— Ви занапастите нас обох!
— Але я поклявся вбити його! — відповів Д'Артаньян.
— Ваше життя більше не належить вам. Ім'ям королеви забороняю вам наражатися на будь-які небезпечні пригоди, крім тих, що можуть статися з вами під час подорожі.
— А від себе ви мені нічого не наказуєте?
— Від себе, — відповіла пані Бонасьє схвильовано, — від себе я можу тільки просити вас. Але послухаймо: здається, вони розмовляють про мене.
Д'Артаньян знову підійшов до вікна й нашорошив вуха. Пан Бонасьє вже відімкнув двері будинку і, пересвідчившись, що в квартирі нікого немає, повернувся до незнайомця.
— Вона пішла, — сказав Бонасьє. — Мабуть, повернулася до Дувру.
— Ви певні, — спитав незнайомець, — що вона не здогадалася, чому ви втекли з дому?
— Ні, — відповів Бонасьє самовдоволено, — для цього вона надто легковажна.
— А молодий гвардієць удома?
— Навряд; як бачите, віконниці в нього зачинені й крізь щілини не видно світла.
— І все-таки треба пересвідчитись.
— Яким чином?
— Постукати до нього.
— Я спитаю в його слуги.
— Йдіть.
Бонасьє зник у під'їзді, пройшов ті самі двері, в які щойно вислизнули втікачі, піднявся по сходах і постукав до Д'Артаньяна.
Ніхто не відповів. Портос, для більшого блиску, попросив "позичити" йому Планше на вечір. Що ж до Д'Артаньяна, то він, зрозуміло, не мав найменшого наміру виказувати свою присутність.
Почувши, як Бонасьє загрюкав у двері, змовники затамували подих; серця в них калатали.
— Нагорі нікого немає, — сказав Бонасьє.
— Однаково ходімте краще до вас. Там нам буде спокійніше, ніж на вулиці.
— О Боже! — прошепотіла пані Бонасьє. — Тепер ми нічого не почуємо.
— Навпаки, — відповів Д'Артаньян, — нам буде чути ще краще. Він вийняв три чи чотири паркетини, завдяки чому його кімната перетворилась на подобу діонісієвого вуха[106], розстелив долі килимок, став на коліна і знаком запропонував пані Бонасьє схилитися над отвором.
— Ви певні, що в нього нікого немає вдома? — спитав незнайомець.
— Ручуся! — відповів Бонасьє.
— І ви вважаєте, що ваша дружина…
— Повернулася до Дувру.
— Ні з ким, окрім вас, не поговоривши?
— Я цього певен.
— Це дуже важливо знати точно, ви розумієте?
— Отже, відомості, які я вам приніс, являють певну цінність…
— Дуже велику, мій любий Бонасьє, не стану цього приховувати.
— Тож кардинал буде з мене задоволений?
— Безперечно.
— Великий кардинал!
— Ви переконані, що ваша дружина в розмові з вами не називала ніяких імен?
— Здається, ні.
— Вона не згадувала ні пані де Шеврез, ні герцога Бекінгема, ні пані де Верне?
— Ні, вона сказала лише, що хоче вирядити мене до Лондона, аби зробити послугу якійсь високій особі.
— Зрадник! — прошепотіла пані Бонасьє.
— Тихше! — мовив Д'Артаньян, узявши руку пані Бонасьє, якої вона не відняла.
— І все-таки, — вів далі незнайомець у плащі, — ви вчинили дуже нерозумно, не вдавши, що пристаєте на її пропозицію, бо зараз лист був би у нас в руках; держава, якій загрожували вороги, була б урятована, а вас…
— А мене?
— А вас кардинал зробив би дворянином…
— Він сказав вам про це?
— Авжеж, я знаю напевне, що він хотів зробити вам цей сюрприз.
— О, — мовив Бонасьє, — моя дружина нестямно закохана в мене, і тому ще не пізно зробити все до пуття.
— Дурень! — прошепотіла пані Бонасьє.
— Тихше! — повторив Д'Артаньян, стискаючи її руку.
— Як це — не пізно? — спитав незнайомець у плащі.
— Я піду до Дувру, викличу пані Бонасьє, скажу, що передумав, що все зроблю, як вона захоче, візьму листа й побіжу до кардинала.
— Гаразд! Не гайте часу; незабаром я знову навідаю вас, щоб дізнатися про новини.
Незнайомець вийшов.
— Мерзотник! — сказала пані Бонасьє на адресу свого чоловіка.
— Тихше! — знову повторив Д'Артаньян, ще дужче стискаючи її руку.
Аж тут думки Д'Артаньяна й пані Бонасьє увірвав страхітливий зойк. Це волав її чоловік, побачивши, що зникла його торбинка з грішми.
— О Боже! — вигукнула пані Бонасьє. — Він сполошить увесь квартал.
Бонасьє кричав довго; проте такі крики лунали в Парижі досить часто, і ніхто не з'явився на вулиці Могильників; до того ж, будинок галантерейника з певного часу зажив поганої слави. Бонасьє, збагнувши, що нікого не докличеться, але все одно голосячи, вибіг з дому й подався до вулиці Дюбак, звідки ще довго долинали його зойки.
— А тепер рушайте й ви, — сказала пані Бонасьє, коли її чоловік зник за рогом. — Будьте хоробрим, а надто — завбачливим. Пам'ятайте: віднині ви належите королеві.
— Їй і вам! — вигукнув Д'Артаньян. — Будьте певні, моя чарівна Констанціє, я повернусь, заслуживши її подяку; та чи заслужу я ваше кохання?
Молода жінка зашарілася.
За кілька хвилин Д'Артаньян теж вийшов на вулицю, загорнувшись у плащ, край якого войовничо піднімали піхви довжелезної шпаги. Пані Бонасьє довго дивилася йому вслід поглядом, яким жінка проводжає того, кого ніжно кохає; та коли Д'Артаньян зник за рогом вулиці, вона впала на коліна і, здійнявши догори руки, вигукнула:
— О Боже! Захисти королеву, захисти мене!
XIX. План кампанії
Д'Артаньян швидко подався до пана де Тревіля. Він розумів, що вже за кілька хвилин кардинал знатиме все від клятого незнайомця, який, безперечно, був одним з його агентів; отже, юнак слушно вирішив, що не можна гаяти ані хвилини.
Серце його було сповнене радістю. Д'Артаньянові трапилась нагода здобути водночас і славу, і гроші, до того ж, як першу винагороду, він отримав побачення з жінкою, яку так палко кохав. Цей випадок подарував йому більше щастя, ніж він будь-коли мріяв зазнати.
Пан де Тревіль був у вітальні зі своїми знатними друзями.
Д'Артаньян, якого тут усі вважали близьким приятелем хазяїна дому, зайшов просто до кабінету й сказав слугам, що має до капітана дуже важливу розмову.
Не минуло й п'яти хвилин, як з'явився пан де Тревіль. Шановний капітан одразу помітив радісне збудження Д'Артаньяна й зрозумів, що в житті юнака сталося щось важливе.
Всю дорогу Д'Артаньян вагався, чи довіритися панові де Тревілю, чи тільки попросити в нього свободи дій для виконання секретного доручення. Та пан де Тревіль завжди ставився до нього дуже щиро, до того ж він був так безмежно відданий королю й королеві і так палко ненавидів кардинала, що юнак вирішив розповісти все.
— Ви просили мене для розмови, мій юний друже? — спитав пан де Тревіль.
— Так, добродію, — відповів Д'Артаньян. — І коли ви дізнаєтесь, про яку важливу справу я хочу вам розповісти, то пробачите мені мою настирливість.
— Ну що ж, кажіть, я слухаю вас.
— Ідеться, — мовив Д'Артаньян майже пошепки, — не більше й не менше, як про честь, а можливо, й про життя королеви.
— Що? — вигукнув пан де Тревіль, озирнувшись навколо, аби переконатися, що їх ніхто не чує, і знову звернувши погляд на Д'Артаньяна.
— Я сказав, добродію, що випадково відкрив таємницю…
— Яку, сподіваюся, ви берегтимете, навіть коли б за неї довелося накласти життям.
— Але я мушу довірити її вам, пане, бо тільки ви можете зарадити справі, яку мені доручила її величність.
— Ця таємниця — ваша?
— Ні, добродію, це таємниця королеви.
— Її величність просила вас звірити цю таємницю мені?
— Ні, добродію; навпаки, мене просили якнайсуворіше її зберігати.
— Чому ж ви хочете її розкрити?
— Бо, повторюю, без вас я нічого не зроблю і не певен, чи ви погодитесь допомогти мені, коли не знатимете, для чого я прошу вашої ласки.
— Бережіть вашу таємницю, юначе, і скажіть, чого ви хочете.
— Я хотів би, щоб ви домовилися з паном Дезессаром про двотижневу відпустку для мене.
— Коли?
— З цієї ночі.
— Ви виїздите з Парижа?
— Я іду в дуже важливій справі.
— Чи можете ви сказати, куди?
— В Лондон.
— Чи зацікавлений хтось у тому, щоб ви не доїхали до місця призначення?
— Гадаю, кардинал оддав би все на світі, аби тільки зашкодити мені в цьому.
— І ви їдете самі?
— Сам.
— Тоді ви не доїдете навіть до Бонді; повірте слову Тревіля.
— Чому?
— Вас уб'ють.
— Я помру, виконуючи свій обов'язок.
— Але не виконаєте доручення.
— Це правда, — сказав Д'Артаньян.
— Послухайте мене, — вів далі Тревіль. — У такі подорожі треба рушати принаймні вчотирьох, щоб до мети доїхав хтось один.
— Авжеж, добродію, ви кажете слушно, — погодився Д'Артаньян. — Проте ви добре знаєте Атоса, Портоса й Араміса і знаєте також, що я можу покластися на них.
— Не довіривши їм таємниці, про яку не схотів дізнатись я?
— Ми раз і назавжди заприсяглися довіряти й зберігати відданість один одному; до того ж, якщо ви скажете, що певні в мені, вони покладуться на мене так само, як і ви.
— Я можу кожному з них надати відпустку на два тижні: Атосові, в якого ще не загоїлась рана, для поїздки на води у Форж; Портосові та Арамісові — для того, щоб супроводити друга, якого вони не можуть покинути самого в такій скруті. Наказ про відпустку свідчитиме, що подорож відбувається з моєї згоди.
— Дякую вам, добродію, ви дуже добрі.
— Ідіть до них зараз же — треба все владнати до ранку. Стривайте! Сідайте й пишіть клопотання панові Дезессару. Можливо, за вами вже стежать, тож треба, щоб ваш візит до мене, про який шпигуни кардинала, звичайно, донесуть йому, дістав природне пояснення.
Д'Артаньян написав клопотання, і пан де Тревіль пообіцяв, що не пізніше другої години ночі всі чотири свідоцтва про відпустку будуть на квартирі в кожного з чотирьох учасників подорожі.
— Надішліть, будь ласка, моє свідоцтво до Атоса, — попросив Д'Артаньян. — Я боюся, що вдома на мене чигатиме якась прикра несподіванка.
— Гаразд. До побачення, і щасливої вам дороги!.. Стривайте! — гукнув пан де Тревіль, зупиняючи Д'Артаньяна.
Д'Артаньян обернувся.
— У вас є гроші?
Д'Артаньян ляснув себе по кишені, в якій забряжчали монети.
— Цього вистачить? — спитав пан де Тревіль.
— Триста пістолів.
— Чудово! З такими грішми можна рушати хоч на край світу; отож, до зустрічі.
Д'Артаньян вклонився панові де Тревілю, і той подав йому руку; юнак потис її із шанобливою вдячністю. З дня приїзду до Парижа молодий гасконець не міг нахвалитися паном де Тревілем — таким шляхетним, чесним і великодушним.
Спершу Д'Артаньян навідав Араміса; він не був у свого друга від того пам'ятного вечора, коли стежив за пані Бонасьє. Більше того, останнім часом юнак майже не бачився з ним; коли ж він зустрічав молодого мушкетера випадково, то щоразу помічав на його обличчі тінь глибокої журби і смутку.
Цього вечора Араміс також був похмурий і сумний; Д'Артаньян спробував був розпитати, чому він такий зажурений, та Араміс послався на коментар до вісімнадцятої глави Блаженного Августина, що його має написати латиною не пізніше наступного тижня, і сказав, що заклопотаний саме цим.
Не встигли друзі обмінятися кількома фразами, як прийшов слуга пана де Тревіля й передав Арамісові великий конверт з печатками.
— Що це? — спитав Араміс.
— Наказ про відпустку, яку ви, добродію, просили в пана де Тревіля, — відповів слуга.
— Я не просив ніякої відпустки.
— Мовчіть і беріть, — обізвався Д'Артаньян. — Ось вам, друже, півпістоля за клопоти, — мовив він до слуги. — І перекажіть панові де Тревілю, що пан Араміс щиро дякує за увагу.