Руперт пішов до начальника табору і став його розпитувати. Так, тут провадять бесіди про політику, як і з усіма радянськими дітьми.
— Це мені не подобається,— заявив Руперт Ніні. Ніна переклала, і начальник сказав, що Роланд може
не відвідувати цих бесід. Та важко було б відсторонити його од інших занять — змагань, роботи в гуртках, літературних диспутів, піонерських лінійок тощо.
— А є тут книги англійською мовою?
— Звичайно, є. Теккерей, Джек Лондон, Смоллет, Честертон, Діккенс, Драйзер.
— Ну, в них небагато політики,— полегшено зітхнув Руперт,— хай тоді відвідує й бесіди.
— Ми їх тут, власне, нічого не вчимо,— переклала Ніна,— а надаємо право самим учити одне одного. Ось чому важко було б одмежувати вашого сина од їхніх численних розваг і турбот.
— Що ж, ризикнемо.
Невже англійське виховання не вистоїть протягом одного тижня проти їхньої пропаганди? Руперт був певен, що вистоїть.
Він спитав Роланда, чи хоче він залишитися.
— А чом би й ні? — одказав хлопчик.
Руперт знав, що гордість не дає йому відступати, хоч малий дуже сумнівався, і, коли вже прощалися і Роланд зостався з валізкою перед дверима, Руперт і сам не знав, чи добре він вчинив. Джо не схвалила б цього. Вже сидячи в машині, побачив, як діти оточили Роланда: дівчинка з кісками взяла його за одну руку, маленьке китайча — за другу.
Не встигла машина од'їхати, як Руперт згадав про Дж. Б. Лілла, Колмена й радарні станції, що розташовані десь у горах. Чомусь навіть охопив страх: якщо росіяни схоплять його, що станеться з Роландом? Чи не зоставлять вони дитину як заручника? І чи дозволять коли-небудь повернутися в Лондон?
Ці сумніви так налякали бідолаху, ґцо він уже хотів зупинити авто та їхати рятувати сина.
— Не турбуйтесь так,— мовила Ніна.— Нічого з ним не трапиться. Він хлопчик міцний.
Вона знову вгадала його думки.
— Авжеж,— тільки й спромігся одмовити Руперт.
І вирішив, що росіяни нізащо не схоплять його — адже він усе триматиме в голові. А туди їм проникнути зась.
♦ * *
Так, вопп пе вгадають, що він думає,— лише Руперту Ройсу це буде відомо. Хоч насправді його думками часто керували адмірал Лілл, Ніна, Федір. Невже він потрібен і тим, і другим?
Часто йому навіть здавалося, що лінія фронту проходить десь у його голові.
За завданням Колмена він попрохав Ніну одвезти його на Ай-Петрі. Ніна з охотою погодилась. І ось він задумано дивиться на густу мережу локаторів, що розбіглися по схилу. Це були не ті сферичні антени, яких так розшукував Колмен. Але за їх розміщенням Руперт робив висновок, що вони є ланкою цілої системи стеження, бо були скеровані на південь і на захід. А де ж ті, які звернені на схід і на північ? Може, там, за горою? Внизу біліла кайма Чорного моря, а біля самих ніг під густими хмарами ховалася ущелина. Верхівка гори виявилась зеленим лугом, помережаним безліччю стежок і доріг.
Якщо поблизу й немає великих радарних антен, то пристрої завчасного попередження можуть міститися потойбіч.
— Може, прогуляємось он туди? — спитав він Ніну, вказуючи на полощи спуск, що оперізував гору.
— Англійці люблять ходити пішки,— мовила Ніна, встаючи.
— Чекайте нас тут! — гукнув він Федорові, який розлігся під чавунною кулею на гранітній підставці, що увічнювала геофізичний рік. Почувши Руперта, той одразу підхопився й пустився бігти стежкою вниз.
— Не треба так швидко,— попрохав Руперт.
— Я люблю темп,— одказав Федір і поскакав, наче гірський козел.
Після риболовлі Руперт дізнався, що раптові спалахи енергії в цьому спокійному чоловікові є наслідком його погляду на те, як треба берегти здоров'я. Він був не тільки дієтлікарем, а й фахівцем з питань фізкультури. Його метод взяли на озброєння радянські спортсмени й працівники багатьох галузей, в тому числі й дослідники Арктики. Треба цілком розслабити м'я&и, коли відпочиваєш, і напружувати їх до краю, коли рухаєшся. Такі контрасти корисні для людського тіла.
За якусь мить вони побачили його вже на протилежному схилі, і, коли Руперт, підійшовши, ніби байдуже глянув навколо, Федір лукаво підморгнув:
— От бачите. Нічогісінько нема — лише трава й гори, а ген унизу — знову ж таки вода.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ
Вони сиділи на балконі Руперта, стежачи за прожекторами, що пронизували чорну ніч і обмацували темпе море в пошуках порушників морського кордону.
Внизу, на яскраво освітленому майданчику, масовик санаторію вчив хлопців і дівчат нового танцю; оркестр у складі трьох чоловік та акордеоніста награвав пісеньку про Чорне море.
— Раз-два-три... Раз-два-три...
Масовик Саша кружляв у парі з дівчиною, і ніч розтинало ритмічне шаркання ніг по бетону.
— Товариші! — вигукнув Саша, ляскаючи долонями.— А тепер давайте всі вкупі!..
Федір запитав:
— А чому ви з Ніною не йдете танцювати?
— Я вже й не пам'ятаю, коли пробував,— одбувся Руперт.
"Друг я їм чи ні?" — міркував Руперт. Він був другом цієї чарівної ночі, цих двох людей, Ніни й Федора, що сиділи з ним на балконі, масовика Саші, всіх, хто танцював; був другом Тетяни, молоденької офіціантки. Сьогодні вранці вона плакала, закривши лице долонями, бо хтось подзвонив, що її небіж Костя отруївся консервами і потрапив до лікарні. Вона трохи не збожеволіла од розпуки. Коли небезпека минула, Тетяна не знала, куди подіти себе од щастя. Вона сіла за його столик, пила з ним каву й розповідала про себе. їй двадцять три. Чоловіка вбили хулігани. Та хіба це озлобило її? Ні, вона завжди і скрізь захищає свою країну, коли їй задають питання, як ото Руперт... Вона сумлінно працює, вибиваючись із сил. Бо ж робота в неї нелегка, а Руперт цінував труд. Весела й кмітлива, Тетяна жила у злагоді зі своїм світом. Більше того, вона була палкою захисницею його.
Чи вважав він її своїм другом? Так, як і Ніну та Федора. Хоч вони лише окремі індивідууми, а не суспільство з його ідеями. Коли хтось із них каже: "Ви наш друг", то має на думці перш за все: "Друг радянського ладу".
Ні, він ще не справжній друг їхнього ладу. В душі віл навіть цьому противився.
Над головою в них шелестіли тисячі ластівок, що гніздилися під покрівлею. Знизу долинав сміх. Відпочиваючі облишили танці й затіяли якусь веселу гру. Руперт зіперся підборіддям на зігріте сонцем поруччя й дивився вниз. Вій побачив Тетяну, яка щасливо розважалась і геть поза-була всі свої прикрощі.
— Он наша Тетяна,— звернувся він приязно до Ніни.
Ніні подобалась Тетяна, і вона перехилилась та гукнула її. Тетяна підвела голову, засміялась і показала їх своїм друзям. Руперт відчув себе радісно й приємно: Його милувала ця сердечність, якась особлива щирість і теплота.
— Ви таки маєте рацію,— сказав він раптом Федору.
— Учім?
— Вам, росіянам, завжди притаманне щось своє, особливе. Ви даєте життю саме те, що робить його вагомим — від народження і до смерті.
— А це добре? — засміявсь Федір.
— Мабуть, що так,— одказав Руперт і знову подумав про Дж. Б. Лілла.
Чи не ці давні риси російського характеру пошукував адмірал? Можливо! Та Руперт уже бачив глибше: радянський характер значно складніший. І він оце вперше зрозумів, що саме потрібно Ліллу.
Він ясно і чітко уявив собі, якою силою в руках розвідки ©розуміння рис характеру уявного ворога,—не випадкові спостереження, а глибоке знання того, що робить кожну націю самобутньою; може, росіяни назвали б це "російською душею", хоч біс зна, як охрестили б це англійці. Чи є якесь визначення по-англійськи? Коли і є, то щось дуже черстве. Оця сухість, яка різнить англійців од росіян, мабуть, і становить одну з вад англійського характеру, що її Лілл намагається подолати в собі, доскіпуючись, чому радянські люди так прагнуть захопити своїми ідеалами ввесь світ.
* * *
Вранці Руперт знову перегукувався з Джо через Європу. Він сказав, щоб вона не їхала, бо вже майже закінчив те, що планував. Ось відвідає Севастополь, а потім сподівається потрапити на острів Ахіллеса, і край. Навіщо їй з Тесе мучитись таку дорогу? Коли повернеться, то повезе їх на місяць до Франції. "Як там Роланд?" — запитала
вона. Він ни признався, що Роланд у таборі, і йому стало совісно. Але як це поясниш телефоном? Зате все інше вони з нею вирішили, і Руперт полегшено повісив трубку.
До Севастополя збиралися їхати через два дні. Проте наступного ранку, коли повернулися з пляжу, Тетяна повідомила, що дзвонили з Гагри — Олексій упав і покалічився.
— І все?
— Я так і думала, що ви захочете знати більше, але та лікарка нічого не схотіла пояснювати, мовляв, я йому не родичка — хай жінка приїздить.
Ніна поблідла, в очах були розгубленість і страх.
— Я ж лише вчора розмовляла з ним. Він був цілком здоровий.
— Та він же впав,— нагадала Тетяна.
— Лише вчора він говорив, що починає ходити. Горе моє! — забідкалась вона.— Треба було сидіти з ним та не пускати.— Але тут же опанувала себе і мовила до Руперта: — Мабуть, щось серйозне, коли мене викликають...
— Боюсь, що так.
— Ви ж знаєте, який він! От вони й не змогли його втримати. Коли повернувся з Америки, я кілька місяців чатувала біля нього. Він ніяк не хоче змиритися, що ноги хворі.
Руперт несподівано зрозумів суть радянського шлюбу. Він бачив Ніну й Олексія, коли вони були вкупі, спостерігав за кожним окремо і дійшов висновку, що хоч їх поєднувало старе, як світ, кохання, обоє були незалежніші, ніж чоловік і жінка в Англії. У Ніни свої громадські обов'язки, у Олексія — свої, обоє вони захоплені роботою й не вимагають одне від одного якихось жертв, як це буває на Заході. Він не знав, чи доводиться їм чимось поступатись. Може, й так. Але ж сім'я, мабуть, нічого не втрачає, коли жінка так само незалежна, як і чоловік...
Звичайно, кожна сім'я — темний ліс, та Руперт здогадувавсь, що Ніна, яка схилялась перед чоловіком, незважаючи на його вибрики, була за радянськими поняттями відданою дружиною, як, між іншим, і за англійськими канонами.
Тепер вона була так само перелякана і стурбована, як була б і Джо в подібному становищі. Та й сам він не на жарт турбувався. Останнім часом, правда, мало згадував Олексія. Розлучившись з ним, одразу ж аабував, поки Ніна не нагадувала про чоловіка. Тоді розповідав їн щось про їхню зимівлю в літаку та важку подорож по кризі. Але знав: йому буде дуже боляче, коли що трапиться з Олексієм — той запалив його своїм вогнем і освітив життя якимось новим, досі небаченим світлом.
— Можливо, я щось допоможу?
— Ні.