Побачивши мене, вона спочатку зомліла, а потім засмажила яєчню, щоб втішатися під час розмови.
Не знаю вже, як продали меблі, і хто продав їх; певний лише, що не я це зробив. Так чи так, а меблі були продані й відвезені на возі: всі, крім ліжка, кількох стільців і кухонного стола. З цими пожитками ми розташувалися табором у двох кімнатах спорожнілого будинку на Віндзорському Валі: місіс Мікоубер, діти, сирітка та я. Не маю уявлення, скільки це тривало, хоч цей час здається мені довгим. Нарешті місіс Мікоубер вирішила переїхати до в'язниці, де містер Мікоубер забезпечив собі окрему кімнату. Отже, я відніс ключ від будинку хазяїнові, який дуже зрадів цьому; всі ліжка були перевезені до боргової тюрми, крім мого, бо для мене винайняли кімнату біля того закладу. Я цим був дуже задоволений, бо ми з Мікоуберами занадто звикли одне до одного в наших турботах, щоб розлучатися. Сирітці також забезпечили дешеве житло в цьому ж районі. Я дістав спокійне горище з похилим дахом, що з нього відкривався приємний краєвид на дров'яний склад. Оселившись у цьому приміщенні, я визнав його справжнім раєм – особливо як згадав, що турботи містера Мікоубера нарешті досягли кризи.
Весь цей час я так само продовжував працювати у Мердстона і Грінбі, з тими ж товаришами, з тим же почуттям незаслуженого приниження, як і на початку. Але я – безперечно, на моє щастя – не приятелював ні з ким, не розмовляв з жодним хлопцем, які щодня заходили до складу, виходили звідти і вешталися вулицями під час обідньої перерви.
Я жив таким же замкненим безрадісним життям; дні мої тягнулися самітно, покладався я тільки на самого себе. Я зазнав лише трохи змін: по-перше, від мого вбрання лишилося саме лахміття, а по-друге, з мене знята була велика частка клопоту містера і місіс Мікоубер. Справа в тому, що якісь родичі чи друзі вирішили допомогти їм, а тому в тюрмі вони жили краще, ніж на волі. Якось сталося, що я тепер снідав разом з ними. Забув я, о котрій годині вранці відчинялися ворота тюрми, щоб я міг туди ввійти, але пам'ятаю, що часто прокидався вже о шостій годині й до того часу любив блукати біля Лондонського мосту, сидіти на його кам'яних парапетах, спостерігаючи за перехожими, або дивитися через перила на сонячні відблиски у воді, на золоті сонячні промені на верхівці монумента. Іноді там мене зустрічала сирітка, і я розповідав їй дивовижні казки про верфі та про башту Тауер. Мушу визнати, що я й сам тоді вірив цим вигадкам. Увечері я повертався до в'язниці, прогулювався коридорами з містером Мікоубером або грав у карти з місіс Мікоубер, слухаючи спогади про її тата й маму. Не можу сказати, чи знав містер Мердстон, де я перебуваю і в якому товаристві проводжу дозвілля. Я ніколи не розповідав про це в Мердстона і Грінбі.
Справи містера Мікоубера хоч і минули стадію кризи, але були надзвичайно заплутані через певну "угоду", про яку я багато чув, і яка, так я зрозумів, була раніше підписана між ним і його кредиторами. Але я нічого не міг второпати, тож уявляв її як угоду з дияволом, що, за давнім повір'ям, раніше часто укладалися в Німеччині. Врешті-решт, той документ якимсь чином припиняв свою дію і більше не був перешкодою. Місіс Мікоубер повідомила мені, що "її родина" вирішила, що містер Мікоубер може бути визнаний неплатоспроможним і подавати заяву на визволення із тюрми. Вона розраховувала, що за шість тижнів його заяву схвалять.
– I тоді, – сказав містер Мікоубер, – я, безперечно, почну – дяка небові – абсолютно нове життя, коли... коротко кажучи, коли справи обернуться на краще.
Щоб підготуватися до будь-чого, що може статись у майбутньому, Містер Мікоубер, як я пригадую, в той час склав петицію до палати громад, в якій просив прийняти зміни в законі про ув'язнення за борги. Я пишу ці спогади тут, бо вони зображують мені, як саме я застосував історії своїх старих книжок у моєму новому житті, як саме я вигадував свої історії про вулиці, про чоловіків і жінок. Коли таким чином я описую своє життя, то, сподіваюся, зможу несвідомо розкрити, які важливі риси мого характеру поступово формувалися у той період.
У тюрмі був клуб, де містер Мікоубер, як джентльмен, мав великий авторитет. Містер Мікоубер виклав членам клубу ідею цієї петиції, і клуб гаряче підтримав його. Отже, містер Мікоубер (був він напрочуд добродушний і надзвичайно діяльний щодо всього, крім своїх власних справ; завжди щасливий, коли працював над чимсь, що не приносило жодної вигоди йому самому) заходився працювати над петицією, виробив її, переписав на величезному аркуші паперу, поклав на стіл і призначив час, коли члени клубу й усі бажаючі ув'язнені мають прийти до його кімнати та підписати петицію.
Почувши про наближення цієї церемонії, я перейнявся таким бажанням побачити, як вони приходять, один за одним, хоч знав уже більшість з них, що попросив годинну відпустку в Мердстона і Грінбі та влаштувався у кутку кімнати містера Мікоубера. Всі головні члени клубу, які тільки змогли розташуватися без тісняви в невеличкій кімнаті, підписалися першими, а мій старий приятель капітан Гопкінс (він навіть вимився заради такого урочистого випадку) приготувався прочитати петицію тим, хто не знав її змісту. Відчинили двері, і довгою чергою почали сходитись усі мешканці тюрми: кілька людей чекало за дверима, поки один заходив, ставив свій підпис і йшов геть. До кожного капітан Гопкінс звертався:
– Читали?
– Ні!
– Хотіли б послухати?
Коли той виявляв хоч найменше бажання послухати петицію, капітан Гопкінс гучним голосом читав йому її слово за словом.
Капітан охоче прочитав би її двадцять тисяч разів, коли б двадцять тисяч людей хотіли слухати його один по одному. Пригадую, яких соковитих інтонацій він надавав фразам: "Представники народу, в парламенті зібрані", "І тому ваші прохачі уклінно звертаються до шановної палати", "Нещасні піддані його милостивої Величності", наче вони в його роті мали матеріальну форму і чудово смакували. Тим часом містер Мікоубер слухав його з певною авторською гордістю й споглядав цвяхи на протилежній стіні.
Завжди гуляючи між Соузуорком і Блекфраєрсом, блукаючи в обідню перерву по завулках (бруківка цих вулиць, мабуть, і досі зберігає сліди моїх дитячих ніг), я питаю себе, скільки ще людей з цього натовпу мали б почути відлуння голосу капітана Гопкінса? Коли думки мої знову повертаються до мого безрадісного юнацтва, я дивуюся, скільки оповідань, що їх я вигадав про цих людей, вкривають туманом фантазії добре відомі мені факти. І мене не дивує, що, проходячи знову тими місцями, я добре бачу й жалію невинного романтичного хлопчика, чия фантазія живилася цими дивними переживаннями і похмурою грубою дійсністю.
XII. Життя власним коштом подобається мені дедалі менше. я ухвалюю велике рішення
У належний час петиція Містера Мікоубера була вислухана, і, на превелику мою радість, цей джентльмен мав бути звільнений. Його кредитори виявилися людьми не безжалісними. Як сказала мені місіс Мікоубер – навіть мстивий швець привселюдно заявив, що не бажає боржникові зла, а тільки любить, щоб йому платили гроші, коли винні. Він сказав, що така вже, мабуть, людська вдача.
Після суду містер Мікоубер повернувся до боргової тюрми, бо треба було ще закінчити певні формальності, доки його зможуть випустити на волю. Клуб прийняв його з захватом і влаштував цього вечора засідання на його честь; тим часом ми з місіс Мікоубер окремо їли смажену телятину, а поряд спали діти.
– За такої нагоди я попрошу вас, мастере Копперфілд, – сказала місіс Мікоубер, – випити ще трохи джину з мускатним горіхом (бо ми вже покуштували трохи цього напою) – на спогад про моїх тата і маму.
– Вони померли, мем? – спитав я, вшанувавши цей тост стаканчиком джину.
– Моя мама покинула цей світ, – сказала місіс Мікоубер, – коли труднощі містера Мікоубера ще не почались, або принаймні, коли вони ще не стали тяжкими. Мій тато після цього прожив саме стільки часу, щоб кілька разів поручитися за містера Мікоубера, а потім віддав богові душу, оплакуваний родичами і знайомими.
Місіс Мікоубер похитала головою і зронила благочестиву сльозу на того з близнят, хто в цей час був у неї на руках.
Навряд чи можна було сподіватися кращої можливості поставити запитання, яке дуже цікавило мене. Тому я звернувся до місіс Мікоубер.
– З вашого дозволу, мем, що ви з містером Мікоубером збираєтеся робити тепер, коли містер Мікоубер позбувся своїх труднощів і опинився на волі? Чи вирішили ви вже щось?
– Моя сім'я, – відказала місіс Мікоубер, яка завжди дуже виразно вимовляла ці два слова, хоч я ніколи не міг добрати, кого саме розуміє вона під ними, – моя сім'я дотримується тієї думки, що містер Мікоубер повинен залишити Лондон і застосувати свої таланти в провінції. Містер Мікоубер – людина з великим талантом, мастере Копперфілд!
Я сказав, що цілком певен цього.
– З великим талантом! – повторила місіс Мікоубер. – Моя сім'я дотримується думки, що з невеликими коштами можна зробити щось для чоловіка з його здібностями в митниці. Вплив моєї сім'ї обмежений певною місцевістю, а тому вони побажали, щоб містер Мікоубер приїхав до Плімута. Вони вважають це конче потрібним для того, щоб він подолав ганьбу.
– Щоб він був напоготові? – спитав я.
– Саме так, – відказала місіс Мікоубер, – щоб він був напоготові! У разі, коли щось обернеться на краще.
– I ви теж їдете, мем?
Події цього дня в комбінації з близнятами, – коли не згадувати про джин з мускатним горіхом, – спричинилися до істеричного настрою місіс Мікоубер. Вона просльозилася, відповідаючи:
– Я ніколи не покину Містера Мікоубера. Містер Мікоубер, може, спочатку приховував свої труднощі від мене, але його бадьорий характер дає підстави сподіватися, що він врешті-решт подолає їх. Намисто з перлин і браслети, що дісталися мені в спадщину від мами, продані були за півціни. А коралове намисто – весільний подарунок мого тата – було віддано за безцінь. Але я ніколи не покину містера Мікоубера! Ні! – скрикнула місіс Мікоубер, дедалі більше хвилюючись. – Я ніколи не зроблю цього! Не просіть мене!
Я дуже зніяковів – здається, Місіс Мікоубер вирішила, ніби я просив її зробити щось подібне – і стривожено поглядав я на неї.
– Містер Мікоубер має свої хиби.