Сила чоловіків і жінок, щоб не згадувати вже про різний скот і повозки, ждала, поки їх впустять. Однак, попередня перевірка була така пильна, що перепускали їх дуже поволі. Дехто з цих людей, зважаючи на те, що черга їх ще далеко, лежали на землі й спали або палили, тим часом інші гуторили чи так собі тинялися. Червоні шапки й триколірні кокарди були загально* вживані так серед чоловіків, як і серед жінок.
Дарней просидів у сідлі щось із півгодини, спостерігаючи, що робилося навколо, коли ось вийшла та сама людина з влади Й наказала вартовому відкрити заставу. Потім він подав до рук вартовим, п'яному й тверезому, посвідку, що прийняв арештанта, і сказав йому злізти з коня. Той послухався, і два патріоти, взявши його стомленого коня, повернули й поїхали, не в'їздивши до міста.
Дарней пішов за своїм проводирем до вартівні, вонючої від вина и тютюну; там стояли й лежали салдати й патріоти, що спали і не спали, п'яні й тверезі, і в різному середньому стані між спанням і неспанням, сп'янінням і тверезістю. Непевне було й освітлення вартівні, що проходило напів з гаснучих нічних лямп з оливою й напів од світанку. На конторці лежали якісь списки, а за нею сидів грубого й похмурого вигляду офіцер.
— Громадянину Дефарже, — сказав він до Дарнеєвого провідника, виймаючи клаптик чистого паперу, щоб писати на ньому. Це емігрант Евремон?
— Він самий.
— Скільки вам років, Евремоне?
— Тридцять сім.
— Одружений, Евремоне?
— Так.
— Де одружений?
— В Англії.
— Напевне. Де ваша дружина, Евремоне?
— В Англії.
— Напевне. Ви підете до в'язниці ля-Форс, Евремоне.
— Праведне небо!—скрикнув Дарней. — За яким законом і за яку провину?
Офіцер на хвилину підвів угору очі від клаптика паперу.
— У нас тепер нові закони, Евремоне, і нові провини, від того часу, як ви виїхали. — Він сказав це з жорстокою усмішкою й писав далі.
— Я прошу вас зауважити, що я прибув з доброї волі у відповідь на цей листовний заклик товариша-громадянина, що лежить перед вами. Я прибув сюди, щоб виправдати його й виправдати себе. Я прошу тільки, щоб мені дали змогу якнай— скорше зробити це. Хіба я не маю права на це?
— Емігранти не мають жадних прав, — різко відповів той. Офіцер писав далі, аж поки скінчив, прочитав сам собі, що написав, посипав піском і подав до рук громадянинові Дефаржу, сказавши: "В секретне".
Громадянин Дефарж кивнув до арештанта папером, щоб він ішов за ним. Арештант послухався, і варта з двох салдатів супроводила його.
— Це ви одружилися з донькою доктора Манетта, колишнього в'язня в Бастілії, якої вже немає? — спитав Дефарж потихеньку, коли вони спускалися з вартівні по сходах і повернули до Парижу.
-— Так, — відповів Дарней, дивлячись на нього здивовано.
— Мене звуть Дефарж, і я маю винарню в кварталі святого Антона. Може ви чули за мене?
— Моя дружина приїздила до вас за своїм батьком. Так?
Слово "дружина", здавалося, було за сумний спомин для громадянина Дефаржа, і він сказав з несподіваною нетерплячістю:
— В ім'я тієї новопаризької зубатої баби, що її звуть Гільйотиною, чого ви приїхали до Франції?
— Ви чули за хвилину до цього чому. Ви не вірите, що це правда?
— Погана правда для вас, — сказав Дефарж, насупивши брови й дивлячись прямо перед себе.
— 1 справді, я тут пропав. Все тут таке нове, все так змінилося, таке несподіване й несправедливе, що я абсолютно розгубився. Чи ви не допоможете мені трохи?
— Ні!—Громадянин Дефарж і далі говорив, все дивлячись прямо перед себе.
— Ви відповісте мені хоч на єдине питання?
— Може. Як до питання. Скажіть, яке.
— У цій в'язниці, в яку мене так несправедливо ведуть, чи буде мені вільно мати зносини з зовнішнім світом?
— А то побачите.
— Не поховають же мене там без суду й не давши змоги з'ясувати свою справу?
— Побачите. А втім, що ж тут такого? Інших людей до вас так само ховали в гірших в'язницях.
— Так ніколи ж через мене, громадянину Дефарже.
Громадянин Дефарж замість відповіді поглянув на нього похмуро, вперто мовчав і йшов далі. І що довше він мовчав, то менше було надії —так принаймні думав Дарней — пом'якшити його якоюсь мірою. Тому він поспішив додати:
— Для мене дуже важлива річ (ви, громадянине, навіть краще за мене знаєте, оскільки важлива) мати змогу повідомити м-ра Лоррі з Телсонового банку, англійського джентлмена, що зараз у Парижі, просто про факт, без будь-яких коментарів, що мене взято до в'язниці ля-Форс. Чи можете ви зробити це для мене?
— Я нічого не зроблю для вас, — гостро відповів Дефарж.— Я обов'язаний рідному краєві й народу. Я присягався служити обом проти вас. Нічого я не зроблю для вас.
Чарлз Дарней зрозумів, що марно просити далі, та крім того й гордість його була вражена. Йдучи так далі мовчки, він міг тільки бачити, як звик народ то того, що в'язнів водили по вулицях. Навіть діти майже не звертали на нього уваги. Кілька прохожих повертали голови, дехто загрожував йому пальцем, як аристократові; а втім бачити, що людину, добре одягнену, ведуть до в'язниці, було не менш звичайно, ніж бачити, що робочий у робочому одязі йде на працю. В одній вузькій, темній, брудній вулиці, якою вони йшли, якийсь палкий оратор, ставши на стілець, говорив до розпаленої авдиторії про те, чим провинилися проти народу король, королева та королівська сім'я. З кількох слів, що Чарлз Дарней почув од цього оратора, він уперше дізнався про те, що король у в'язниці та що всі чужоземні посли покинули Париж. Дорогою (за вийнятком Бове) він абсолютно нічого не чув. Варта й загальне наглядання цілком ізолювало його.
Звичайно, тепер він зрозумів, що небезпека, яка загрожує йому, значно більша, ніж він уявляв собі, коли залишав Англію. Він зрозумів тепер так само й те, що небезпека навколо його збільшувалася швидко і що вона далі може заплутати його ще швидше. Він мусів признатися собі, що він не вирушив би в дорогу, коли б міг передбачати події останніх днів. Проте побоювання його були не такі жахливі, як це могло здаватися, коли мати на увазі його становище. Хоч яке виразне було майбутнє, та це було невідоме майбутнє, і в його темряві таїлася незнана надія. Він нічого не знав про страшну різанину, що тяглася цілими днями й ночами. "Новонароджена зубата баба, що її звуть Гільйотиною" навряд чи була відома йому навіть на ймення. Про страшні діла, що мали незабаром вчинитися, мабуть ще не було уяви й у тих, хто їх робив. Як же могла зародитися хоч тінь таких думок у ніжній душі Чарлза Дарнея?
Він передчував як правдоподібне або й певне, що його несправедливо триматимуть у тяжкому ув'язненні і що доведеться бути в суворій розлуці з жінкою й дитиною, однак більш він нічого ясно не боявся. З такими думками, що й так були досить сумні, він прийшов до в'язниці ля-Форс.
Людина з опухлим лицем одчинила міцну фіртку; їй Дефарж передав "емігранта Евремона".
— Що за біс! Скільки ж їх ще буде? — викрикнула людина з опухлим лицем.
Дефарж узяв розписку, що той одержав арештанта, не звернувши уваги на виклик, і пішов геть з двома товаришами— патріотами.
Тюрма ля-Форс була хмурна в'язниця, темна, брудна і з страшним смородом вонючої непровітреної опочивальні.
— Та ще і в секретне, — бурчав тюремник, поглянувши на записку. — Наче в мене вже не повнісінько.
З великим незадоволенням він настромив папери на цвях, і Чарлз Дарней ждав його дальшого розпорядження щось із півгодини; він то ходив туди й сюди по кімнатах з міцним склепінням, то сидів на кам'яній лаві: його навмисне тримали тут. Щоб головний тюремник та підлеглий йому добре запам'ятали його.
— Ходім, — сказав нарешті тюремник, узявши ключі, — ходім зо мною, емігранте.—Через жахливий в'язничий сутінок нова жертва пішла за ним коридором і сходами; багато дверей з гуркотом замикалися за ним, аж поки вони ввійшли до великої, низької склепистої кімнати, наповненої в'язнями однієї й другої статі. Жінки сиділи коло довгого стола — читали, писали, плели, шили, вишивали; чоловіки здебільшого стояли позад крісел або проходжувалися туди й сюди по кімнаті.
В інстинктивній звичці поєднувати поняття про арештанта з срамотним злочином та ганьбою новоприбулий відсахнувся від цієї компанії. Однак, наче щоб закінчити фантастичність його довгої фантастичної подорожі, всі вони враз встали вітати його з незвичайно витонченими манірами того часу і з усією принадністю та придворною ввічливістю.
Так дивно було бачити таку витончену поведінку в темній в'язниці, такий могильно-фантастичний вигляд вони мали серед оточуючого їх бруду ñ нещастя, що Чарлзові Дарнею здавалося, що він опинився серед мерців. Все це були примари. Примара краси, примара величности, примара принадности, примара гордости, примара веселости, примара дотепности, примара молодости, примара старости — всі вони ждали, коли їх пустять з цього непривітного берега, всі повернули до нього очі, що вже смерть змінила їх, — вона вже ось тут настигала їх.
Він стояв як укопаний. Тюремник, що був поруч нього, і інші тюремники, що проходжувалися тут, особливо вражали своїм виглядом як незвичайно різкий контраст до сумних матерів і квітучих доньок, — це робило ще правдоподібнішим, що тут було царство тіней. Напевно, все це примари. Напевно, довга фантастична подорож була тільки хоровитим маренням, що привела його до цих темних тіней.
— Від імени всіх зібраних тут товаришів нещастям, — сказав один джентлмен, очевидячки з придворних, виступивши наперед,— маю за честь вітати вас у ля-Форс і разом з тим висловити жаль з приводу того лиха, що привело вас сюди між нас. Нехай тільки воно швидко й щасливо минеться. Нечемно було б в іншому місці, тільки не тут, спитати вас про ваше ім'я й стан.
Чарлз Дарней опам'ятався й подав потрібні відомості в най— пристойніших виразах, які тільки міг добрати.
— Сподіваюся, — сказав джентлмен, поглянувши на тюремника, що проходив через кімнату, — що ви не до секретного?
— Я не розумію, що визначає це слово, однак чув, що саме так.
— О, який жаль. Ми так жалкуємо за тим. Та ви не журіться: дехто з нашого товариства спочатку були в секретному, проте це тривало короткий час. — Потім він додав, піднісши голос: — 3 жалем мушу сповістити товариство — в секретне.
Чути було гомін співчуття, коли Чарлз Дарней переходив через кімнату до ґратчастих дверей, де ждав його тюремник, і багато голосів — серед них особливо видавалися ніжні й спочутливі жіночі голоси — підбадьорували й висловлювали йому найкращі побажання.