Це стало мені уроком, і я не хотів дозволити російським чиновникам так само розправитися зі мною. Я мав якнайшвидше вивести своїх людей і гроші своїх інвесторів з Росії.
Для втілення задуманого до Лондона з Москви приїхав партнер Hermitage Іван Черкасов. Він прийшов у компанію за п'ять років до цього з американського інвестиційного банку "Дж. П. Морган" і відповідав за відносини з брокерами, банками та персоналом. Іванові виповнилося 39 років. Це був високий, телегенічний чоловік, справжній професіонал, який бездоганно знав американську англійську.
Він орендував офісне приміщення на вулиці Тавісток у районі Ковент-Гарден, де розмістив наш оперативний штаб, і взявся до справи.
Перевезти наших людей з Росії виявилося доволі просто: протягом місяця всі з Hermitage, хто міг стати мішенню, та їхні сім'ї були в безпеці за межами Росії. Складніше було владнати справу з продажем російських цінних паперів вартістю кілька мільярдів доларів: продати папери потрібно було так, щоб про це не дізналися на ринку. Якби стало відомо про наші плани, брокери та біржові гравці почали б грати на пониження. У нашому випадку, якби вони дізналися про те, що компанії фонду Hermitage збираються продавати акції "Газпрому", вони б заздалегідь виставили свої пакети акцій на продаж, щоб збити ціну, а це могло б коштувати інвесторам фонду Hermitage сотень мільйонів доларів лише щодо цієї однієї компанії.
Щоб уникнути цього, нам треба було знайти брокера, який міг би виконати заявки компаній фонду на продаж акцій у режимі цілковитої конфіденційності. Але більшість брокерів не вміють тримати язика за зубами, а російські й поготів. Ми не могли звернутися до великих західних брокерських компаній, з якими зазвичай працював фонд, адже щойно одна з них візьметься за виконання заявок на продаж, інші відразу зрозуміють, що до чого, і почнуть скидати свої пакети акцій.
Вибір у нас був невеликий. Ми зважили всі варіанти й зупинилися на кандидатурі привітного тридцятидворічного фахівця, який очолював невеликий, лише з двох осіб, відділ торговельних операцій великого європейського банку в Москві. У минулому він намагався укласти з фондом хоч якусь угоду, і тепер ми збиралися надати йому такий шанс.
Іван повідомив йому телефоном, що його наполегливість окупиться найближчим часом.
— Є тільки одне "але", — попередив Іван. — Ми готові працювати з вами за умови, що ви гарантуєте цілковиту конфіденційність.
— Зрозуміло, — охоче відповів брокер, — я не підведу.
Наступного дня він отримав розпорядження про продаж пакета акцій на суму сто мільйонів доларів. Він, мабуть, чекав мільйон, ну, може, п'ять, але навіть у найсміливіших мріях не міг уявити собі замовлення на сто мільйонів. Можливо, для нього це було найбільше замовлення за всю кар'єру.
Він продав акції на сто мільйонів протягом тижня без галасу та витоку й з гордістю повідомив про результат, вважаючи, що роботу на цьому завершено. І дуже здивувався, коли знову отримав замовлення на продаж акцій на суму ще сто мільйонів доларів. З ним він теж упорався бездоганно. Наступні два місяці він отримував від фонду замовлення на продаж на великі суми і в результаті реалізував акцій на мільярди доларів, як і раніше, без викриття. Завдяки віртуозному виконанню його крихітний, нікому не відомий відділ перетворився на значного гравця біржового ринку. Але найважливіше — фонд Hermitage забрав із Росії всі свої інвестиції так, що вороги про це не дізналися.
Гарантувавши безпеку своїм людям та безпеку фінансам, ми усунули головні важелі, які російський уряд міг використати, щоб завдати нам шкоди. Хай що б вони не вигадали далі, перспективи вже не здавалися нам такими похмурими.
Коли ця частина плану залишилася позаду, я відчув себе краще, але зовсім інша картина складалася у стосунках з інвесторами. Більшість довіряла кошти фонду Hermitage, бо я був у Москві. Мою присутність у Росії вони ототожнювали з цікавими інвестиційними ідеями й знали, що їхні кошти будуть захищені в найгіршому варіанті. Й ось, на їхню думку, я раптом втратив можливість займатися і першим, і другим.
На це звернув мою увагу Жан Карубі — мій перший інвестор далекого 1996 року. Жан завжди чуйно розумів ринкову кон'юнктуру й за минулі роки став моїм близьким повіреним з таких питань. Коли 17 березня агентство "Рейтер" вийшло з "сенсацією" про мою історію з візою, Жан одразу ж зателефонував і незвичним, дуже стурбованим тоном промовив: "Білле, у нас з тобою було багато інвестиційних успіхів, але зараз, коли ти потрапив у немилість російського уряду, мені важко знайти причину, чому мені варто тримати гроші у фонді".
Почути таке від давнього й відданого прихильника було важким ударом, але Жан мав рацію. Найменше мені тоді хотілося переконувати його залишити гроші у фонді й потім бачити, як мої стосунки з російською владою полетіли шкереберть. Єдиним розумним рішенням з його боку було забрати те, що заробив фонд. Наступними днями в мене відбулися подібні розмови з багатьма іншими інвесторами, які дійшли тих самих висновків. Я знав, що тепер буде: заявки на вихід з фонду та виплати інвесторам їхніх коштів, причому у величезній кількості.
Найближчою датою, коли інвестори могли вилучити кошти із фонду, було 26 травня. За вісім тижнів до цього вони мали надіслати свої заявки. 31 березня стало датою, коли я вперше зміг оцінити весь тягар ситуації.
Того дня о 17:20 з банку "Ейч-Ес-Бі-Сі", адміністратора фонду, я отримав копію звіту із зазначенням заявок інвесторів на вихід із фонду. Зазвичай нові підписки на акції фонду та погашення акцій вміщувалися на одній сторінці. У найактивніші періоди список займав дві-три сторінки. Цього разу заявок на погашення назбиралося на десять сторінок — двісті сорок рядків з іменами інвесторів, які вимагали виплат за акціями. Я поспішно перегорнув звіт і склав суми: виходило понад двадцять відсотків фонду!
Це величезна сума за будь-якими мірками. І це лише початок. Я ніби стояв на краю прірви, дивлячись, як руйнується все, заради чого я працював. Становище могло врятувати лише відновлення моєї візи. Але я вже полишив надію.
На мій подив, уряд Великобританії цю надію зберігав. У середині червня 2006 року мені знову зателефонував Саймон Сміт, голова департаменту Росії британського МЗС.
— Білле, у нас є цікава зачіпка в справі з вашою візою, — повідомив він. — Але перш ніж розпочати, ми хотіли б переконатися, що ви все ще зацікавлені в поверненні до Росії.
— Звичайно, зацікавлений, Саймоне! — з ентузіазмом відповів я. — Але я думав, що ви нічого не робитимете після гармидеру в пресі.
— Преса, зрозуміло, не зміцнила ваші позиції, але ми не здаємося, — підбадьорливо зауважив він.
— Який ваш план?
— Вам, певно, відомо, що 15 липня Росія приймає у Санкт-Петербурзі глав держав "Великої вісімки". Ми плануємо внести ваше питання до порядку денного прем'єр-міністра для обговорення безпосередньо з Путіним.
— Це... це було б чудово, Саймоне!
— Не надто сподівайтеся, Білле. Гарантій немає, але ми працюємо над цим.
Розмова закінчилась, і я задумливо дивився у вікно. Хіба я міг не надіятися? Відновлення візи повернуло б мій бізнес так само легко, як відмова у в'їзді його зруйнувала.
В очікуванні дати зустрічі "Великої вісімки" я перетворився на грудку нервів. Позитивний результат втручання прем'єр-міністра Тоні Блера міг стати для мене доленосним. Проте минали дні, тижні, і я почав сумніватися. До Сміта дотелефонуватися мені не вдавалося. Я намагався зберігати холоднокровність, але ніяк не міг зрозуміти, чому раніше він надавав мені підтримку і раптом зник.
Коли очікування стало нестерпним, я зателефонував серу Родеріку Лайну, колишньому послу Великобританії в Росії, який консультував "Ейч-Ес-Бі-Сі", щоб дізнатися його думку з цього приводу. Той здивувався, що Сміт узагалі запропонував внести моє питання до порядку денного прем'єр-міністра й порадив мені не покладати на це великих сподівань. Досвід підказував йому, що під час зустрічей на найвищому рівні завжди виникають непередбачені питання, які перекреслюють ретельно сплановані порядки. Я спробував дотримуватися його поради. Тим часом за шість днів до зустрічі "вісімки" ми з Оленою зайшли пообідати в ресторан "Рішу" в районі Сент-Джонс-Вуд. В очікуванні замовлення Олена взяла новий номер газети "Обзервер" і перегорнула кілька сторінок. Раптом очі її спалахнули:
— Білле, поглянь на цей заголовок! "Блер обговорить справу керівника фонду на зустрічі з Путіним"!
Я вихопив газету в неї з рук і почав читати статтю. Вона повністю підтверджувала те, що говорив Сміт. Найголовніше полягало в наступному фрагменті: "На саміті "Великої вісімки", який відбудеться в Санкт-Петербурзі наступними вихідними, прем'єр-міністр звернеться до російського президента з проханням зняти всі обмеження щодо Браудера".
— Неймовірно... — здивовано сказала Олена, дивлячись на мене.
Замітка в "Обзервері" здивувала й моїх клієнтів: деякі з них вирішили почекати з рішенням про вихід із фонду до закінчення саміту.
Я перебував у чудовому настрої, поки за три дні до саміту мене не покликав Вадим.
— Білле, подивися на це, — вказав він на заголовок інформаційного агентства "Блумберг".
Я нахилився й пробіг поглядом статтю про бойовиків угруповання "Хезболла" в Лівані, які обстріляли територію Ізраїлю з протитанкових ракет. Троє ізраїльських солдатів загинуло, п'ятьох викрали й відвезли до Лівану.
— А ми тут до чого? — здивовано спитав я.
— Схоже, на Близькому Сході розпочинається війна. Це може відвернути увагу Блера від обговорення візи на саміті.
І справді наступного дня Ізраїль завдав авіаударів у відповідь по цілях у Лівані, зокрема аеропорту Бейрута, унаслідок яких загинуло сорок чотири мирні жителі. Росія, Франція, Великобританія та Італія негайно розкритикували дії Ізраїлю за "непропорційне" застосування сили, а США публічно засудили дії бойовиків "Хезболли". Вадим мав рацію: саміт "Великої вісімки" цілком міг стати самітом із врегулювання миру на Близькому Сході, і тоді про раніше підготовлену програму Блера можна забути.
У суботу розпочався саміт, я не знав, що там відбуватиметься, і за вихідні не зміг дотелефонуватися ні до кого в британському уряді.