Якщо ти правильно зрозуміла мої записки...
Зненацька я почав голосно лаятися. Лаючись, квапливо обмотав обличчя бинтами і, хряснувши дверима, вибіг надвір. Чого я барився? Треба було швидше вирушати! Мабуть, уже пізно! Пізно? Що пізно? Я сам як слід не розумів, навіщо це говорив, але передчуття було похмурим, сповненим гарячою атмосферою нещастя, ніби мене кинули в горло чудовиську.
...І те передчуття справдилося. Було близько дванадцятої години, коли я підійшов до пансіону. Світло в кімнаті не горіло, не було й людської тіні. Люто проклинаючи свою самовпевненість, з якою чекав до такої пізньої години, я піднявся сходами запасного виходу й нетерпляче відчинив двері. Серце голосно калатало, неначе билося об тонкий парафіновий папір. Пересвідчившись, що в кімнаті тихо, я ввімкнув світло. Тебе не було. Твого трупа теж. Кімната нітрохи не змінилася, відколи я вийшов з неї. На столі акуратно лежали три зошити, а зверху на них, притиснута чорнильницею, і записка, в якій я просив, щоб ти починала читати з першої сторінки першого зошита... Може, ти взагалі не була в цій кімнаті?.. Я дедалі менше розумів, що сталося... Хоча мені було б легше, якби ти зникла, не прочитавши записок, ніж навпаки, та факт залишається фактом — нещастя не пройшло мимо. Я зазирнув у шафу. Не було видно ніяких ознак, що ти торкалася маски або ґудзика.
Але стривай... запах... безперечно, твій, змішаний із духом плісняви й пороху. Отже, ти все-таки сюди заходила. Але те, що навіть записка лежить на старому місці, показує: ти знехтувала зошитами... Чого ж тоді ти сюди заходила?
Я ненароком глянув на записку й здригнувся. Папір був той самий, а от почерк — інший. Це був лист мені, написаний на звороті моєї записки. Очевидно, ти втекла, прочитавши зошити. Виходить, сталося найгірше з того, чого я сподівався.
Ні, не треба так легко вживати слово "найгірше". Зміст листа перевищив усі мої припущення, зовсім приголомшив мене. Страх, розгублення, біль, страждання, тривога — все це не витримує ніякого порівняння з тим, що я зазнав. Як у загадковому малюнку, коли один штрих перетворює блоху на слона, всі мої спроби перетворилися на щось зовсім протилежне до задуманого. Рішучість маски... її думки... боротьба зі справжнім обличчям... Усі бажання, яких я мав намір досягти з допомогою цих нотаток, перетворилися на фарс. Який жах! Хто уявив би собі, що можна так самого себе висміяти і виставити на глум?..
ДРУЖИНИН лист
Біля гумових чобіт у шафі лежали останки не маски, а твої. Про твій маскарад знала не тільки дівчинка з йо-йо. І я все розгадала тієї ж хвилини, коли ти гордовито сповістив про збурення магнітного поля. Як я це розгадала — не питай, не ображай мене більше. Звичайно, я зніяковіла, розгубилась, сторопіла. Тільки подумати, така нерішуча людина, як ти, спромоглася на неймовірно відважний вчинок! Зустрівшися з такою самовпевненістю, я подумала: в мене галюцинація. І ти напевне знав, що я тебе розпізнала. Знав, та все одно заохочував, щоб ми не переривали цього спектаклю. Спочатку я боялась, але відразу опанувала себе й подумала, що стараєшся заради мене. І тоді мені почало здаватися, що ти все робиш трохи сором'язливо, делікатно, ніжно, наче запрошуєш до танцю. До того ж коли я побачила, що ти намагаєшся бути серйозним і вдаєш, ніби тебе ошукали, моє серце сповнилося такою вдячністю, що мені захотілося слухняно йти за тобою.
Але ж ти весь час помилявся. Ти пишеш, що я тебе відштовхнула. Це неправда. Хіба не ти сам себе відштовхнув? Здається, я розумію той душевний стан, коли хочеться себе відштовхнути. Якщо вже з тобою таке сталося, то я майже змирилася з тим, що треба розділити твої муки. Ось чому я зраділа твоїй масці. Я думала: любов — це гра, коли закохані зривають одне з одного маску, а тому для любимої людини слід постаратись і надіти маску. Бо як не буде маски, не буде радості від її зривання. Ти мене розумієш?
Напевне, розумієш. Хіба ти до останньої хвилини не сумнівався, що справжнє обличчя — маска, а маска — справжнє обличчя? Кожен, кого спокушають, піддається спокусі, чудово це усвідомлюючи.
Однак маска вже не повернеться. Спочатку з допомогою маски ти начебто хотів воскресити себе, але якось непомітно почав розглядати її як плащ-невидимку для втечі від себе. Тому вона стала ніби другим твоїм справжнім обличчям. Нарешті ти показав своє справжнє обличчя. Не маску, а себе самого. Лише тоді, коли ти не приховуєш від іншого, що маска це маска, варто її надівати. Скажімо, ненависну тобі косметику ніяка жінка не силкується приховати. Загалом, поганою була не маска, а ти погано знав, як з нею обходитись. Доказ? Хоча ти й надів маску, нічого не зумів зробити — ні доброго, ні поганого. Тільки вештався по місту, а згодом написав зізнання, довжелезне, як гадюка, що схопила себе за хвоста. Хоч би яким було обличчя — опаленим чи ні, прикритим маскою чи ні,— ти залишишся незмінним. Ти не зможеш прикликати маску назад. А коли так, то чи слід мені повертатися?
Які ж страшні твої зізнання. Враження було таке, ніби мене, цілком здорову, силоміць тягнуть на операційний стіл і краять на шматки сотнями хитромудрих скельпелів і ножиць невідомого призначення. Будь ласка, ще раз перечитай свої записки під цим кутом зору і тоді ти напевне почуєш мої зойки. Якби дозволив час, я докладно пояснила б значення кожного зойку. Та боюся, що загаюсь, і за той час ти прийдеш. Справді боюсь. Бо ти наче слимак. Кажеш, що обличчя — стежинка до людей, а сам, як службовець митниці, тільки про те й думаєш, щоб зачинити двері. Ти, такий благородний, не можеш заспокоїтись і зчиняєш бучу, нібито я, яку силоміць тримали за в'язничною стіною, вибралася звідти і вчинила злочин — викрала твою дружину. А як тільки моє обличчя опинилось у полі зору, ти, ні з ким не порадившись, негайно забив цвяхами двері маски. Справді, як ти кажеш, світ заповнений смертю. Та хіба смерть сіють не такі, як ти, люди, що не хочуть знати нікого, крім себе?
Тобі потрібна не я — тобі потрібне дзеркало. Бо для тебе кожна людина — лише дзеркало з твоїм відображенням. Я не маю наміру повертатися в цю пустелю дзеркал. Моє серце мало не розірвалося від знущань, з якими я не зможу примиритися до кінця свого життя.
(Наступних два з половиною рядка закреслені так густо, що не можна нічого прочитати).
...Який несподіваний удар! Ти розпізнала в моїй масці маску і все одно прикидалася обманутою. Сором, наче зграї сто-ног, поповз по тілу, вибираючи місця, де легше виступають сироти — пахви, спину, боки. Очевидно, нерви, що подразнюються від сорому, лежать під самою поверхнею шкіри. Я вкрився висипкою ганьби і набряк, мов утопленик. О свята простота! Я твердив, що не хочу бути клоуном, який не усвідомлює себе клоуном, та саме ця фраза видавала в мені блазня. Тільки подумати, ти бачила мене наскрізь. Чи не схоже все це на виставу одного актора, який, вважаючи себе невидимим, не підозрює, як стежать за його грою. Сором зорав мою шкіру й між скибами проросли колючки морського їжака. Напевне, скоро й мене зарахують до голкошкірих тварин...
Я стояв похитуючись, ніби очманілий. А коли побачив, що й моя тінь похитується, зрозумів, що це не галюцинація, а правда. Все-таки я припустився жахливої помилки. Десь, видно, сів не в той автобус. А куди ж маю повернути, щоб пересісти на потрібний? Все ще похитуючись, з допомогою потертої, в плямах карти пробую відновити в пам'яті дорогу.
.Пізня ніч, сповнена ревнощів, коли я вирішив писати ці нотатки... День спокушення, коли вперше звернувся до тебе... Час, коли задумав стати розпусником... Усміхнений ранок, коли нарешті виготовив маску... Похмурий вечір, коли почав робити маску... І довгий період бинтів та п'явок, який привів мене сюди... Ще не досить?.. Якщо і тут, зайшовши так далеко, не вдасться пересісти, то кінцеву зупинку доведеться шукати зовсім в іншому місці. Невже, як ти стверджуєш, від самого початку в мені була гнила вода?
Звісно, це не означає, що я погоджуюся з усіма твоїми звинуваченнями. Насамперед ніяк не можу схвалити твоєї думки, нібито насіння смерті сіє той, хто, подібно до мене, не хоче знати нікого, крім себе. Вираз "не хоче знати нікого, крім себе" досить влучний і цікавий, але вважати його більшим, ніж наслідок, з якого боку не глянь,— перебільшення. "Не хочу знати нікого, крім себе" — завжди наслідок, а не причина. Річ у тім... я про це вже писав у цих нотатках... що сучасному суспільству потрібні абстрактні людські стосунки, от чому навіть люди, які, подібно до мене, втратили обличчя, можуть безперешкодно одержувати заробітну платню. За своєю природою відносини між людьми завжди конкретні. На ближніх щоразу частіше дивляться як на покидьків, і вони сяк-так існують хіба що в книжках або на окремих острівцях, що їх називають сім'єю. Хоч би скільки солодкавих дифірамбів сім'ї співало телебачення у виставах на сімейні теми, людей оцінює, визначає їм заробітну плату і захищає їхні життєві права зовнішній світ, у якому лише вороги й розпусники. Кожного окремо супроводжує запах отрути та смерті, а всі разом люди захворюють алергією одне від одного. Звичайно, самотність страшна, та ще страшніша зрада маски ближнього. Ніхто не хоче грати ролі викинутого із сучасності телепня, який плекає ілюзії щодо ближнього. Безкінечне, монотонне повторення днів насправді є полем битви, перетвореним у повсякденність. Люди віддають усі сили для того, щоб якнайшвидше опустити на обличчя жалюзі, повісити замок і не пустити до себе чужака. І навіть даремно мріють, щоб, коли пощастить, утекти від свого обличчя й стати невидимим — так само, як пробувала моя маска. Немає людини, яку можна було б упізнати, коли захочеш. У цьому розумінні ти ще більше заразилася неувагою до людей, якщо вважаєш, ніби їх можна вбити словами "не хочу знати нікого, крім себе", згодна?
Та чи варто зараз удаватися в такі дрібниці? Значення мають не міркування або виправдання, а факти. В мене влучили, завдали смертельної рани два твоїх зауваження. Перше — жорстоке визнання, що, відкривши справжню суть маски, ти вдавала, ніби не помітила обману. І друге — нещадне звинувачення в тому, що я безперестанку розводився про алібі, анонімність, мету в чистому вигляді, ламання огорожі навколо забороненої зони й не підтвердив цих слів жодним справжнім вчинком, а лише писав довжелезні, як гадюка, що вхопилася за хвіст, нотатки.
Моя маска, на яку я покладав надії, як на сталевий щит, розпалася на шматки легше, ніж скло,— тут уже нічого не заперечиш.