Адже недарма мавпа та вгадує лише минуле й теперішнє, а диявольська премудрість на цьому й обмежується, про майбутнє диявол тільки домислює, та й то не завжди, один Господь Бог відає часи й реченці, і для нього одного нема ні минулого, ні майбутнього, а все теперішнє. А раз так, то ясно, що мавпа мовить з диявольської направи, аж дивно, як це досі на неї не донесено Святій Інквізиції, не взято її на спиток і не вивідано, яка нечиста сила нашіптує їй ті пророцтва. А я ж бо певен: ця мавпа не астролог, і ні вона, ні її пан не креслять та й креслити не вміють так звані астрологічні фігури, які тепер у Гишпанії в такому ходу, що кожна кумаха, пахолок або шевчик гадають, ніби гороскоп скласти можна завиграшки, і своїми брехнями й неуцтвом порушують авторитет воістину точної науки. Я знаю, як одна дама спиталася в гороскопника, чи ощениться її кімнатна сучка, а як ощениться, то скільки цуценят приведе і якої масті. На те пан астролог, склавши гороскоп, відказав, що сучка ощениться й наведе трьох щенят: одне оливкове, друге буре, а третє різномасте, одначе з умовою, якщо та сучка понесе між одинадцятою та дванадцятою годинами дня або ночі та ще й у понеділок чи в суботу. Та сталося так, що через два дні сучка здохла від бігунки, і пана гороскопника визнано в тому містечку за найголіннішого планетника — так величають усіх чи сливе усіх звіздарів. [458]
— А проте цікаво,— сказав Санчо,— якби вашець веліла майстра Педро спитатися в мавпи, чи то правда, що прилучилося з вашою ми-лостю в печері Монтесіноса, бо по-моєму, не ображаючи вас, скажу, все теє було морока й мана, чи нехай — сонна з'ява.
— Все може бути,— відповів Дон Кіхот,— учиню так, як ти радиш, хоча й не без гризот.
Тут до Дон Кіхота приступив майстер Педро, кажучи, що вертеп установлений і що він просить його милость піти подивитися, бо вертеп того вартий. Дон Кіхот висловив йому своє бажання й попросив як стій спитатися в мавпи: вві сні пригодилися йому в яскині Мотесіно-са всякі пригоди чи наяву, бо сам він вважає, що там усього уперепліт. Майстер Педро мовчки пішов по мавпу, посадив її перед Дон Кіхотом та Санчом і мовив:
— Послухайте, пані мавпо, той рицар прагне знати, правда чи ні те, що з ним коїлося в так званій яскині Монтесіноса.
Тут він подав звичний свій знак, мавпа схопилася йому на ліве рамено й щось шу-шу-шу йому на вухо, відтак майстер Педро ознаймив:
— Мавпа каже так: почасти з баченого й пережитого вашою милос-тю в тій гроті злуда, а почасти правда, оце на разі і все. Якщо ж ваша милость рачить знати більше, то вона відповість на всі ваші питання наступної п'ятниці, бо зараз угадницький хист її вигас, і вона раніше од п'ятниці, як сама сказала, його не одзискає.
— А не казав-єм,— іскрикнув Санчо,— що мені не вірилось, щоб усе, чи бодай половиною через пів з того, що вашець, паночку мій, намолола про печерні придибашки, та була правда.
— Прийдуще покаже, Санчо,— заперечив Дон Кіхот,— бо час-усе-відач не дає ховати кінців у воду і все витягає на сонечко, навіть з надер земних. А зараз про се годі, ходімо краще подивимося вертеп славного майстра Педра, він готує, по-моєму, якусь новину.
— Якусь? — вигукнув майстер Педро.— Та в моєму вертепі тих новин шістдесят тисяч. Запевняю вашу милость, пане Дон Кіхоте, що мій вертеп — диво з див, а як не вірите мені, вірте ділам моїм. Отож розпочинаємо, доба пізня, а нам чимало треба ще зробити, розповісти й показати.
Послухались його Дон Кіхот із Санчом і пішли туди, де стояв уже відкритий вертеп. Освітлювало його, додаючи йому блиску й пишноти, безліч воскових свічок. Майстер Педро засів за коном, бо мав ляльки водити, а вперед вийшов хлопець, майстра Педра пахолок, щоб тлумачити і яснити всі тайнощі дійства й показувати указкою на маріонетки.
Ось як усі корчемні постояльці притаковились, хто сидячи, хто стоячи навпроти вертепу, залишивши найкращі місця Дон Кіхотові, Санчо-ві, пахолкові та письмакові, окличник заходився тлумачити, а що саме — те почує й довідається всяк, хто послухає хлопця або ж прочитає наступну главу. [459]
РОЗДІЛ XXVI,
де триває втішна пригода з вертепником і розповідається про інші прецікаві речі
Замовкли всі, тірійці і троянці,
я хочу сказати, що глядачі, геть усі, зазирали в рота глашатаєві тих див, аж це за сценою вдарили в тулумбаси, засурмили сурми, ревонули гармати; та скоро галас той унишкнув, і тоді хлопчак підняв голос і почав такими словами:
— Правдомовну цю історію, яку ми показуємо вашому добродійству, дослівно взято з літописів французьких і тих балад гишпанських, які переказуються з уст в уста, так що навіть вуличники цитують їх з голови. Мова мовиться про те, як сеньйор дон Гайферос вибавив малжонку свою Мелісендру, коли її з'ясирили й тримали в полоні маври в гиш-панському городі Сансуеньї — так тоді називалася Сарагоса. Подивіться, панове-добродійство, ось сам дон Гайферос гуляє в кості, як про це співається в баладі:
Сидить і грає в кості дон Гайферос,
Не згадує уже про Мелісендру.
Та тут з'являється інша постать з вінцем на голові й берлом у руці, то цісар Карло Великий, Мелїсендрин ніби-отець. Угнівавшись на зятя за оспалість і безпечність, він вичитує йому добру молитву. Зважте, як він кипить і лютує, того й жди, що торохне його берлом по голові, а деякі автори твердять, що він і справді дав йому гарту та ще й доброго. Довго зятю втокмачував, що як той не відіб'є своєї малжонки, то зганьбить себе, а потім буцімто вирік:
Я сказав, а ти вирішуй.
Дивіться ж, панове-добродійство, як цісар повертається до дона Гай-фероса плечима й іде геть, як дон Гайферос з серцем і з досадою жбурляє і дошку, і кості, велить подати йому бронь і просить кузена свого Роланда позичити йому Дюрандалевого меча, Роланд позичити не згоден, проте пропонує себе товаришем у цьому важкому передузятті; але одчайдух обурено відмагається від його послуг. Мовляв, він сам визволить свою малжонку, навіть якби бранка сиділа в найглибшій глибці, отож він узброюється й одразу ж рушає в путь-дорогу. А зараз, панове-добродійство, позирніть на цюю-от вежу; гадається, що це одна з вартівень Сарагоського замку, нині Альхаферією званого, а дама в мавританському строї, яка стоїть на балконі — непорівнянна Мелі-сендра; не раз ізвідти поглядає вона на французький шлях, спогадує Париж, свого мужа і тим розважає себе в неволі. А ось перед вами нова сцена, досі ще не бачена. Ви бачите цього мавритянина? Ось він навшпиньки, тишком-нишком, з пальцем на устах, закрадається ззаду до Мелісендри. Ну, а зараз дивіться, як він цілує її просто в губи і як вона зразу ж відпльовується, втирає губи білим рукавом своєї сорочки, лементує-квилить і з журби рве на собі свої гарні коси, буцімто вони винні в цьому лиходійстві. А зараз погляньте он на того вельбучного мавританця, який стоїть на кружганку: то король Сансуеньї Марсилій; [460] він став свідком безчільності того мавра, і хоть мавр той його кузен і любленик, одразу ж наказує його злапати, всипати йому двісті гарячих і провести многолюдними вулицями:
Йдуть попереду герольди,
А позаду — жезлоносці.
Дивіться: ось уже ідуть виконувати присуд, а злочин же скоєно оце допіру. Річ у тім, що маври, не то що ми, не сидять за калавуром, поки слідство, їм не вручають копії акту дання вини.
— Хлопче, хлопче! — заволав тут Дон Кіхот.— Ти веди свою розповідь по гостинцю, а не збивайся на путівці та манівці. Щоб доскіпатися до правди, треба чимало перевірок і переперевірок.
На те з-за кону обізветься майстер Педро:
— Хлопче! Озирайся на задні колеса і слухайся цього пана — так буде ліпше. Тягни нитку повісті, а пітканням не захоплюйся, пам'ятай: де коротко, там ще й рветься.
— Гаразд,— відповів хлопчак і вів далі: — Он той верхівень у га-сконському плащі — се і єсть дон Гайферос, а оно його жона; відомщена за безчільність закоханого в неї мавра, з повеселілим і погіднішим личком виходить вона на балкон, перемовляється звідти з своїм мужем, маючи його за якогось мандрівця і обертаючись до нього з словами й речами, уже відомими нам з популярної балади, а саме:
Якщо будеш у Парижі,
Про Гайфероса дізнайся.
Я не стану їх відтворювати, бо розволіклість звичайно справляє нудьгу. Досить бачити, як дон Гайферос розпинає плаща, і з радісної Мелі-сендриної метушні ми здогадуємося, що вона його впізнала; ще мить, і вона спускається з балкона, щоби спасти на коня й поскакати геть з своїм любим мужем. Та — ой леле! — поділ її спідниці чіпляється за залізний випуст балкона, і Мелісендра зависає в повітрі. Та гляньте, як у найгіршій притузі спомагає нас милосердне небо: дон Гайферос під-гарцьовує до неї і, не переймаючись тим, порветься чи не порветься пишна її спідниця, підхоплює жону і потім, у млі ока, саджає її по-чо-ловіцьки в забедри й наказує їй триматися міцно й обіруч, щоб не впасти, охопить його стан, а то ж пані Мелісендра їздити так верхи не призвичаєна. Чуєш? Це румак заржав на радощах, що в нього такі їздці, така многоцінна й прегарна ноша: його пан і його пані. Ось вони розвертаються, виїжджають із міста й, веселі та щасливі, рушають на Париж. Час добрий вам, щирих закоханців паро — не пара всім на світі любленим! Щасливо доїхати до вашої дорогої батьківщини, і хай льос не перепинить бігу вашого коня! Дай Боже, щоб на радість вашим друзям і родичам ви прожили в мирі й згоді відпущені вам дні, і хай цих днів подовжиться стільки, скільки було їх у Нестора! Тут знову озвався майстер Педро:
— Простіше, хлопче, не буяй так високо, надутість завжди разить. Оповісник не відповів йому нічого й провадив далі:
— Від очей роззяв, звиклих усе підглядати, не сховалось, як спуска— [461] лася з балкона й сідала на коня Мелісендра; он вони роздзвонили про втечу королю Марсилію, а той повелів бити на сполох. Дивіться, як усе в них швидко-прудко: ось уже на всіх мечетях дзвонять на ґвалт, і місто гуде від дзвонів.
— Ну, це вже дзуськи! — впав у річ Дон Кіхот.— Щодо дзвонів ¦ майстер Педро сплохував: у маврів нема дзвонів, а єсть військові котли і такі жоломійки, подібні до наших гобоїв. Отож увесь цей сансуенський дзвін на ґвалт — не знать що, курзу-верзу.
Почувши теє, перестав майстер Педро дзвонити і сказав:
— Не уїдайтеся, ваша милость, пане Дон Кіхоте, за такий дріб'язок і не домагайтесь досконалості — все одно її не осягти.