Проте він радий, що нам не пощастило пристати до берега, бо він не встиг ще прочитати трьох книг. Торстейну несподівано захотілося яблук. А я сам прокинувся вночі від цілком виразного чудового запаху біфштекса з цибулею. Та виявилось, що так пахне брудна сорочка.
Наступного ранку ми побачили дві нових хмари, вони піднімалися біля горизонту, нагадуючи дим двох паровозів. По карті ми могли встановити, що коралові острови, над якими здіймалися ці хмари, називаються Фангахіна і Ангатау[38]. Вітер дув так, що хмара над Ангатау знаходилась від нас у більш сприятливому напрямі, тому, міцно прив'язавши весло, ми взяли курс на Ангатау і почали милуватися чудовим спокоєм і тишею Тихого океану. В гарну погоду життя на бамбуковій палубі "Кон-Тікі" було дуже приємне, і ми жадібно вбирали в себе всі відчуття, впевнені в близькому закінченні нашої подорожі, що б там не чекало нас попереду.
Протягом трьох діб ми йшли в напрямку хмари над Ангатау; погода стояла чудова, стернове весло само вело нас по курсу, і течія не жартувала з нами. Вранці четвертого дня Торстейн о шостій годині змінив на вахті Германа, і той сказав йому, що він при світлі місяця начебто бачив обриси низького острова. Коли незабаром зійшло сонце, Торстейн просунув голову в двері каюти й гукнув:
— Попереду земля!
Ми всі кинулись на палубу, і те, що ми побачили, примусило нас підняти всі наші прапори. Перший злетів на кормі норвезький прапор, за ним на верхівці щогли — французький, бо ми наближалися до французької колонії. Незабаром вся наша колекція прапорів майоріла на свіжому пасатному вітрі — американський, англійський, перуанський і шведський, не рахуючи прапора Клубу мандрівників. Тепер ніхто з нас не мав сумніву, що "Кон-Тікі" одягнений як слід. Цього разу острів мав ідеальне положення — просто по нашому курсу і трохи далі від нас, ніж був Пука-Пука, коли він виник перед нами на світанку чотири дні тому. Тільки зійшло сонце позаду нас, як ми побачили високо в туманному небі над островом світло-зелене мерехтіння. Це було віддзеркалення тихої зеленої лагуни всередині кільця з рифів. Над деякими низькими атолами такі міражі стоять у повітрі на висоті кількох тисяч метрів, і первісні мореплавці бачили ці віддзеркалення за багато днів до того, як сам острів з'являвся на горизонті.
Десь о десятій годині ми взялися за стернове весло; тепер треба було вирішити, до якої частини острова ми будемо правити. Ми могли вже розрізнити окремі верхівки дерев і бачили ряди стовбурів, що блищали на сонці на фоні густого тінистого листя.
Ми знали, що десь між нами і островом знаходяться небезпечні підводні рифи, які підстерігали все, що наближалося до привітного на вигляд острова. Високі вали зибу, вільно набігаючи зі сходу, покривають ці рифи; і тому, що величезні маси води на мілкому місці затримуються, вони здіймаються вгору, з гуркотом і піною обрушуються вниз і проносяться над гострими кораловими рифами. Не один корабель потрапив у цю пастку — його затягувало на жахливі підводні рифи архіпелагу Туамоту і вщент розбивало об коралові скелі.
З моря ми не помічали ніяких ознак підступної пастки. Ми пливли услід за хвилями і бачили тільки зігнуті блискотливі гребені, які один за одним зникали в напрямі острова. І рифи і вся пінлива диявольська свистопляска над ними були заховані від нас рядами широких гребенів хвиль, які громадилися попереду. Але в обох кінцях острова, і північному, і південному, де берегова лінія загиналася, ми бачили, що за кілька сот метрів від землі океан являв собою суцільну білу масу, яка кипіла і високо здіймалася у повітря.
Ми спрямували свій пліт так, щоб опинитися біля меж "відьомської кухні" з південного краю острова, і сподівалися, потрапивши туди, мати можливість пливти вздовж атола, поки не обійдемо мис і не опинимося на підвітряному боці; в усякому разі, ми розраховували, перш ніж нас пронесе мимо, досягти досить мілкого місця, де б ми могли з допомогою саморобного якоря зупинитись і, почекавши, поки зміниться вітер, опинитися, таким чином, під захистом острова.
Близько полудня ми могли вже розрізнити в бінокль, що рослинність на березі складалася з молодих зелених кокосових пальм, верхівки яких зливалися одна з одною і виступали над живоплотом густого підліску, що стояв на передньому плані. На березі перед лісом на світлому піску там і тут лежали великі коралові брили. Ніяких інших ознак життя не було, коли не рахувати білих птахів, які ширяли над кронами пальм.
О другій годині ми підійшли до острова і попливли вздовж нього біля самого краю неприступних рифів. В міру того, як ми наближалися, до нас все виразніше долітало ревіння бурунів, що розбивалися об рифи; воно нагадувало невщухаючий шум водоспаду; скоро це ревіння перетворилося на гуркіт нескінченного кур'єрського поїзда, який мчав паралельно до нас на віддалі кількох сот метрів від нашого правого борту. Тепер ми могли також розрізнити білі бризки, що весь час злітали високо в повітря за кучерявими гребенями хвиль збоку від нас, там, де гуркотів "поїзд".
Важким стерновим веслом орудували двоє; вони стояли за бамбуковою каютою і тому не бачили, що робиться попереду. Ерік як штурман піднявся на кухонний ящик і давав вказівки обом стерновим. Наш план полягав у тому, щоб триматися якомога ближче до небезпечних рифів, але на досить безпечній віддалі. З верхівки щогли ми весь час спостерігали, чи не з'явиться в кораловому кільці який-небудь прохід, через який ми могли б спробувати прослизнути. Течія несла нас тепер вздовж рифу і не витворяла ніяких фокусів. Розхитані кілі давали нам можливість рухатися під кутом до вітру в межах 20° в той або інший бік, вітер дув уздовж рифу.
В той час, як Ерік вів пліт звивистим курсом, тримаючись від рифів на такій віддалі, щоб не було небезпеки опинитись у коловороті, Герман і я попливли в гумовому човні, прив'язаному вірьовкою. Коли пліт ішов правим галсом, вірьовка тягнула й нас направо, і ми зовсім близько підходили до бурунів, які гуркотіли над рифами. Тоді нам удавалося кинути погляди на стіну води кольору зеленого скла, що швидко тікала від нас. Коли хвилі, вируючи, відкочувались назад, ми могли помітити також голі рифи, які виступали з води, нагадуючи напівзруйновану барикаду з іржавої залізної руди. Скільки сягало око, ми не могли помітити вздовж берега ніякого проходу. Ерік орудував з парусом, підтягуючи ліве полотнище і послаблюючи праве, а стернові з усіх сил налягали на весло, і "Кон-Тікі" знову міняв курс і, перевалюючись, ішов з небезпечної зони до нового повороту на другий галс.
Кожного разу, коли "Кон-Тікі" наближався до рифів і знову віддалявся від них, у Германа і в мене, а ми сиділи в прив'язаному до плоту човні, завмирало серце, бо ми так близько підходили до рифів, що починали відчувати, як ритм хвиль все частішав і ставав більш нервовим і грізним. І кожного разу ми були певні: тепер Ерік надто захопився, тепер немає ніякої надії вивести "Кон-Тікі" зі смуги бурунів, які тягнули нас до диявольських червоних рифів. Але Ерік щоразу спритним маневром повертав пліт, і "Кон-Тікі" знову благополучно відпливав у бік відкритого океану, віддаляючись від підступних коловоротів. Весь цей час ми пливли вздовж острова на такій близькій відстані, що бачили найменші подробиці на березі, але ця райська краса була для нас недоступною через пінливу перепону.
Десь о третій годині пальмовий ліс на березі розступився, і крізь широкий просвіт ми побачили синю дзеркальну гладінь лагуни. Але кільце рифів залишалось таким же суцільним, як і раніше, і так само зловісно вишкіряло з піни свої криваво-червоні зуби. Проходу не було, і пальмовий ліс знову зімкнувся, а ми продовжували тягтися вздовж острова, нас підганяв попутний вітер. Пізніше пальмовий ліс почав рідшати, і перед нашими очима відкрилася внутрішня частина коралового острова. Перед нами, нагадуючи велике тихе гірське озеро, лежала чудова світла морська лагуна, оточена кокосовими пальмами і виблискуючими пляжами. Чарівний острів зелених пальм утворив широке м'яке піщане кільце навколо гостинної лагуни, а друге кільце оточувало весь острів іржаво-червоним мечем, що охороняв "ворота раю".
Цілий день ми лавірували вздовж Ангатау і милувалися красою острова, який був зовсім близько, мало не за дверима нашої каюти. Сонце освітлювало крони пальм, і все на острові здавалося райським і радісним. В зв'язку з тим, що поступово наші маневри перетворилися на звичну справу, Ерік дістав свою гітару і, стоячи на палубі в перуанському крислатому капелюсі, грав і співав сентиментальні пісні Південного моря, а Бенгт закінчував на краю палуби всі приготування до чудового обіду. Ми розбили старий кокосовий горіх, який везли з Перу, і випили за здоров'я молодих свіжих горіхів, звисаючих з дерев на острові. Вся атмосфера цього дня — спокій над лісом світло-зелених пальм, які глибоко пустили коріння в землю і сяяли в променях сонця; спокій над білими птахами, що ширяли навколо верховіття пальм; спокій над дзеркальною гладінню лагуни та м'яким піщаним берегом і шаленство червоних рифів, канонада і барабанний гуркіт в повітрі — все це справляло приголомшливе враження на нас шістьох, які появилися тут з океану. Це враження ніколи не зникне в нашій пам'яті. Тепер не було жодних сумнівів, що ми досягли другої сторони; перед нами був справжній острів Південного моря. Чи пристанемо ми до нього, чи ні, в усякому разі ми досягли Полінезії; неосяжний простір океану назавжди залишився за нами.
Вийшло так, що цей святковий день біля Ангатау був дев'яносто сьомим днем нашої подорожі. Як це не дивно, але за нашими розрахунками в Нью-Йорку саме дев'яносто сім днів становили той мінімально необхідний строк, в який за теоретично ідеальних умов ми могли досягти найближчих островів Полінезії.
Близько п'ятої години ми проминули дві криті пальмовим листям хатинки, що стояли на березі серед дерев. Ні диму, ні інших ознак життя ми не бачили. О пів на шосту ми знов посувалися в напрямі до рифів; ми наближалися до західного краю острова, і конче потрібно було в останній раз роздивитися, щоб відшукати якийсь прохід.