Отож, усьому настав край. Дантес уже був фізично розлучений зі своїм давнім другом. Він уже не міг поглянути йому в очі, що так і заклякли розплющені, немов для того, щоб дивитися потойбіч смерті, ні потиснути його невтомну долоню, що підняла перед ним завісу, яка приховувала таємниці світу. Чулий, досвідчений товариш Фаріа, до якого він так прив'язався, існував тільки в його уяві. Тоді він сів коло узголів'я того страшного ложа і поринув у гірку, невтішну журбу.
Сам! Знову сам! Знову оточений безгомінням, знову віч-на-віч із небуттям!
Сам! Уже не побачити, не почути єдиної людини, що прив'язувала його до життя! Чи не ліпше було б, як ото Фаріа, попросити у Бога відгадку життя, навіть якби задля цього довелося б пройти крізь страшні двері страждання?
Думка про самогубство, яку нагнав друг, яку відхиляла його присутність, неначе та примара, знову постала біля абатового тіла.
– Якби я міг померти, – сказав Дантес, – то пішов би за ним і, звісно, побачив би його. Як умерти? Та це легко, – провадив він, посміхнувшись. – Лишитися тут, кинутися на першого, хто ввійде, задушити його, і мене стратять.
Та в сильному горі, як і в сильній бурі, прірва лежить поміж двома гребенями бурунів; Дантеса жахнула ганебна смерть, і він перейшов од відчаю до спраглого бажання життя і волі.
– Померти? Ні! – вигукнув він. – Не варто було стільки жити, стільки страждати, щоб оце вмерти! Умерти! Я міг би це вчинити передніше, багато років тому, коли зважився-таки; тепер я не хочу улягати моїй нещасливій долі. Ні, я хочу жити; хочу боротися до краю; хочу відвоювати щастя, яке в мене забрали! Перш аніж умерти, я мушу покарати моїх катів і, може, – хтозна? – віддячити друзям. Та мене забули тут, у цій в'язниці, і вийду я звідси лише, як Фаріа.
Сказавши те, він завмер, дивлячись просто перед собою, немов людина, яку осяяла раптова думка – страшна думка! Він схопився на ноги, притулив долоню до чола, наче в нього пішла обертом голова, пройшов камерою і знову став коло ліжка.
– Хто підказав мені цю думку? – прошепотів він. – Це ти, Боже? Якщо лише мерці виходять звідси, то займу я місце небіжчика!
І, намагаючись не думати, квапливо, щоб глузд не завадив нерозсудливості відчаю, він нахилився, розпоров абатовим ножем страшного лантуха, витягнув труп із мішка, переніс його до своєї камери, поклав на ліжко, обмотав йому голову шматою, якою завжди обмотувався, укрив його своєю ковдрою, востаннє поцілував холодне чоло, спробував заплющити вперті очі, що, як і раніше, дивилися страшним, бездумним поглядом, обернув небіжчика лицем до стіни, щоб тюремник, як принесе вечерю, подумав, що в'язень уклався спати; потім спустився в підземний лаз, присунув ліжко до стіни, повернувся до абатової камери, дістав зі схованки голку з ниткою, зняв із себе рам'я, щоб під мішковиною відчувалося голе тіло, заліз до розпанаханого лантуха, прибрав у ньому тієї ж пози, у якій перебував і труп, і зашив його зсередини.
Якби, не дай Боже, хтось увійшов тієї хвилі, то калатання серця зрадило б Дантеса.
Він міг би зачекати і зробити все після вечірнього обходу. Та він боявся, що комендант передумає і звелить винести тіло раніше від призначеного терміну. Тоді пропала б остатня його надія.
Так чи так, він уже вирішив.
План його був ось який.
Якщо дорогою на цвинтар могильники здогадаються, що несуть живу людину, Дантес не дасть їм отямитися, сильним ударом ножа розпанахає лантух згори донизу, скористається їхнім сум'яттям і втече. Якщо вони захочуть схопити його, він скористається ножем.
Якщо його віднесуть на цвинтар і опустять у могилу, він дасть закидати себе землею; це буде вночі, то він розгребе сипку землю і втече. Він сподівався, що вага землі не буде аж така велика, щоб він не міг підняти її. Якщо ж виявиться, що він помилився, якщо земля буде заважка, то він задихнеться, і тим ліпше: усьому буде край.
Дантес не їв із учорашнього дня, але вранці він не почував голоду, та й зараз про нього не думав. Становище його було таке небезпечне, що в нього не було часу зосередитися на чомусь іншому.
Перша небезпека, що йому загрожувала, полягала в тому, що тюремник, увійшовши о сьомій з вечерею, помітить підміну. Слава Богу, уже не раз Дантес чи то від журби, чи з утоми чекав на вечерю навлежачки; у таких випадках тюремник зазвичай ставив юшку і хліб на столі й ішов собі, не кажучи і слова.
Та цього разу він міг поміняти свою звичку, забалакати до Дантеса і, побачивши, що той не відповідає, підійти до ліжка й виявити обман.
Що ближче до сьомої години, то дужчим ставав його страх. Притуливши долоню до серця, він намагався погамувати його калатання, а другою втирав піт, що рясно котився обличчям. Часом дрож охоплював його тіло, і серце стискалося, як у крижаних обценьках. Йому здавалося, наче він умирає. Та час потроху спливав, у замку було тихо, і Дантес збагнув, що перша небезпека минулася. Це була добра прикмета. Аж о призначеній комендантом порі на сходах почулися кроки. Едмон збагнув, що настала очікувана мить; він зібрав усю свою мужність і затамував подих; він гірко шкодував, що не може погамувати стрімке калатання свого серця, як ото погамував подих.
Кроки зупинилися коло дверей. Дантес чув подвійний тупіт і збагнув, що по нього прийшли два могильники. Той здогад обернувся певністю, коли він почув стукіт поставлених на долівку нош.
Двері відчинилися, крізь мішковину Дантес побачив дві тіні, що підійшли до ліжка. Третя зупинилася коло дверей, тримаючи в руках ліхтаря. Могильники взялися за лантух, кожен зі свого краю.
– Такий худий дідок, а не легкий, – сказав один, підіймаючи Дантеса за голову.
– Кажуть, кожного року в кістках додається півфунта ваги, – докинув другий, узявши його за ноги.
– Вузол наготував? – спитався перший.
– Нащо нести зайвий тягар? – відказав другий. – Там зроблю.
– А й правда; гайда!
"Що то за вузол?" – подумав собі Дантес.
Гаданого небіжчика зняли з ліжка і понесли до нош. Едмон напнув м'язи, щоб більше скидатися на задубіле тіло. Його поклали на ноші, і вся процесія у сяєві ліхтаря почала підійматися східцями.
Зненацька свіже і терпке нічне повітря обвіяло Дантеса; він упізнав містраль. Це раптове відчуття було наповнене втіхою і болісною тривогою.
Носії пройшли кроків із двадцять, потім зупинилися і поставили ноші долі.
Один відійшов убік, і Дантес почув гупання його черевиків по плитах.
"Де я?" – подумалося йому.
– Знаєш, важкенький він чомусь, – озвався могильник, що лишився коло Дантеса, і сів на краю нош.
Першою думкою Дантеса було вивільнитися з лантуха, та він, слава Богу, утримався.
– Та присвіти ж мені, бевзю, – сказав носій, що відійшов убік, – а то я ніколи тут не знайду, що мені треба.
Чоловік із ліхтарем послухався, хоч той наказ був досить грубий.
"Що він там шукає? – подумав Дантес. – Заступа, либонь".
Радісний вигук сповістив, що могильник знайшов те, що шукав.
– Нарешті, – сказав другий, – насилу!
– Що ж, – відказав перший, – йому поспішати немає куди.
Сказавши те, він підійшов до Едмона і поклав коло нього якийсь тяжкий і гучний предмет. Тієї ж миті йому боляче скрутили ноги мотузком.
– То що, прив'язав? – спитався другий могильник.
– Авжеж! – відказав другий. – Як слід.
– Тоді гайда!
І, піднявши ноші, вони рушили далі.
Пройшовши кроків із п'ятдесят, вони зупинилися, відімкнули якусь браму і попрямували далі. Гуркіт хвиль, що розбиваються об скелі, де височів замок, дедалі виразніше долинав до Дантеса, поки могильники рухалися вперед.
– А погода кепська! – сказав якийсь із носіїв. – Не хотів би я бути в морі такої ночі!
– Еге ж! Щоб наш панотець не намок часом! – відказав другий.
І обоє зареготали.
Дантес не збагнув жарту, та чуб у нього став диба.
– Ось і прийшли, – сказав перший.
– Далі, далі, – сказав другий. – Забув, як минулого разу він не долетів до місця і розбився об каміння, та ще й комендант назвав нас наступного дня ледарями.
Вони пройшли ще п'ять чи шість кроків, підіймаючись дедалі вище; потім Дантес відчув, що його беруть за голову, за ноги і розгойдують.
– Раз! – сказав могильник.
– Два!
– Три!
І тієї миті Дантес відчув, що його жбурляють у незмірну порожнечу, що він розтинає повітря, немов поранений птах, і падає, падає з жахом, що кригою холодить самісіньке серце. Хоч додолу його тягнув якийсь тягар, прискорюючи швидкість польоту, йому здавалося, ніби він падає цілу вічність. Аж із оглушливим шубовсканням він, мов стріла, урізався у крижану воду і скрикнув було, та відразу ж захлинувся.
Дантеса вкинули в море, і прив'язане до ніг тридцятишестифунтове ядро потягнуло його на дно.
Цвинтарем замку Іф було море.
XXI. Острів Тібулен
Приголомшений і майже задушений Дантес усе ж таки здогадався затамувати подих; ножа він тримав у правій руці, то хутко розпанахав лантуха, вистромив руку, потім голову; та попри всі його зусилля підняти ядро, воно й далі тягнуло його на дно; тоді він зігнувся, намацав мотузка, яким були скручені його ноги, й, учинивши остатнє зусилля, перерізав його тієї миті, коли почав уже задихатися; відштовхнувшись ногами, він виринув на поверхню, а ядро потягнуло в морську безодню грубу мішковину, що мало не стала його саваном.
Дантес тільки один раз звів дух і знову пірнув, тому що боявся, щоб його не помітили.
Коли він виринув удруге, то був уже щонайменше за п'ятдесят футів від місця падіння; він побачив над головою чорне грозове небо, яким швидко мчали хмари, відкриваючи деколи невеличкий клаптик блакиті з мерехтливою зорею; перед ним лежала похмура і бурхлива далечінь, де, віщуючи грозу, починали скипати буруни, а позаду, чорніше од моря, темніше від неба, неначе грізна примара, височіло гранітне громаддя, і його темний шпиль здавався рукою, що простяглася за здобиччю, яка втікала від неї; на найвищому бескиді мигтіло світло ліхтаря, осяваючи дві тіні.
Дантесові здавалося, ніби дві тіні занепокоєно нахиляються до моря.
Ті своєрідні могильники, либонь, почули його зойк, як він ото падав. Тож Дантес знову пірнув і поплив під водою. Той прийом був йому колись добре знаний і збирав довкола нього, у бухті Фаро, численних шанувальників, що не раз проголошували його найліпшим плавцем у Марселі.
Коли він виринув на поверхню, ліхтар зник.