В цей час знову принесли піднос з коктейлями і остров'ян запросили пригощатися. Очі в бургомістра спалахнули від задоволення: що не кажи, а командир — людина приємна, хоч його сигарети й не такі добрі, як у сеньйора Кон-Тікі. Я з острахом стежив, як бургомістр одним ковтком випив вино. Але він гордо й задоволено підморгнув мені і заспокійливо кивнув головою: мовляв, мені не доведеться червоніти за нього, він знає, як пити добре вино. Нарешті він і його супутники залишили салон і пішли оглядати великий корабель.
Невдовзі я знов побачив бургомістра. Він стояв, оточений захопленою юрбою, в барі офіцерської кают-компанії. З цим рейсом на судні було багато значних пасажирів, серед них професори Вільгельм і Пенья з групою чілійських студентів-археологів, що приїхали познайомитися з наслідками наших розкопок. Я знав обох люб'язних професорів по Чілі, і тому вони зустріли мене палкими південноамериканськими обіймами. Разом із студентами вони зацікавлено слухали про відкриття на острові різних епох і про викопані з землі статуї, не схожі на ті, що стоять на поверхні. Тут, у барі, я не посмів нічого сказати про чудові фігурки, які мені подарували з потаємних родинних печер. Одне необережне слово могло тепер зруйнувати всі мої шанси на розкриття їхньої таємниці. План дістатися до такої печери і досі висів на волоску, і коли якісь чутки дійдуть до остров'ян, вони злякаються і замовкнуть, а тим самим печери, знову залишаться за сімома замками.
Я вже хотів іти, як раптом не на жарт перелякався. Від прилавка в барі до мене долинув хвалькуватий голос бургомістра з якимись незвичайними нотками. Побачивши, як бургомістр намагається поставити порожню склянку, я зрозумів, що стойка хитається у нього перед очима. Він голосно й виразно заявив:
— Друзі мої, я, багата людина. Я маю печеру!
Якусь мить я стояв мов укопаний, чекаючи, що ж станеться далі. Але нічого не сталось. Решта людей балакали між собою про щось інше, а сам бургомістр не сказав більше жодного слова, Очевидно, це він уперше, проговорився за чаркою. Але його або ніхто не слухав, або його слова сприймали як звичайні хвастощі, коли там взагалі були люди, для яких слова "я маю печеру" звучали б як щось незвичайне. Та бургомістр, здається, опам'ятався і сам злякався своїх слів, бо відразу ж після того, як я вирушив назад на свій корабель, він на іншому човні теж поплив до берега.
Цього року команді і пасажирам "Пінто" остров'яни запропонували не дуже великий вибір різьблених виробів із дерева. Кращі речі давно були куплені членами нашої експедиції. Тому професор Пенья пішов до бургомістра додому. Там він побачив чимало майстерно зроблених дерев'яних фігурок, готових і напівготових. Але бургомістр відмовився продавати їх, сказавши, що вони зроблені для сеньйора Кон-Тікі, і взагалі тепер у нього так багато замовлень від людей Кон-Тікі, що він ледве може їх виконати.
Пеньї залишалось тільки примиритися з цим. Потім він почув про "добре щастя" Кон-Тікі, бо варто було його людям перевернути будь-який камінь чи копнути лопатою землю, як там виявлялося щось незвичайне. Пенья терпляче вислухав і це, та балакучий з похмілля бургомістр ще більше розійшовся, описуючи дивовижні знахідки експедиції.
Нарешті професора охопили сумніви. Слова бургомістра могли в кого завгодно викликати враження, що трава острова Пасхи росте на купах пам'яток культури, а сказати, що дійсно цінними нашими знахідками були тільки руїни та гігантські статуї, які залишились лежати на своїх місцях, бургомістр забув. Пенья міг подумати, що корабель експедиції повний-повнісінький цінних знахідок, музейних скарбів, адже нам першим спало на думку копати на цьому безлісому острові.
Увечері професор Пенья вдруге прибув на берег, цього разу з телеграмою в руках. Кілька чоловік бачили телеграму і, налякані, прибігли розповісти мені, що міністр освіти Чілі уповноважував професора Пенью конфіскувати археологічні знахідки експедиції і забрати їх на військовий корабель. Губернатор жахнувся, командир безпомічно розводив руками, патер Себастьян взагалі не міг нічого зрозуміти. Коли такі уповноваження справді дав міністр, то ніхто на острові не зупинить Пенью. Тоді експедиції доведеться віддати навіть уламки кісток і проби деревного вугілля, які останніми місяцями археологи викопали з землі. Наших чілійських друзів охопив відчай, і вони ладні були зробити все, що тільки можуть, аби дійти до згоди. Врешті було вирішено провести з професором Пенья нараду "за круглим столом" у маленькому кабінеті патера Себастьяна. Всі щиро сподівалися, що ми порозуміємось і матеріали експедиції не будуть конфісковані.
Звістка про це дійшла й до остров'ян. Обурені, вони запевняли мене, що ніхто не має права забирати те, що я в них купив; вони вільні розпоряджатись своєю власністю, як їм захочеться. Особливо боялись за свої камені Естеван і Лазарус. А втім, Лазарус вважав, що коли, я покличу на допомогу свого аку-аку, то ніхто не рушить з корабля жодної речі.
Бургомістр, зрозумівши, що сам в усьому винен, дуже засмутився. Він вирішив піти до Пеньї і заявити, що коли я й узяв на корабель щось коштовне, то це цілком мої особисті речі, які я купив у людей з селища, а не викопав у землі.
— Ми можемо давати й продавати свої речі, кому хочемо, — заявив бургомістр і пішов шукати професора.
Тим часом було вирішено, що спочатку командир чілійського судна і його люди побувають на всіх місцях роботи експедиції, і аж після цього ми зберемось на нараду. "Пінто" мав стояти біля острова понад тиждень. Пенья і студенти в супроводі Гонзало об'їдуть верхи острів, а потім під наглядом Білла почнуть розкопки на рівнині Тепеу, де колись стояли очеретяні хатини.
Наступного дня море було бурхливе, хвилі з гуркотом билися об берег. Пасажири з "Пінто" не могли переправитись з судна, "а тим, що зійшли раніше, довелося залишитись на острові. Вони знайшли притулок у патера Себастьяна, про якого чули, що він казкова фігура, некоронований король острова. Нарешті патер Себастьян так стомився відповідати на запитання і фотографуватись, що втік до мене. Він поцікавився, чи не можна перебратись на експедиційне судно, де б ми могли спокійно посидіти на самоті. Патер Себастьян не боявся бурхливого моря, аби тільки була людина, яка зуміла б провести човен між рифами. Внизу на молі, об який бились круті хвилі, стояв нещасний бургомістр і благав нас взяти його на судно: йому треба поговорити зі. мною.
— Нехай дон Педро їде з нами, — приязно мовив патер Себастьян і, метляючи довгою сутаною, ступив на виткий човен. Капітан підтримав його.
На кораблі вже всі пообідали, і стюард накрив для нас стіл з холодними закусками. Патер Себастьян любив добре поїсти, а холодна закуска з пивом була його улюбленою стравою. Сам я теж маю непоганий апетит і-серед інших матеріальних благ високо ціную добру їжу. Для двох моїх гостей я був бажаним компаньйоном, вони їли, втішалися, знов їли і були такі задоволені собою, що аж сяяли, а судно тим часом повільно похитувалось на хвилях. У нас на борту було консервоване пиво, і патер Себастьян кивком голови дав мені зрозуміти, що можна дати банку й бургомістрові. Ми обидва знали, що тепер він все одно може купити вино на борту "Пінто".
Бургомістр був на сьомому небі, він їв і потроху наповнював з банки склянку. Але патер Себастьян почав жувати все повільніше і, нарешті, ніяково посміхнувшись, попросив у нас пробачення: качка на воді виявилась більшою, ніж він сподівався. Капітан вивів його на палубу до поручнів подихати свіжим повітрям. Бургомістр же, ніби нічого й не було, наклав собі знову повну тарілку. Коли ми лишилися самі, він нахилився до мене і, не перестаючи жувати, почав говорити про аку-аку. Не слід боятись, що в мене заберуть які-небудь речі, хіба наші аку-аку, об'єднавшись, не затримали велике військове судно на цілий день?
Вхопившись за цю нитку, я похвалився, що мій аку-аку розповів мені, які речі зберігаються в бургомістрові печері, крім того моко, що він мені сам пообіцяв. Я приблизно описав кілька однакових каменів, які принесли і Естеван, і Лазарус, сподіваючись, що коли вони були в двох печерах, то можуть виявитися і в третій. Бургомістр завмер на місці і навіть перестав жувати. Невже мій аку-аку був у його потаємній печері?
Йому довелось признатися, що мої описи вірні, і, заходившись знову гарячково жувати, він почав допитуватися, про що я ще довідався від свого аку-аку. Я більше нічого не знав, але розраховував, що бургомістр перед від'їздом сам покаже мені таємничу печеру. Він нарешті заспокоївся і сидів тихо, як миша.
Зайшов стюард і приніс ще закуски. Бургомістр знову наповнив свою тарілку і цілком віддався радості поїдання бутербродів. Потім він підняв банку з пивом і. сумно зиркнув на мене: вона була порожня. Я саме мав намір піти поглянути, як себе почуває на палубі патер Себастьян, і помітив, що стюард залишив одкриту банку пива на бочці з олією біля дверей. Переступаючи через поріг, я обернувся, поставив повну банку перед бургомістром, що наминав бутерброд, викинув порожню в море і вийшов. Стоячи біля поручнів на палубі, я розмовляв з патером Себастьяном, який на свіжому повітрі почував себе краще.
Раптом ми почули з салону відчайдушний крик бургомістра. Трьома стрибками я опинився біля дверей і побачив, що бургомістр сидить, ніби прикипівши до стільця, і показує пальцем на банку з пивом; обличчя його перекривилось, очі готові були вилізти з орбіт.
— Хто її тут поставив? Хто її тут поставив? — кричав він диким голосом.
Я спочатку подумав, що, може, стюард залишив байку за дверима, тому що пиво зіпсувалось. Таке в нас траплялось, і бургомістр міг подумати, що ми хочемо його отруїти. Я понюхав пиво.
— Хто її тут поставив? Коли ти виходив, усі банки були порожні, — повторював він таким переляканим голосом, наче з усіх боків на нього насідали духи.
Я раптом збагнув, що він, мабуть, не бачив, як я замінив порожню банку.
— Хіба сюди ніхто не заходив після того, як я вийшов? — спитав я про всяк випадок.
— Ні! Жодна душа.
— Тоді це, напевне, зробив мій аку-аку.
Бургомістр ні секунди не сумнівався в цьому.