— До послуг, мій дворянине, до послуг!
— Отже, справа скінчена?
— Від усього серця... А ви, пане де Коконна, — провадив хазяїн, — може й підете на згоду?
— Так, але, як і мій друг, маю маленьку умову.
— Яку?
— Щоб ви повернули панові Ла Молю п'ятдесят екю, які я йому винен і віддав вам на схованку.
— Мені, пане! Коли саме?
— За чверть години перед тим, як ви продали мого коня і чемодан.
Ла Гюр'єр кивнув на знак того, що зрозумів.
— Ага, розумію! — сказав він.
Підійшов до шафи, вийняв з неї один по одному п'ятдесят екю і подав Ла Молю.
— Добре, пане, — сказав дворянин, — зробіть нам яєшню. А п'ятдесят екю хай будуть Грегуару.
— О, — скрикнув Ла Гюр'єр, — ви щедрі, як принци, панове, і можете розраховувати на мене на живого й на мертвого.
— Коли так, — сказав Коконна, — зробіть нам яєшню і не жалійте ні масла, ні сала.
Потім, глянувши на стінний годинник, сказав:
— Слово честі, Ла Моль, ти маєш рацію. Нам доведеться чекати ще три години, отже краще провести їх тут, ніж деінде. Тим більше, що тут, коли я не помиляюсь, ми майже на половині дороги до мосту Сен-Мішель.
І молоді люди посідали за стіл в тій самій невеличкій кімнаті, де виділи в славнозвісний вечір 24 серпня 1572 року, коли Коконна запропонував Ла Молю грати на першу коханку.
Треба віддати належне моральності молодих людей: на цей раз ні той, ні другий і не подумали зробити таку пропозицію.
ХIX. Житло метра Рене, парфумера королеви-матері
В епоху, коли відбувалися події, про які ми розповідаємо, в Парижі для переправи з однієї частини міста до другої було тільки п'ять мостів, — почасти кам'яних, почасти дерев'яних, — і всі вони вели до Старого Міста. Мости називалися: міст де Меньє, міст о-Шанж, міст собора богоматері, Малий міст і міст Сен-Мішель.
В інших місцях для сполучення були влаштовані пароми, що сяк-так заміняли мости.
На мостах, по боках, стояли будинки, як бачимо це й тепер на Понте-Веккіо у Флоренції.
З цих п'яти мостів, кожен з яких має свою історію, ми зупинимося тут зокрема на мості Сен-Мішель.
Міст Сен-Мішель збудований з каменя в 1373 році; не зважаючи на його, здавалось би, міцну будову, розлив Сени 31 січня 1408 року частково розвалив його; в 1416 році його відбудували з дерева; але вночі 16 грудня 1547 р. Сена розвалила його знову; десь в 1550 році, тобто за 22 роки до того часу, про який ми розповідаємо, його знову відбудували з дерева, і хоч його треба було вже полагодити, він все ж здавався досить міцним.
Між будинками, що стояли по боках мосту, фасадом до острівця, де спалено Тамплієрів і де тепер майданчик Нового мосту, визначався дерев'яний дім, над яким звисав широкий дах, мов повіка над величезним оком. З єдиного вікна на першому поверсі, над щільно зачиненими вікном і дверима нижнього поверху, сяяло червонасте світло, що притягало погляди прохожих до низького й широкого фасаду будинку, помальованого в синій колір з пишним позолоченим карнізом. Нижній поверх відділявся від наземного певного роду фрізом, що являв собою юрбу дияволів у надзвичайно різноманітних позах, а між фрізом і вікном наземного поверху простягалась широка смуга, змальована такою ж синьою фарбою, як і фасад будинку, з написом:
РЕНЕ, ФЛОРЕНТІЄЦЬ, ПАРФУМЕР ЇЇ ВЕЛИЧНОСТІ КОРОЛЕВИ-МАТЕРІ
Двері до цієї крамниці, як ми сказали, завжди були замкнені, але краще за всякі замки їх охороняла від нічних нападів страшна слава Люди, що переходили міст господаря помешкання, у цьому місці, майже завжди переходили на другий бік, ніби побоюючись, щоб дух парфумів не пройшов до них крізь стіни.
Навіть більше: сусіди з правого й лівого боку, боячись, що їх може скомпрометувати таке сусідство, вибрались із своїх помешкань після того, як метр Рене оселився на мосту Сен-Мішель, і два сусідні з домом Рене будинки стояли покинуті й замкнуті. Проте, не зважаючи на їх самотність і покинутість, спізнілі перехожі бачили крізь замкнуті віконниці порожніх будинків якесь світло і чули нібито якісь звуки, наче зойки, а це доводило, що в будинках тих бувають якісь істоти, — невідомо тільки, чи з цього, чи з того світу.
Це призвело до того, що пожильці двох будинків, сусідніх з двома покинутими будинками, почали й собі міркувати, чи не розумніше було б і їм зробити те, що зробили їхні сусіди.
Так само, мабуть, лише завдяки своїй страшній славі, метр Рене один тільки користався привілеєм держати світло після встановленого часу. Ні нічний дозір, ні сторож не насмілювались непокоїти людину, що була подвійно люба її величності — і як земляк, і як парфумер її.
Гадаючи, що читач наш, заброньований філософією вісімнадцятого віку, не вірить ні в магію, ні в магів, ми запрошуємо його зайти з нами до цього житла, яке в ту епоху, епоху забобонів, ширило навколо себе такий жах.
Крамниця в нижньому поверсі темна й порожня до восьмої години вечора, коли вона зачиняється і не відчиняється аж до другого дня; тут щодня продаються парфуми, мазі та всякі інші косметики, які виробляє досвідчений хімік. В роздрібному продажі йому допомагають двоє учнів, але ночують вони не тут, а в приміщенні на вулиці Каландр. Увечері вони виходять перед тим, як крамниця замикається. Ранком проходжаються перед дверима, поки їх відімкнуть.
Отже, як ми вже сказали, крамниця в нижньому поверсі звичайно темна й порожня.
У цій крамниці, досить широкій і глибокій, двоє дверей, що ведуть на сходи. Одні, бокові, прокладені в самій стіні, другі йдуть знадвору, і їх можна бачити з набережної, що зветься тепер Августинською набережною, і з берега, що тепер зветься набережною Орфевр.
Обоє сходів ведуть до кімнати в першому поверсі.
Кімната ця така сама завбільшки, як і кімната в нижньому поверсі, але завіса переділяє її на дві половини. Пророблені в глибині першої половини двері виходять на надвірні сходи. Двері з бічного фасаду другої половини ведуть до потайних сходів; але дверей цих не видно, бо їх закриває висока різьблена шафа, прибита до дверей залізними скобами, і коли відчиняти цю шафу, вона штовхає двері. Тільки Катерина ними входить у кімнату й виходить з неї; приклавши око або вухо до шафи, в якій пророблено відтулини, можна чути й бачити, що робиться в кімнаті.
З обох боків другої половини кімнати є ще двоє дверей, цілком явних. Одні ведуть у невеличку кімнату, куди світло проходить згори, через стелю, і де, замість меблів, стоїть велике горно, реторти, перегонці куби, тигелі: це лабораторія алхіміка. Другі виходять до найдивовижнішої в усьому приміщенні кімнатки, де зовсім немає ні світла, ні килимів, ні меблів, а стоїть тільки щось схоже на кам'яний жертовник.
Поміст являє собою плиту, нахилену від середини кімнати до стін, а попід муром проходить ніби жолоб, що кінчається відтулиною, в яку видно похмуру воду Сени. На вбитих у стіну гвіздках порозвішувані дивовижної форми інструменти, призначені для різання або колоття, з тонким, як голка, вістрям, або з гострим, як бритва, лезом; інші сяють як дзеркало, інші ж, навпаки, матово-сірі або темно-сині.
У кутку борсаються дві чорні курки, зв'язані одна з одною за ніжки: це святилище авгура[53].
Вернімося до середньої кімнати, переділеної завісою на дві половини.
Сюди пускають на поради простих відвідувачів. Єгипетські ібіси, мумії в позолочених повивалах, причеплений під стелею крокодил з роззявленою пащею, мертві голови з порожніми очними ямами та оскаленими зубами, пообгризані пацюками старі запорошені книги, — все це утворює мішанину, що розбиває очі й увагу відвідувача і перешкоджає його думці йти звичайною дорогою. За завісою стоять якісь пляшки, коробки, чудні на вигляд амфори; усе це освітлене двома невеликими срібними лампадами, цілком подібними одна до одної, ніби перенесеними з якогось вівтаря Санта-Маріа-Новелла або з церкви Деї-Серві у Флоренції; лампади, горячи благовонною оливою, кидають жовтяве сяйво з темного склепіння, де вони висять — кожна на трьох почорнілих ланцюжках.
Схрестивши на грудях руки, Рене великими кроками ходив по другій половині середньої кімнати, похитуючи головою. По довгому й похмурому роздумуванні він зупинився перед пісочним годинником.
— Ах, — сказав він, — я забув перевернути його, і пісок, може, давно вже пересипався.
Потім, подивившись на місяць, що з великими труднощами видирався з хмари, яка ніби повисла на шпилі дзвіниці собору богоматері, мовив:
— Дев'ять годин. Якщо вона прийде, це буде, як звичайно, через годину або півтори; стане часу на все.
В цю хвилину почувся гомін на мосту. Рене приклав вухо до відтулини довгої трубки, яка другим своїм кінцем виходила на вулицю в вигляді зміячої голови з роззявленою пащею.
— Ні, — сказав він, — це не вона і не вони. Це кроки чоловіка; вони зупиняються перед моїми дверима; вони йдуть сюди.
В ту хвилину почулись три короткі удари в двері.
Рене швиденько зійшов униз; проте, знову приклав вухо до дверей, не відчиняючи їх.
Знов почулися такі самі удари.
— Хто там? — спитав метр Рене.
— Хіба неодмінно треба називати імена? — спитав чийсь голос.
— Безумовно, — відповів Рене.
— Коли так, моє ім'я — граф Аннібал де Коконна, — сказав той самий голос, що говорив уже попереду.
— А я граф Лерак де Ла Моль, — сказав другий голос, що заговорив уперше.
— Почекайте, почекайте, панове, я до послуг ваших.
І Рене, відсунувши засуви, відчинив молодим людям двері і поспішив замкнути їх за ними на ключ; потім, провівши їх зовнішніми сходами, завів до другої половини середньої кімнати.
Ла Моль, входячи, зробив під плащем хресний знак; він був блідий, рука його тремтіла, і він не міг подолати своєї слабості.
Коконна оглянув одну по одній усі речі, що були в кімнаті, і, помітивши двері до темної комірчини, хотів відчинити їх.
— Вибачте, дворянине, — сказав поважно Рене, спиняючи рукою руку Коконна, — відвідувачі, що роблять мені честь своїм візитом, заходять тільки до цієї кімнати.
— А, то інша річ, — відповів Коконна. — До того ж, я відчуваю, мені треба сісти.
І сів на стілець.
Настала хвилина мовчанки: метр Рене чекав, щоб хтось з молодих людей виклав причину свого приходу. Чути було тільки свист від дихання Коконна, який ще не зовсім видужав.
— Метр Рене, — сказав він нарешті, — ви людина спритна, скажіть, чи я завжди буду калікою від моєї рани, тобто чи у мене завжди буде короткий віддих, що не дає мені сісти на коня, битися зброєю і їсти яєшню з салом?
Рене наблизив вухо до грудей Коконна і уважно вислухав легені.
— Ні, пане граф, — сказав він, — ви видужаєте.
— Справді?
— Кажу вам.
— Приємно чути.
І знову настала мовчанка.
— Чи не хочете ви дізнатись іще про що-небудь, пане граф?
— Так, — сказав Коконна, — я хочу знати, чи я справді закоханий.
— Ви закохані, — сказав Рене.
— З чого ви знаєте?
— Бо ви питаєтесь про це.
— Чорт візьми! Гадаю, що це правда.