Це вічна мука". І він допитливим поглядом подивився на неї. Наташа, як і завжди, відповіла тоді перше, ніж встигла подумати про те, що вона відповідає; вона сказала: "Це не може так тривати, цього не буде, ви будете здорові — зовсім".
Вона тепер знову бачила його і переживала усе те, що вона почувала тоді. Вона згадала довгий, сумовитий, суворий погляд його при цих словах і зрозуміла значення докору і відчаю цього довгого погляду.
ЗО*
467
"Я погодилась,— казала тепер собі Наташа,— що був би жах, якби він зостався завжди хворим. Я сказала тоді так лише тому, що для нього це було б жахливо, а він зрозумів це інакше. Він думав, що це для мене жахливо було б. Він тоді ще хотів жити — боявся смерті. І я так грубо, по-дурному сказала йому. Я не думала цього. Я думала зовсім інше. Якби я сказала те, що думала, я сказала б: нехай би він помирав, увесь час помирав перед моїми очима, я була б щаслива в порівнянні з тим, як мені тепер. Тепер... Нічого, нікого нема. Чи знав він це? Ні. Не знав і ніколи не взнає. І тепер ніколи, ніколи вже не можна виправити цього". І знову він говорив їй ті самі слова, але тепер в уяві своїй Наташа відповідала йому інакше. Вона зупиняла його й казала: "Жахливо для вас, але не для мене. Ви знаєте, що мені без вас нема нічого в житті, і страждати з вами для мене найкраще щастя". І він брав її руку і стискав її так, як він стискав її того страшного вечора, за чотири дні до смерті. І в уяві своїй вона говорила йому ще інші ніжні, любовні слова, які вона могла б сказати тоді. "Я любл^о тебе... тебе... люблю, люблю..." — говорила вона, судорожно стискаючи руки, зціплюючи зуби з шаленим зусиллям.
І солодке горе охоплювало її, і сльози вже виступали в очах, але раптом вона питала себе: кому вона говорить це? Де він і хто він тепер? І знову все застилалось сухим, жорстким нерозумінням, і знову, напружено зібравши брови, вона вглядалася туди, де він був. І ось-ось, їй здавалося, вона прозирає таємницю... Але в ту хвилину, як уже їй відкривалося, здавалось, незбагненне, лунке клацання клямки дверей болісно вразило її слух. Швидко й необережно, з виразом не свого страху на обличчі, до кімнати увійшла покоївка Дуняша.
— Будь ласка, до татка, скоріше,— сказала Дуняша —з особливим і жвавим виразом.— Нещастя, про Петра Ілліча... лист,— схлипнувши, промовила вона.
II
Крім загального почуття відчуження від усіх* людей, Наташа в цей час почувала особливе відчуження від осіб своєї родини. Усі свої: батько, мати, Соня — були такі близькі їй, звичні, такі буденні, що всі їхні слова, почуття здавались їй образою того світу, в якому вона жила останнім часом, і вона не тільки була байдужа, але й вороже дивилась на них. Вона чула Дуняшині слова про Петра Ілліча, про нещастя, але не зрозуміла їх.
"Яке там у них нещастя, яке може бути нещастя? У них усе своє старе, звичне і спокійне",— в думці сказала Наташа.
Коли вона увійшла до зали, батько швидко виходив з гра-фининої кімнати. Обличчя в нього було скривлене і мокре ві сліз. Він, видно, вибіг з тієї кімнати, щоб дати волю риданням.
які душили його. Побачивши Наташу, він розпачливо змахнув руками і вибухнув хворобливо судорожним схлипуванням, що спотворило його кругле, м'яке обличчя.
— Пе... Петя... Іди, іди, вона... вона... кличе...— І він, ридаючи, як дитя, швидко чимчикуючи ослаблими ногами, підійшов до стільця і майже впав на нього, затуливши обличчя руками.
Раптом наче електричний струм пробіг по всьому єству Наташі. Щось страшенно боляче вдарило її в серце. Вона відчула страшний біль; їй здалося, що щось відривається в ній і що вона вмирає. Але слідом за болем вона відчула вмить звільнення від заборони життя, що лежала на ній. Побачивши батька й почувши з-за дверей страшний, грубий крик матері, вона вмить забула себе і своє горе. Вона підбігла до батька, але він, безсило махаючи рукою, показував на материні двері. Княжна Марія, бліда, з тремтячою нижньою щелепою, вийшла з дверей і взяла Наташу за руку, кажучи їй щось. Наташа не бачила, не чула її. Вона швидкими кроками увійшла в двері, зупинилась на мить, мовби в боротьбі з самою собою, і підбігла до матері.
Графиня лежала в кріслі, чудно-незграбно витягаючись, і билась головою об стіну. Соня й покоївки тримали її за руки.
— Наташу! Наташу!..— кричала трафиня.— Неправда, неправда... Він бреше... Наташу! —кричала вона, відштовхуючи від себе тих, що оточували її.— Ідіть геть усі, неправда! Убили!., ха-ха-ха!.. неправда!
Наташа стала коліном на крісло, нагнулась над матір'ю, обійняла її, з несподіваною силою підняла, повернула до себе її обличчю і припала до неї.
— Матусю!., голубчику!.. Я тут,^ друже мій. Матусю,— шептала вона до неї, не замовкаючи ні на мить.
Вона не випускала матері, ніжно боролася з нею, вимагала подушки, води, розстібала і розривала плаття на матері.
— Друже мій, голубонько... Матусю... серденько,— не перестаючи шептала вона, цілуючи її в голову, в руки, в обличчя і почуваючи, як нестримно, струмками текли її сльози, лоскочучи Наташі ніс і щоки.
Графиня стиснула доччину руку, заплющила очі і затихла на мить. Раптом вона незвично швидко встала, безтямно озирнулася і, побачивши Наташу, стала з усієї сили стискати її голову. Потім вона повернула до себе її скривлене від болю обличчя і довго вглядалася в нього. я
— Наташо, ти мене любиш,— сказала вона тихим, довірливим шепотом.— Наташо, ти не обманеш мене? Ти мені скажеш всю правду?
Наташа дивилась на неї налитими слізьми очима, і в очах і в обличчі її було тільки благання про прощення і любов.
— Друже мій, матусю,— повторювала вона, напружуючи всі сили своєї любові на те, щоб як-небудь зняти з неї на себе надмір тяжкого її горя.
І знову в безсилій боротьбі з дійсністю мати, відмовляючись вірити в те, що вона може жити, коли вбито квітучого життям ії любого хлопчика, рятувалась від дійсності у світі безумства.
Наташа не пам'ятала, як минув цей день, ніч, наступний день І наступна ніч. Вона не спала і не відходила від матері. Ната-шина любов, тривка, терпляча, не як пояснювання, не як утішу-вання, а як заклик до життя, кожної секунди наче з усіх боків обіймала графиню. Третьої ночі графиня затихла на кілька хвилин, і Наташа заплющила очі, схиливши голову на підлокітник крісла. Ліжко скрипнуло, Наташа розплющила очі. Графиня сиділа на ліжку й тихо говорила.
— Яка я рада, що ти приїхав. Ти втомився, хочеш чаю? — Наташа підійшла до неї.— Ти покращав і змужнів,— говорила далі графиня, взявши дочку за руку.
— Матусю, що ви говорите?..
— Наташо, його нема, нема більш! — І, обнявши доч^у, вперше графиня почала плакати.
III
Княжна Марія відклала свій від'їзд. Соня, граф намагалися замінити Наташу, але не могли. Вони бачили, що лише вона могла стримувати матір від шаленого розпачу. Три тижні Наташа безвихідно жила при матері, спала у кріслі в її кімнаті, поїла, годувала її і не перестаючи говорила з. нею,— говорила тому, що самий голос її, ніжний, пестливий, заспокоював графиню.:
Душевна рана матері не могла загоїтись. Смерть Петі відірвала половину її життя. Через місяць після звістки про смерть Петі, звістки, яка застала її свіжою і бадьорою п'ятдесятилітньою жінкою, вона вийшла зі своєї кімнати напівмертвою, байдужою до життя — старою. Але та сама рана, яка наполовину вбила графиню, ця нова рана викликала Наташу до життя.
Душевна рана, що постає від ушкодження духовного єства, хоч яким дивним це здається, потроху затягається, так само, ям і рана фізична. І після того, як глибока рана загоїлась і наче зійшлася своїми краями, рана душевна, як і фізична, загоюється тільки зсередини випираючою силою життя.
Так само загоїлась рана в Наташі. Вона думала, що життя її кінчилося. Але раптом любов до матері показала їй, що суть її життя — любов — ще жива в ній. Прокинулась любов, і прокинулось життя.
Останні дні князя Андрія зв'язали Наташу з княжною Марією. Нове нещастя ще більш зблизило їх. Княжна Марія відклала свій від'їзд і останні три тижні, як коло хворої дитини, ходила коло Наташі. Останні тижні, які Наташа провела в материній кімнаті, надірвали її фізичну силу.
Одного разу в середині дня княжна Марія, помітивши, що
Наташу морозить, одвела її до> себе і поклала на свое ліжко. Наташа лягла, але коли княжна Марія, опустивши штори, хотіла вийти, Наташа покликала її до себе.
— Мені не хочеться спати, Марі, посидь зі мною.
— Ти втомилася — постарайся заснути.
— Ні, ні. Нащо ти забрала мене звідти? Еона кликатиме.
— їй значно краще. Вона сьогодні так добре говорила,— сказала княжна Марія.
Наташа лежала в ліжку і в напівтемряві кімнати розглядала обличчя княжни Марії.
"Схожа вона на нього? — думала Наташа.— Так, схожа і не схожа. Але вона особлива, чужа, зовсім нова, невідома. І вона любить мене. Що в неї на душі? Усе добре. Але як? Як вона думає? Як вона на мене дивиться? Так, вона чудесна".
— Машо,— сказала вона, несміливо притягнувши до себе її руку.— Машо, ти не думай, що я погана. Ні? Машо, голубонько. Як я тебе люблю. Будемо зовсім, зовсім друзями.
І Наташа, обіймаючи княжну Марію, стала цілувати її руки й обличчя. Княжна Марія соромилась і раділа з цього вияву почуттів Наташі.
З цього дня між княжною Марією і Наташею встановилася та пристрасна й ніжна дружба, що буває тільки між жінками. Вони раз у раз цілувалися, говорили одна одній ніжні слова й більшу частину часу проводили разом. Коли одна виходила, то друга була неспокійна і поспішала приєднатись до неї. Вони вдвох почували більшу згоду між собою, ніж нарізно, кожна сама з собою. Між ними встановилося почуття сильніше, ніж дружба: це було виняткове почуття можливості життя для кожної лише в присутності другої.
Іноді вони мовчали цілими годинами; іноді, вже лежачи в ліжках, вони починали розмовляти і розмовляли до ранку. Вони розмовляли здебільшого про давнє минуле. Княжна Марія розповідала про своє дитинство, про свою матір, про свого батька, про свої мрії; і Наташа, яка перше зі спокійним нерозумінням одверталася від цього життя відданості, покірності, від поезії християнського самозречення, тепер, почуваючи себе зв'язаною любов'ю з княжною Марією, полюбила й минуле княжни Марії і зрозуміла незрозумілу їй перше сторону життя.