Правду кажуть:
Тим не вір, хто ненадійний, тим не вір, хто й вартий віри,
Із довіри страх буває, що стинає нас під корінь.
Так-от, сьогодні я ніби заново на світ народилася". А Караламукха, якому терпець урвався, крикнув: "Гей, чуєш, давай мені своє серце — жінка твого брата чекає його, щоб скінчити піст". І тоді Рактамукха заходилась його клясти: "Тьху, тьху на тебе, порушнику довір'я! Та хіба хто має два серця? Іди геть звідси, щоб твого духу не було біля підніжжя цього дерева! Недарма кажуть: [203]
Хто повернеться до дружби з тим, хто в дружбі зле повівся,
Той свою погибель знайде, як знайшла самиця мула".
Почувши це, Караламукха скрушно подумав: "І чого це я, неоковирний телепень, вибовкав мавпі нашу таємницю? Може, Рактамукха все-таки передумає і знову довіриться мені?" — а потім сказав: "Чуєш, то я жартував, коли говорив про жінчине бажання. Нащо їй твоє серце? То дружина твого брата чекає тебе". Рактамукха відповіла: "Забирайся геть, лиховоде! Тепер мене ти вже не піддуриш! Сказано ж:
Яких гріхів голодний не накоїть?
Між злиденних не буває жалісливців.
Приядаршані передай — ніколи
Не повернеться в колодязь Гангадатта".
Караламукха спитав: "А як же це?", і Рактамукха розповіла.
Оповідка перша
"Кажуть, що жив у якійсь криниці жаб'ячий цар Ганга-датта. Одного разу родичі довели його до того, що він заліз у цебро, яким витягували воду, і вибрався на землю, а тоді став думати-гадати, як помститися кривдникам. Кажуть:Якщо хтось осуду піддасть
Того, хто у нещасті з інших кпить,
Того, хто над нещасними глузує,
Той другого народження досягне.
Отак міркуючи, він раптом поб.ачив чорну змію, що заповзала в нору, й подумав: "От коли б її в криницю привести, я тоді винищив би всю свою рідню. Сказано ж:
Хочеш ворогів побити — провокуй між ними битви,
І тоді в своєму ділі не зазнаєш втрат ніколи.
А також [204]
Розумний нищить ворогів, одного з одним зводячи,-
Задля здоров'я нашого шпичак виймаєм шпичаком.
І тоді обмізкувавши все, жаб'ячий цар прискочив до нори й покликав: "Виходь, Приядаршано, виходь". А змія почула й подумала: "Той, хто мене кличе, не з мого роду, бо це не зміїний посвист, а я ж ні з якими іншими смертними в світі ніколи не водилася. Залишусь я, мабуть, у своїй фортеці, поки не дізнаюся, хто там прийшов. Бо
Наставляє Бріхаспаті — нам і знатися не варто
З тим, хто із чужого краю та ще й норову чужого.
Може, це якийсь хитрий заклинатель своїми магічними діями хоче спровадити мене в темницю? Або хтось із людей кличе, щоб я вжалила ворога". І вона прошипіла: "Хто ти такий, шановний?", а той відповів: "Та я Гангадат-та, жаб'ячий цар, прийшов з тобою завести дружбу". Почувши це, змія знову засичала: "Слухай, важко в це повірити так само, як і в дружбу трави з вогнем. Сказано ж:
Хто народжений, щоб бути вбитим ворогом своїм,
Із ним не зблизишся й вві сні,— про що ж тоді говориш ти?"
Гангадатта відповів на це: "Воістину так! За своєю природою ти наш ворог, але я прийшов до тебе, бо зазнав ганьби від своїх ворогів. Недарма кажуть:
Коли не тільки лиш майну,— життю загроза виника,
То ради і життя, й майна поклонишся і ворогам".
Змія спитала: "Скажи, хто тебе зганьбив?", а той озвався: "Таж рідня!" І знову змія спитала: "А де ти живеш — у ставку, в криниці, в озері чи, може, в заплаві? Скажи мені!" І жаб'ячий цар мовив: "У криниці, обкладеній камінням". Змія на те прошипіла: "От не щастить нам! Нема мені туди ходу. Хоч я й проповзу в криницю, але мені там буде замало місця, щоб винищити твоїх родичів. Отож іди собі. Як то мовиться:
Зголоднілий мусить їсти їжу ту, що їсти можна,-
Перетравиться у шлунку й благо принесе людині". [205]
Гангадатта не вгавав: "Ану, вилазь, шановна. Я покажу тобі зручний хід. Над самою водою в криниці є нора, сидячи в якій, ги, граючись, можеш розправитися з усіма моїми родичами". Вислухала його змія й подумала: "Я вже така стара, що здатна тільки коли-не-коли якесь мишеня роздобути, а тут оцей виплодок свого роду відкриває мені такий легкий шлях до пожитку. І справді, піду я, мабуть, туди та й уминатиму собі жабенят. Неспроста ж кажуть:
Той, хто виснаживсь у ділі і немає допомоги,
Мусить їжу роздобути,— їжа — щастя запорука".
І от, після таких роздумів, вона сказала жаб'ячому цареві: "Ну, що ж, Гангадатто, я згодна! Ходімо!" Гангадатта мовив: "Добре, Приядаршано, я поведу тебе туди найкоротшою дорогою і покажу те місце, але ти мусиш остерігатись нашого кодла і поїдати лише тих, кого я виберу!" Змія прошипіла: "Ти мені справжній друг, а тому нічого не бійся — я поїдатиму родичів за твоїм велінням". По цих словах вона виповзла з нори і, обнявшись з Ганга-даттою, попрямувала до криниці. Там вони посідали удвох у цебро і спустилися в ньому до схованки Гангадатти. Жаб'ячий цар пристроїв змію в зручній норі й став їй показувати, кого найперше треба з'їсти. А та залюбки смакувала його родичами одним за одним. Коли було винищено всіх невгодних жаб, змія прошипіла: "Знищила я, любий, до останку твоїх ворогів. Давай мені ще якийсь харч — ти ж задля цього мене сюди привів".
А Гангадатта їй відповів: "Ти, любенька, зробила мені дружню послугу, а тепер сідай у цебро й вирушай додому". Змія прошипіла: "Гіркі твої слова, Гангадатто. Як же я туди вирушу? Нору, мою фортецю, напевне вже хтось інший зайняв. Тому я залишусь тут, а ти мені давай по одній жабі зі свого оточення, або я сама всіх потрощу". В Гангадатти від жаху похолонуло в душі: "Що ж я наробив? Нащо я привів сюди змію? Та, коли я їй не уважу, вона ж усіх пожере! Неспроста мовиться:
Хто вважа себе могутнім, візьме й з недругом подружить,
Достеменно, той для себе сам настоює отруту.
Краще вже я віддаватиму Приядаршані по одному другу щодня. Бо ж кажуть: [206]
Розумний ворогу віддасть майна частину,
Аби не втратити усіх своїх набутків,-
Так Океан Вадаві дав свою частину
І неосушений у всесвіті лишився.
А також
Хто із слабких сильнішому й зернини
З врожаю не дає, коли у нього просять,
Чи не дає того, на що покажуть,
Він згодом віддає зерно пудами.
До того ж
Коли всьому загроза є, то мудрий половину дасть,
І може половина та від втрати другу вберегти,
Малим людина розумом зуміє ціле вберегти.
В малім велике зберегти — у цьому мудрість всіх мужів".
Отак зважив він і почав щодня посилати змії своїх підданих, а та нишком поїдала також і тих, що попадались їй на очі. Справедливо сказано:
Хто ходить завжди у бруднім і занедбав свою красу,
Хто втратив честь і гідність, той і сліду їх не збереже.
І ось одного дня змія заразом з іншими жабами проковтнула Яманадатту, сина самого Гангадатти. Побачивши це, Гангадатта закричав: "Горе, горе мені!" — і ніяк не міг утихомиритись. І тоді його жінка сказала:
"Чого ревеш? Ревіння це прихильників згубило всіх.
Ти сам прихильників згубив. Хто ж міг би нас порятувать?
Ото зараз подумай про те, як самому врятуватись і змію погубити".
Тим часом увесь жаб'ячий рід перевівся, вижити вдалось лише Гангадатті. І Приядаршана сказала йому: "Слухай, Гангадатто, я голодна! Раз ти мене сюди привів, то роздобудь якоїсь їжі". Гангадатта мовив: "О люба, поки я [207] живий, не турбуйся про це. Якщо ти мене пошлеш, то я тобі приведу з інших криниць жаб, які довіряться мені". Змія відповіла: "Тебе я не можу з'їсти, бо ти брат мені, а коли ти зробиш так, як сказав, то станеш мені батьком. Чини, як волієш". Вислухав її Гангадатта, заліз у цебро, пообіцяв усіляким божествам зробити жертвоприношення і вибрався з криниці. А Приядаршана, сидячи там, з нетерпінням чекала його повернення. Довго не було Ган-гадатти, і Приядаршана попросила ящірку, яка жила в сусідній норі: "Допоможи мені, будь ласка, люба, ти ж давно знаєш Гангадатту. Розшукай його в якомусь ставку й передай ось таке моє послання: "Приходь хоч сам, коли інші жаби не хочуть іти. А коли я тобі якесь зло заподію, то нехай згинуть усі мої релігійні заслуги". Ящірка миттю розшукала Гангадатту і сказала йому: "Любий Гангадат-то, твій друг Приядаршана не спускає очей з дороги, виглядаючи тебе. Вертайся до неї якнайшвидше. Не бійся її, бо ж вона поклялася, що тобі не зашкодить. І нехай сумніви не шматують твою душу". Вислухавши її, Гангадатта мовив:
"Яких гріхів голодний не накоїть?
Між злиденних не буває жалісливців.
Скажи Приядаршані, що ніколи
Не повернеться в колодязь Гангадатта".
По цих словах він відпустив ящірку, а та лиха водожи-телька передала Приядаршані: "Я,— сказав Гангадатта,— ніколи в твій дім не прийду".
Вислухавши оповідку, Караламукха промовив: "Так робити не можна, друже. Ти, будь ласкавий, зніми з мене гріх невдячності і завітай до моєї оселі, а то я перестану їсти і через тебе змушений буду розлучитися з життям". Рактамукха відповіла: "Бовдуре, хіба ж я сама піду в той дім, де на мене чатує явна смерть, подібно до вухатого осла Ламбакарни?
Хто чув ревіння лев'яче, чи бачив лев'ячу могуть,-
Дарма, у інший світ віслюк пішов без серця і без вух".
Караламукха спитав: "А хто такий той Ламбакарна? І чого він помер, почувши про небезпеку?" Рактамукха розповіла йому. [208]