Провідник спускався разом з ним, забирав у нього квиток, повертався назад — і поїзд рушав далі. Обличчя у провідника було настільки невиразним, що, здавалося, він міг би грабувати банки й без маски. Нові пасажири у вагон не заходили.
За вікном тяглася річка, каламутно-коричнева від надміру дощової води. У промінні осіннього сонця вона здавалася блискотливим потоком кави з молоком. У полі зору то з'являлася, то зникала мощена дорога вздовж річки. Інколи по ній мчали на захід велетенські вантажівки з деревиною, але загалом рух був незначний. Рекламні щити на узбіччі дороги безперервно посилали в порожнечу невідомо кому свої звернення. Щоб розвіяти нудьгу, я взявся розглядати рекламу, яка наближалася до мене одна за одною, — яскраву і метку, з нагадуванням про життя у великому місті. Засмагла дівчина в бікіні пила колу, кіноактор середніх літ мружився над нахиленою склянкою шотландського віскі, на годиннику аквалангіста виблискували краплі води, у розкішно умебльованій кімнаті фотомодель робила собі манікюр… Здавалося, що піонери нового бізнесу — рекламного — вміло завойовували для себе цей край.
На кінцеву станцію, Дзюнітакі, поїзд прибув о другій сорок. Ми з подружкою раптом задрімали і, мабуть, прослухали оголошення про зупинку. Після того, як дизель випустив останній подих, настала гнітюча тиша. Саме ця тиша, від якої наче запекла шкіра, й розбудила мене. Прийшовши до тями, я помітив, що у вагоні, крім нас, не було нікого.
Я квапливо стягнув з полиці багаж, розбуркав, поплескавши по плечу, подружку, і ми вийшли з поїзда. Холодний вітер, що дув уздовж платформи, нагадував про кінець осені. Сонце вже скотилося з полудня, і по землі зловісними плямами повзли чорні гірські тіні. Два гірські хребти збігалися один до одного під гострим кутом й обхоплювали місто з обох боків так, як захищають долонями від вітру запалений сірник. Продовгувата платформа станції здавалася вутленьким човном, на який от-от накинеться велетенська хвиля.
Приголомшені, ми хвилину дивилися заворожено на цей краєвид.
— То де ж тут колишнє пасовище Професора Вівці? — запитала подружка.
— У горах, — відповів я. — Туди три години їзди автомобілем.
— Відразу сьогодні поїдемо?
— Ні, — сказав я. — Якби сьогодні виїхали, то добралися б тільки опівночі… Переночуємо десь тут, а завтра вранці вирушимо.
Невеликий кільцевий роз'їзд перед станцією був порожній і безлюдний. На стоянці таксі ми не побачили таксі, а з фонтану у вигляді птаха в центрі роз'їзду лилася вода. Розтуливши дзьоба, птах тупо й безмовно дивився в небо. На клумбі навколо фонтану росли нагідки. З першого погляду було зрозуміло, що за останніх десять років місто ще більше занепало. Людей на вулиці ми майже не зустрічали, а на обличчях тих, що нам інколи траплялися, застиг безглуздий вираз, властивий мешканцям занепалих міст.
Ліворуч від роз'їзду тягся ряд старих складів, побудованих у ті часи, коли вантажі перевозили залізницею. Старих цегляних будівель з високими дахами та залізними дверима, не один раз перефарбованими лише для того, щоб кінець кінцем бути покинутими. Здоровенні ворони сиділи на гребенях дахів і мовчки споглядали на місто. Посередині сусіднього із складами пустиря, зарослого густим, заввишки з людину бур'яном, іржавіли під дощем два автомобілі. Із знятими шинами, піднятими капотами і вирваними нутрощами.
У центрі роз'їзду, схожого на закриту спортивну ковзанку, виднів щит — путівник по місту, але майже всі ієрогліфи на ньому розмило дощем. Вдалося прочитати лише дві фрази: "МІСТО ДЗЮНІТАКІ" і "ПІВНІЧНА МЕЖА ВЕЛИКОМАСШТАБНОГО РИСІВНИЦТВА".
Відразу від роз'їзду починався торговий квартал. Він був такий же, як у всіх містечках, але відрізнявся лише надмірною шириною вулиці, що надавала йому ще більшої сірості. Обабіч вулиці яскраво горіло багрянцем листя горобин, але місто не переставало бути сірим. Незалежно від того, як складалася доля всього міста, сірість гралася життям усього живого, як їй заманеться. У ній тонули мешканці міста разом зі своїми дрібними повсякденними справами.
Я закинув рюкзак за спину, і ми пройшли з півкілометра вздовж вулицею до самого кінця торгового кварталу в пошуках рьокана — готелю в японському стилі. Однак нічого такого не знайшли. У третині крамниць були спущені жалюзі. Вивіска над вітриною крамнички годинників наполовину відірвалась і, торохкаючи об стіну, гойдалася під вітром.
Там, де раптом кінчалася торгова вулиця, починалася простора автостоянка, поросла густим бур'яном. На ній стояла кремова "Фейрледі" і червона спортивна "Селіка". Обидві новісінькі. Як це не дивно, їхня безлика новизна не суперечила атмосфері цього спустілого міста.
Торговий квартал скінчився — і від міста майже нічого не лишилося. Широка дорога полого спускалася до річки, розгалужуючись перед самим берегом на дві — ліворуч і праворуч. Обабіч спуску стояли рядами невеличкі одноповерхові дерев'яні будиночки. Сірі, мов пил, дерева в їхніх двориках стриміли в небо своїми кострубатими гілками, кожного разу якось по-дивному обрізані. Перед входом до кожного будинку стояв бак для гасу і коробка для доставки молока, а на дахах стирчали на диво височенні телевізійні антени. Вони обліпили небо своїми сріблястими щупальцями так, наче кидали виклик горам, які вивищувалися над містом.
— По-моєму, тут нема ніякого готелю! — стривожено сказала подружка.
— Не журись. У кожному місті обов'язково є готель.
Ми повернулися на станцію і запитали станційних службовців, як нам знайти готель. Обидва, старий і молодий, — перший другому в батьки годився, — видно, нудьгували, бо взялися навдивовижу старанно пояснювати, як добратися до нього.
— Готелів у нашому місті два, — сказав старий службовець. — Один — порівняно дорогий, другий — дешевший. У дорогому зупиняються високі чини з губернаторства, коли приїжджають до нас, і влаштовуються офіційні бенкети.
— Годують там досить добре! — додав молодий.
— У другому поселяються торгівці, молодь — загалом, прості люди. Зовні він так собі, зате чистота — що треба! І помитися можна добряче…
— Та от стіни тонкі, правда? — сказав молодий.
Після того якийсь час вони ще сперечалися про товщину готельних стін.
— Зупинимось у дорогому! — сказав я. Грошей у конверті залишилося ще досить багато, й скупитися не було жодної причини.
Молодий службовець вирвав із записника сторінку і накреслив нам дорогу до готелю.
— Велике спасибі! — сказав я. — А за останніх десять років місто помітно запустіло, правда?
— Аякже! — погодився старий. — З лісопилень лишилася тільки одна, а інших, вартих уваги підприємств також нема. Сільське господарство звелося нанівець — і населення скоротилося…
— Навіть сформувати класи у школі не вдається! — додав молодий.
— Скільки зараз населення?
— Кажуть, начебто тисяч сім, але насправді це не так. Думаю, тисяч п'ять, не більше, — відповів молодий.
— Хтозна, може, й цю залізничну гілку скоро ліквідують. Як-не-як, вона третя в країні за збитковістю… — сказав старий службовець.
Вражений тим, що є дві залізничні гілки, ще більш занедбані, ніж ця, я подякував службовцям, і ми з подружкою залишили станцію.
Ми спустилися дорогою вниз у кінці торгового кварталу, звернули праворуч і, пройшовши метрів триста вздовж річки, опинилися перед готелем. Старим і затишним, із духом тих часів, коли містечко ще процвітало. Біля входу простягався до річки любовно доглянутий садок, в його кутку, засунувши морду в миску, спішило повечеряти цуценя вівчарки.
— Альпіністи? — спитала покоївка, проводжаючи нас до кімнати.
— Альпіністи, — коротко відповів я.
На другому поверсі готелю було тільки два номери. Обидва — просторі кімнати. З коридору відкривався, як і раніше з поїзда, той самий краєвид — річка кольору кави з молоком.
Подружка сказала, що хоче скупатися, а я вирішив навідатися тим часом до мерії. Будівля мерії містилася на безлюдній вулиці за два квартали від торгового кварталу і виявилася набагато пристойнішою, ніж я собі уявляв.
Я просунув у віконце відділу тваринництва мерії картку з назвою журналу, яку я раніше використовував у ролі "вільного журналіста", і почав розмову з того, що хотів би дістати довідку про місцеве вівчарство. Те, що в жіночому журналі зацікавилися збором матеріалу про вівчарство, могло здатися дивним, але службовець у вікні відразу погодився впустити мене досередини.
— Зараз на пасовищах Дзюнітакі утримується понад двісті овець. Усі — суфолки. Як ви самі розумієте, заради м'яса. Баранина постачається готелям та їдальням, де користується широким попитом.
Я вийняв записник і почав занотовувати сказане. Можна не сумніватися, що цей бідолаха кілька місяців поспіль скуповуватиме цей жіночий журнал. Від самої думки про це мені стало ніяково.
— Вас цікавить кулінарія чи що? — спитав співрозмовник після того, як трохи розповів про стан місцевого вівчарства.
— І це також, — відповів я. — Однак головне наше завдання — дати загальний портрет вівці.
— Який загальний портрет?
— Одне слово, описати характер, спосіб життя — щось у цьому дусі.
— Ого! — здивувався співрозмовник.
Я закрив записник і випив запропоновану чашку чаю.
— Я чув, начебто десь у горах є старе пасовище. Це правда?
— Ага, є одне. До війни там було пасовище, а по війні його реквізувала американська армія, і відтоді там вівці не пасуться. Після того, як реквізовані землі американці повернули, якийсь багач побудував там віллу і впродовж десяти років користувався нею. Та оскільки добиратися туди важко, він перестав там бувати і вілла практично пустує. Ось тому місто бере її в оренду. Правду кажучи, було б добре її відкупити і перетворити на ферму для туристів, та боюсь, що у міста фінансів не вистачить. Передусім треба дорогу заново прокласти…
— Ви сказали, що місто орендує садибу?
— На літо міських овець — штук п'ятдесят — виганяють туди в гори. Бо пасовище там справді прекрасне, а тут, навколо міста, трави не вистачає. А от у другій половині вересня, коли погода починає псуватися, овець приганяють назад.
— А як довго ті вівці перебувають у горах?
— Залежно від року, але загалом — з початку травня до середини вересня.
— А скільки людей їх жене?
— Один вівчар. Уже років десять той самий.
— Я хотів би з ним зустрітися.