, — що перекидати матеріальне тіло до ідеального світу — це одне, а ідеальне тіло до матеріального світу — це вже інше. Сумніваюсь я, щоб знайшовся письменник, який створив образ папуги, придатний для самостійного існування в реальному світі.
Я згадав напівпрозорих винахідників і не міг знайти слів, аби заперечити.
— Втім, — прихильно продовжував Вітько, — наш Сашенція подає певні надії. В його ідеї відчувається якийсь благородний безум.
— Не став би ІІнус спалювати ідеального папугу, — переконано сказав Едик. — Бо ж ідеальний папуга навіть протухнути не може.
— А чому? — сказав раптом Роман. — Чому ми такі непослідовні? Чому Сідловий? З якої ласки ІІнус повторюватиме Л. Сідлового? Янус має тему. ІІнус має свою проблематику. ІІнус займається паралельними просторами. Давайте виходити з цього!
— Давайте, — сказав я.
— Ти думаєш, що ІІнусові вдалося зв'язатися з яким-небудь паралельним простором? — запитав Едик.
— Зв'язок він налагодив уже давно. Чому не припустити, що він пішов далі? Чому не припустити, що він налагоджує перекидання матеріальних тіл? Едик правий, це матрикати, це й повинні бути матрикати, бо необхідна гарантія повної ідентичності предмета, який перекидається. Режим перекидання вони підбирають, виходячи з експерименту. Перші два перекидання були невдалі: папуги дохнули. Сьогодні експеримент, здається, вдався…
— Чому вони говорять російською? — запитав Едик. — І чому, все-таки, у папуг такий лексикон?
— Значить, і там є Росія, — сказав Роман. — Але там уже добувають рубідій у кратері Річі.
— Суцільні натяжки, — сказав Вітько. — Чому саме папуги? Чому не собаки і не морські свинки? Чому не просто магнітофони, зрештою? І знову ж, звідкіля ці папуги знають, що Ойра-Ойра старий, а Корнєєв — чудовий працівник?
— Грубий, — підказав я.
— Грубий, але чудовий. І куди все-таки подівся дохлий папуга?
— От що, — сказав Едик. — Так не можна. Ми працюємо, як дилетанти. Як автори любительських листів: "Дорогі вчені! У мене котрий рік із пивниці долинає підземний стукіт. Поясніть, будь ласка, як це відбувається". Система потрібна. Де в тебе папір, Вітько? Зараз ми все розпишемо…
І ми розписали все гарним Едиковим почерком.
По-перше, ми ухвалили постулат: усе, що відбувається, не є галюцинацією, інакше було би просто нецікаво. Потім ми сформулювали запитання, на які досліджувана гіпотеза мала дати відповідь. Ці запитання ми розділили на дві групи: група "Папуга" і група "Янус". Група "Янус" була введена на вимогу Романа і Едика, які заявили, що всім нутром відчувають зв'язок між дивацтвами Януса і дивацтвами папуг. Вони не змогли відповісти на запитання Корнєєва, який саме фізичний зміст понять "нутро" і "відчувати", але підкреслили, що Янус сам собою є прецікавим об'єктом для дослідження, і що яблучко від яблуні далеко не падає. Оскільки я своєї думки не мав, виявилось, що вони в більшості, і остаточний список запитань виглядав саме так.
Чому папуги за номером один, два і три, спостережені відповідно десятого, одинадцятого та дванадцятого, схожі один на одного до такої міри, що були прийняті нами спершу за одного й того ж самого?
Чому Янус спалив першого папугу, а також, вірогідно, й того, який був перед першим (нульового), і від якого залишилося тільки перо?
Куди поділося перо?
Куди подівся другий (здохлий) папуга?
Як пояснити дивний лексикон другого і третього папуг? Як пояснити, що третій знає всіх нас, у той час, як ми бачимо його вперше?
("Чому і від чого подохли папуги?" — додав я, але Корнєєв пробурчав: "Чому і від чого першою ознакою отруєння є посиніння трупа?" — і моє запитання не записали.)
Що об'єднує Януса і папуг?
Чому Янус ніколи не пам'ятає, з ким і про що він розмовляв учора?
Що відбувається з Янусом опівночі?
Чому У-Янус має дивну манеру говорити в майбутньому часі, тоді як за А-Янусом нічого подібного не помічалося?
Чому їх узагалі двоє, і звідки, власне, пішла легенда, що Янус Полуектович єдиний у двох особах?
Після цього ми якийсь час старанно думали, щохвилини зазираючи в аркушик. Я все ще сподівався, що мене знову осяйне благородний безум, але думки мої розсіювалися, і я що далі, то більше починав схилятися до точки зору Сані Дрозда: що в цьому інституті й не такі штучки відбуваються. Я розумів, що цей дешевий скептицизм є звичайним наслідком мого невігластва і незвички мислити категоріями зміненого світу, але це вже від мене не залежало. Все, що відбувається, міркував я, є справді дивовижним, тільки якщо вважати, що ці три чи чотири папуги — один і той самий папуга. Вони дійсно так схожі один на одного, що попервах я був введений в оману. Це природно. Я математик, я поважаю числа, і збіг номерів — особливо шестизначних — для мене це автоматично асоціюється зі збігом пронумерованих предметів. Однак зрозуміло, що це не може бути один і той самий папуга — тоді порушувався б закон зв'язку причин і наслідків, закон, від якого я аж ніяк не збирався відмовлятися через якихось нікчемних папуг, та ще дохлих на додачу. А якщо це не один і той самий папуга, то вся проблема стає мізернішою. Ну, співпадають номери. Ну, хтось непомітно для нас викинув папугу. Ну, що там ще? Лексикон? Подумаєш, лексикон… Напевне, цьому є яке-небудь дуже просте пояснення. Я зібрався було уже виголосити з цього приводу промову, як раптом Вітько сказав:
— Хлопці, здається, я здогадуюся.
Ми не сказали ані слова. Ми тільки повернулися до нього — одночасно і шумно. Вітько встав.
— Це просто, як паляниця, — сказав він. — Це тривіально. Це плоско і банально. Це навіть нецікаво розповідати…
Ми повільно підіймалися. У мене було таке відчуття, нібито я читаю останні сторінки захоплюючого детективу. Весь мій скептицизм якось відразу випарувався.
— Контрамоція! — вирік Вітько.
Едик ліг.
— Добре! — сказав він. — Молодець!
— Контрамоція? — запитав Роман. — Що ж… Ага… — Він завертів пальцями. — Так… Угу… А якщо так?.. Так, тоді зрозуміло, чому він нас усіх знає… — Роман зробив широкий запрошувальний жест. — Ідуть, значить, відтіля…
— І тому він питає, про що розмовляв учора, — підхопив Вітько. — І фантастична термінологія…
— Та зачекайте ви! — заволав я.