Я дивлюсь на неї, дивлюсь на Зораїму з розповнілим животом і, сам не знаю чому, починаю плакати. Може, через себе самого, може, через них? Хтозна! Я плачу, великі краплі сліз котяться по моїх щоках. Зораїма, побачивши це, починає стогнати, і тоді Лалі повертає до мене голову й бачить, що я плачу. Вона враз схоплюється на ноги й сідає мені на коліна, тихенько стогнучи. Цілує й гладить мене. Зораїма обіймає мене за плечі, а Лалі починає говорити, вона говорить і водночас стогне, а Зораїма їй відповідає. В Зораїми такий вигляд, ніби вона докоряє Лалі. Лалі бере грудку цукру-сирцю завбільшки з кулак і показує мені, що вона розчиняє її у воді й випиває цю воду. Потім разом із Зораїмою виходить з хижки, і я чую, як вони тягнуть коня, а коли виходжу, то бачу, що він осідланий, з вудилом у зубах і з прив'язаними до передньої луки сідла повідками. Я стелю кожушок для Зораїми попереду сідла, а Лалі накриває сідло згорнутим гамаком. Зораїма сідає перша попереду сідла, майже на шию коневі, я посередині, а Лалі ззаду. Вони так збили мене з пантелику, що я вирушаю, ні з ким не попрощавшись і не попередивши вождя.
Лалі смикає за повіддя, бо я, подумавши, що ми їдемо до знахаря, спрямував коня в бік його шатра. Ні, Лалі смикає за повідки й каже:
– Соррільйо.
Отже, ми їдемо до Соррільйо. В дорозі, міцно тримаючись за мій пасок, вона багато разів цілує мене в шию. Я ж у лівій руці тримаю повіддя, а правою гладжу Зораїму. Ми приїздимо до села Соррільйо саме тоді, коли він повертається з Колумбії із трьома нав'юченими віслюками та одним украй завантаженим конем. Ми заходимо до його хижки. Першою говорить Лалі, потім Зораїма.
І ось що мені пояснив Соррільйо: доти, поки я не заплакав, Далі гадала, ніби я біла людина, яка не надавала їй жодного значення. Вона знала, що я колись піду від неї, але я був підступний, мов змій, бо ніколи не давав їй зрозуміти це. Лалі сказала, що вона глибоко розчарована, бо вважала: така індіанка, як вона, може ощасливити чоловіка, а вдоволений чоловік не покине її, тож вона й подумала, що їй більше нема сенсу жити після такої серйозної невдачі. Таке саме сказала й Зораїма, висловивши побоювання, що її син буде таким самим, як і його батько, – фальшивою людиною, яка не вміє дотримати слова, яка вимагатиме у своїх жінок чогось нездійсненного, а вони, ладні віддати за нього життя, не зможуть його зрозуміти. Чому збирався втекти від неї, немов від собаки, який укусив мейе того дня, коли я прийшов до їхнього села? Я відповів так:
– Що ти, Лалі, зробила б, коли б твій батько занедужав?
– Я пройшла б по колючках, аби його вилікувати.
– Що вчинила б ти, коли б за тобою гналися, мов за звіром, аби тебе вбити, а потім настав би той день, коли б ти могла захиститися?
– Я скрізь розшукувала б свого ворога, щоб поховати його так глибоко в землі, де він не міг би навіть ворухнутися у своїй ямі.
– Зробивши це, що ти вчинила б потім, знаючи, що на тебе чекають дві чарівні жінки?
– Я повернулася б до них.
– Ось саме це хочу зробити і я.
– А що, коли ти повернешся, я вже буду стара й негарна?
– Я повернусь набагато раніше, ніж ти станеш старою й негарною.
– Так, в тебе з очей потекла вода, мені ніколи це не вдавалося зробити. Тож ти можеш поїхати від нас будь-коли, але ти маєш зробити це серед білого дня, в присутності всіх наших людей, а не як злодій. Ти маєш піти так, як ти прийшов до нас, о тій самій порі пополудні, гарно вдягненим. Ти повинен сказати, хто має пильнувати нас день і ніч. Зато – вождь, він повинен підібрати іншого чоловіка, який стане пильнувати нас. Ти мусиш сказати: та хижка, де ми зараз живемо, є твоїм домом, і жоден чоловік, за винятком твого сина, якщо та дитина, яку носить у своїй утробі Зораїма, виявиться чоловіком, жоден інший чоловік не повинен заходити до твого дому. Того дня, коли ти вирушатимеш у дорогу, заради цього до нас повинен буде приїхати Соррільйо. Він має переказати усе те, що ти схочеш нам сказати.
Ми переночували в Соррільйо. Це була вельми лагідна й ніжна ніч. У шепоті цих двох дочок природи були такі зворушливі звуки, сповнені любові, що я зовсім розчулився. Вранці ми всі троє повертаємося додому верхи, але через живіт Зораїми їдемо дуже повільно. Я повинен буду вирушити в дорогу через тиждень після появи на небі молодика, бо Лалі хоче пересвідчитися, чи вона справді завагітніла. Останнього місяця вона помітила певні ознаки цього. Лалі боїться, що помилилася, та коли з появою на небі нового місяця ці ознаки повторяться, то вже напевне вона зачала. Соррільйо має привезти одяг, який я надягну: я повинен буду вдягтися на місці після того, як попрощаюся з індіанцями за гуахірським звичаєм, цебто голяка. Напередодні нам усім Трьом треба сходити до знахаря. Він скаже, чи мої двері в хижці слід забити, чи вони мають залишитися відчиненими. В цьому нашому повільному поверненні додому нема нічого сумного. Мої дружини воліють краще усе знати, ніж бути покинутими й осоромленими перед жінками та чоловіками свого села. Коли Зораїма народить дитину, вона підбере собі човняра й ходитиме добувати багато перлин, що їх зберігатиме для мене. Лалі тепер щодня пірнатиме набагато довше на морське дно по скойки, щоб бути більше зайнятою. Я шкодую, що завчив лише десяток гуахірських слів. Мені так багато хочеться їм сказати, чого неможливо зробити через перекладача. Ми приїздимо до села. Передусім мені треба побачитися із Зато й вибачитись, що я поїхав, не сказавши йому ні слова. Зато такий самий благородний, як і його батько. Перше ніж я заговорив, він поклав руку мені на плече й сказав: "Уїлю (мовчи)". Новий місяць настане через дванадцять днів. Коли додати ще тиждень, упродовж якого я маю чекати, то десь днів за двадцята я вже буду в дорозі.
Знову дивлячись на карту й обмірковуючи всі деталі майбутнього проходження через села, я замислююсь над словами Хусто. Де ще я можу бути щасливішою людиною, як не тут, де всі мене люблять? Чи не готую я сам для себе нещастя, повертаючись до цивілізації? Майбутнє покаже.
Ці три тижні минули мов у казці. Лалі пересвідчилася, що вона завагітніла, отже, мого повернення сюди чекатимуть двоє-троє дітей. Чому троє? Лалі сказала, "що її мати двічі народжувала близнят. Ми сходили до знахаря. Ні, не слід забивати мої двері. Тільки треба покласти впоперек них дрючка. А гамак, в якому ми всі троє спали, мої жінки повинні будуть прив'язати під самим дахом хижки. Вони мають спати разом, бо складають єдине ціле. Потім знахар садовить нас біля вогнища, кладе на нього зелене листя, й цілих десять хвилин нас огортає густий дим.
Ми, повернувшись додому, стали чекати на Соррільйо, який приїхав того самого вечора. Повсідавшись довкола багаття, розведеного перед моєю хижкою, ми провели цілу ніч за розмовою. Кожному індіанцеві я сказав через Сор– рільйо слова ввічливості, й кожен відповів мені взаємністю. Із сходом сонця я забрав Зораїму й Лалі й пішов з ними до своєї хижки. До полудня ми кохалися, Зораїма, бажаючи відчувати мене в собі, лягає на мене, а Лалі звивається довкола мене, мов плющ. Пополудні від'їзд. Я говорю, а Соррільйо перекладає:
– Зато, великий вождь племені, яке прийняло мене й усе дало мені, хочу просити в тебе дозволу покинути вас на багато місяців.
– Чому ти вирішив покинути своїх друзів?
– Мені треба покарати тих, хто переслідував мене, мов звіра. Завдяки тобі я знайшов прихисток у твоєму селі "жив у ньому щасливо, мав що їсти, благородних друзів і жінок, які вселили сонячну радість у мої груди. Одначе це не повинно перетворювати таку людину, як я, на тварину, котра, знайшовши теплий і надійний притулок, залишається в ньому на ціле життя, боячись постраждати в боротьбі. Я збираюсь поквитатися із своїми ворогами, я вирушаю до свого батька, якому я потрібен. А тут я залишаю свою душу в своїх дружинах Лалі та Зораїмі, дітей, що є плодами нашого шлюбу. Моя хижка належить їм і моїм дітям. Сподіваюсь, що ти, Зато, якщо хтось це забуде, нагадаєш йому про це. Я прошу, щоб не тільки особисто ти пильнував їх, а й чоловік на ймення Услі день і ніч оберігав Зораїму й Лалі. Я всіх вас дуже любив і завше любитиму. Я зроблю все можливе, аби якнайшвидше повернутися до вас. Якщо я загину, виконуючи свій обов'язок, мої думки будуть з вами, Лалі, Зораїмо й мої діти, і ви, індіанці гуахіри, що стали моєю родиною.
Я заходжу з Лалі й Зораїмою до своєї хижки. Надягаю сорочку й штани кольору хакі, шкарпетки й узуваю полуботки.
Повертаю голову й довго роздивляюся хижку за хижкою це ідилічне село, де я прожив понад півроку. Це плем'я гуахірів, якого так бояться інші племена й білі люди, стало для мене надійним сховищем від людської жорстокості, своєрідною гаванню, де я зміг перевести дух. Тут я знайшов любов, спокій і гідність. Прощавайте, гуахіри, дикі індіанці з колумбійсько-венесуельського півострова! Ваші такі просторі землі, за котрі сперечаються між собою колумбійці та венесульці, на щастя, не зазнали впливу двох цивілізацій, які їх оточують. З того, як ви живете й захищаєтесь, я дістав велику науку, вона мені надовго запам'ятається: краще бути диким індіанцем, ніж високовченим книжним хробаком.
Прощавайте, Лалі й Зораїмо, незрівнянні жінки, такі близькі до природи, позбавлені будь-якого розрахунку, котрі у хвилини прощання поклали в мою полотняну торбинку всі перлини, що були в хижці. Я повернусь, це напевне, в цьому нема сумніву. Але коли? І як? Не знаю, але обіцяю повернутися.
Надвечір Соррільйо сідає на коня, і ми вирушаємо в бік Колумбії. Я в солом'яному брилі й веду свого коня за повід. Усі до одного індіанці прикривають лівою рукою очі, а праву простягають до мене. Цим вони показують, що їм тяжко бачити, як я йду від них, і вони простягають праву руку так, ніби хочуть мене затримати. Лалі й Зораїма проводжають мене метрів зі сто. Я гадав, вони мене поцілують, та нараз вони завили й побігли, не озираючись, до нашої хижки.
Зошит п'ятий
ПОВЕРНЕННЯ ДО ЦИВІЛІЗАЦІЇ
В'язниця в Санта-Марті
Вибратися з земель індіанців гуахірів неважко, і ми без пригод минаємо прикордонні пости в Ла-Велі. Весь шлях, на який у нас з Антоніо пішло стільки часу, на конях ми долаємо за два дні.