Тоді я сприйняла її слова так, що через кохання Вериті заподіяла собі смерть. Бо вона щось довідалася про Майкла, що обурило її до глибини душі. Але її смерть не настала внаслідок самогубства.
— Ні, — сказав архідиякон, — то було не самогубство. На суді пошкодження були описані дуже детально. Самогубець не може так спотворити собі обличчя.
— То був жах! — сказала міс Марпл. — Справжній жах! Але неможливо зробити таке з дівчиною, яку ти кохаєш, навіть якщо ти й убив від "надміру почуттів", чи не так? Задушити її ти ще можеш, але ти не битимеш по обличчю та голові ту, яку кохав. — Вона прошепотіла: — Любов, любов — яке жахливе слово!
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
ПРОЩАННЯ
Наступного ранку автобус зупинився біля готелю "Золотий кабан". Міс Марпл вийшла попрощатися з друзями. Вона застала місіс Райзлі-Портер у стані глибокого обурення.
— Ну й дівчата тепер пішли, — сказала вона. — Ні здоров'я. Ні витримки.
Міс Марпл подивилася на неї запитливим поглядом.
— Я про Джоану кажу. Свою небогу.
— О, моя люба. З нею щось негаразд?
— Це так вона каже. Запевняє, ніби в неї розболілося горло й висока температура. Але я їй не вірю. Вона нахабно бреше.
— О, мені дуже прикро, — сказала міс Марпл. — Якщо вона справді хвора, то чи не зможу я чимось допомогти? Доглянути за нею?
— Раджу вам не зважати на неї, — сказала місіс Райзлі-Портер. — Її хвороба — лише прикриття, якщо ви хочете знати мою думку.
Міс Марпл скинула на неї ще одним запитливим поглядом.
— Дівчата, вони такі дурні. Мало не щодня закохуються.
— Емлін Прайс? — запитала міс Марпл.
— О, ви теж це помітили. Атож, вони тепер, схоже, не розлучаються. Але мені він не до вподоби. Один із патлатих студентів, що так полюбляють тинятися по всіляких демонстраціях, які вони мають звичай скорочено називати "демо". Невже їм ліньки вимовити слово повністю? Я ненавиджу абревіатури. І як мені тепер бути? Нема кому доглянути мене, зібрати мій багаж, винести його й занести. Ось у якому становищі я опинилася. А це ж я заплатила за екскурсію й за все інше.
— Мені здавалося, вона була дуже до вас уважною, — сказала міс Марпл.
— Але не протягом останнього дня або двох. Дівчата не розуміють, що люди потребують невеличкої допомоги, коли досягають певного віку. Схоже, у них виникло безглузде бажання — у Джоанн та в того Емліна — відвідати якусь гору чи якесь прикметне місце. Десь сім чи вісім миль треба пройти пішки туди й назад.
— Але якщо в неї хворе горло й температура…
— Ви побачите, як тільки автобус відійде, з горлом у неї стане краще, а температура спаде, — сказала місіс Райзлі-Портер. — Нам треба вже сідати, моя люба. До побачення, міс Марпл, було приємно зустрітися з вами. Мені шкода, що ви не їдете з нами.
— Мені самій дуже шкода, — сказала міс Марпл, — але ви повинні розуміти, я далеко не така молода й енергійна, як ви, місіс Райзлі-Портер, і після того потрясіння, яке ми щойно пережили, та всього іншого, що сталося за кілька останніх днів, мені конче треба для відпочинку не менш як двадцять чотири години часу.
— Що ж, сподіваюся, ми ще зустрінемося десь у майбутньому.
Вони обмінялися потиском рук. Місіс Райзлі-Портер сіла в автобус.
Голос за спиною в міс Марпл промовив:
— Bon voyage![4] Баба з возу, кобилі легше.
Вона обернулася й побачила усміхнене обличчя Емліна Прайса.
— Це ви на адресу місіс Райзлі-Портер?
— Атож. На чию ж іще?
— Мені прикро було почути, що Джоана застудилася сьогодні вранці.
Емлін Прайс знову усміхнувся до міс Марпл.
— З нею буде все гаразд, — сказав він, — як тільки автобус відійде.
— Справді? — вигукнула міс Марпл. — То ви хочете сказати…
— Атож, саме це я хочу сказати, — відповів Емлін Прайс. — Джоана донесхочу сита своєю тіткою, яка весь час нею командує.
— То ви теж не їдете?
— Ні. Я залишуся тут на день або два. Хочу прогулятися по околицях і зробити кілька екскурсій. Не дивіться на мене таким несхвальним поглядом, міс Марпл. Ви ж не так суворо нас засуджуєте, як намагаєтеся показати, правда ж?
— Щиро кажучи, такі витівки втинали й у дні моєї молодості. Щоправда, причини тоді вигадували інші, і я думаю, у нас було менше шансів на успіх, аніж у вас тепер.
Полковник і місіс Вокер підійшли й приязно потиснули руку міс Марпл.
— Так приємно було познайомитися з вами й так цікаво поговорити на теми садівництва, — сказав полковник. — Сподіваюся, що післязавтра ми матимемо велику втіху, якщо більше нічого такого не станеться. Цей нещасливий випадок неабияк зіпсував усім настрій. Я все ж таки думаю, що то був нещасливий випадок. Либонь, коронер надто захопився, давши волю своїй фантазії.
— Але ж дивно, — сказала міс Марпл, — ніхто не прийшов у поліцію й не признався, що був у той день на горі й розважався там, намагаючись розхитати камінь.
— Якщо там справді хтось був, то він боїться бути звинуваченим у вбивстві, — сказав полковник Вокер. — Тому він сидітиме тихо, у цьому можна не сумніватися. Отже, до побачення. Я неодмінно надішлю вам пагінці magnolia highdownensis, а також mahonia japonica. Хоч я не зовсім певен, що вони добре ростимуть у тій місцевості, де ви живете.
Вони також сіли в автобус. Вона обернулася й побачила, що професор Вонстед махає рукою, дивлячись на автобус, який уже наготувався від'їхати. З готелю вийшла місіс Сендбурн. Вона попрощалася з міс Марпл і сіла в автобус. Міс Марпл узяла професора Вонстеда за руку.
— Ви мені потрібні, — сказала вона. — Ходімо кудись, де ми зможемо поговорити.
— Ходімо. Ви не проти, якщо ми підемо на те місце, де відбулася наша перша розмова?
— Атож, ходімо на ту веранду. Там і справді дуже зручно сидіти.
Вони завернули за ріг готелю. Автобус від'їхав, подавши останній гучний прощальний сигнал.
— Знаєте, я не дуже радий, що ви вирішили тут залишитися, — сказав професор Вонстед. — Як на мене, то для вас ліпше було б поїхати далі з екскурсією, не наражаючи себе на зайву небезпеку. — Він скинув на неї гострим поглядом. — Чому ви залишаєтеся тут? Нервове виснаження чи щось інше?
— Щось інше, — сказала міс Марпл. — Я не дуже перевтомилася, хоч це було б і не дивно в моєму віці.
— У мене таке відчуття, що я теж повинен залишитися тут і оберігати вас.
— Ні, — сказала міс Марпл, — у цьому немає потреби. Для вас є інша робота.
— Яка робота? — Він подивився на неї. — Ви маєте якісь здогади чи щось знаєте?
— Думаю, що знаю, але мені треба підтвердити своє знання доказами. А я не все спроможна зробити сама. Вам буде легше зробити деяку роботу саме тому, що ви перебуваєте в контакті з тими людьми, яких я називаю загальним терміном "влада".
— Ви маєте на увазі Скотленд-Ярд, головних констеблів та в'язниці Її Величності?
— Саме так. Щось одне або й усе разом. Як я розумію, ви навіть можете вийти на міністра внутрішніх справ?
— Безперечно, ви маєте якісь здогади! То чого ви від мене хочете?
— Насамперед я хочу дати вам цю адресу.
Вона дістала свого записника, вирвала з нього одну сторінку й подала йому.
— Що це? Ага, бачу, дуже відома ліга доброчинності, чи не так?
— Одна з найліпших, якщо не помиляюся. Вони роблять багато добра. Люди надсилають їм одяг, — сказала міс Марпл, — дитячий і жіночий одяг. Жакети, пуловери й усе таке.
— То ви хочете, щоб і я туди щось надіслав?
— Ні, я маю намір залучити вас не до доброчинної діяльності, а до нашої спільної з вами справи.
— У який спосіб?
— Я хочу, щоб ви навели довідки про посилку, надіслану туди звідси два дні тому. Її здали в місцевому відділенні пошти.
— А хто її здав — ви?
— Ні, не я, — сказала міс Марпл. — Але я взяла на себе відповідальність за неї.
— Що ви маєте на увазі?
— Я маю на увазі, — сказала міс Марпл із легкою усмішкою, — що я прийшла тут на пошту й, прикинувшись старою недотепою, розповіла, що я попросила іншу людину здати мою посилку, але по-дурному написала на ній не ту адресу. Я була дуже засмучена з цієї причини. Начальниця пошти поставилася до мене дуже прихильно, сказавши, що пам'ятає ту посилку, але адреса на ній справді була не та, яку я назвала. На ній була та адреса, яку я вам щойно дала. Я пояснила, що вчинила велику дурницю й написала на своїй посилці хибну адресу, сплутавши її з іншою, на яку теж іноді надсилала дещо. Вона сказала мені, що тут нічим не зарадиш, бо посилку, природно, вони вже відіслали. Я сказала, що все гаразд, я просто надішлю листа до тієї ліги, куди було відіслано мою посилку, і повідомлю, що посилка була адресована їм помилково. І запитаю, чи не зроблять вони мені таку ласку й не перешлють її на адресу того товариства, якому я мала намір її надіслати.
— У вас вийшла якась дуже складна історія.
— Це пусте, — сказала міс Марпл. — Адже мені треба було розповісти що-небудь. Звичайно ж, я не писатиму їм ніякого листа. Цю справу я доручаю вам. Вам треба буде з'ясувати, що там було покладено в ту посилку. Я переконана, ви знайдете спосіб, як це зробити.
— А чи буде в тій посилці ім'я того, хто її відіслав?
— Не думаю. Там може бути хіба що клаптик паперу з написом "від ваших друзів" або якась вигадана адреса, наприклад, "Місіс Піпін, 14, Вестбурн Ґроув" — і якби комусь заманулося навести довідки, то особи з таким ім'ям там не виявилося б.
— А інших альтернатив ви не бачите?
— Там може знайтися папірець, на якому написано "Від міс Антеї Бредбері-Скот", але таку можливість я виключаю.
— То це була вона?
— Вона віднесла її на пошту, — сказала міс Марпл.
— І ви попросили, щоб вона віднесла її туди?
— Ой, ні, — сказала міс Марпл. — Я нікого не просила щось відсилати. Уперше я побачила ту посилку, коли Антея несла її, ідучи через парк біля "Золотого кабана", де ми з вами сиділи й розмовляли.
— Але ви пішли на пошту й заявили там, що посилка була вашою?
— Так, — сказала міс Марпл, — але це було неправдою. Адже поштові службовці — люди обережні, а мені треба було з'ясувати, на яку адресу посилку відіслано.
— Ви хотіли з'ясувати, чи було відіслано таку посилку й чи її принесла на пошту одна із сестер Бредбері-Скот — або, конкретніше, міс Антея?
— Я знала, що її принесла Антея, — сказала міс Марпл, — адже ми обоє бачили, як вона її несла.
— Гаразд. — Він узяв папірець з її руки. — Гаразд, я спробую це зробити. Ви гадаєте, та посилка становить для нас інтерес?
— Я думаю, її вміст може виявитися дуже важливим.
— Ви полюбляєте зберігати свої висновки в таємниці? — запитав професор Вонстед.
— Це не таємниці, — відповіла міс Марпл, — а радше можливості, які я досліджую.