Чемпіон зі сцяння в машині. Я струсонув цілий світ! Я найкращий!
За тридцять п'ять хвилин, наприкінці третьої години нашої подорожі, він тихенько запитує:
— Коли у нас зупинка?
— Якщо К. не зменшуватиме швидкість, то за годину і три хвилини, — відповідає Радар.
— О'кей, — каже Бен. — О'кей. Добре. А то мені в туалет треба.
ГОДИНА ЧЕТВЕРТА
Вперше за сьогодні Лейсі питає:
— Ми ще не доїхали?
Ми регочемо. Але ми вже у Джорджії, а я вже полюбив цей штат, хоч і з одної-єдиної причини: тут обмеження швидкості сімдесят миль за годину, тому я можу додати ходу до сімдесяти сімох. У всьому іншому Джорджія дуже нагадує Флориду.
З годину ми готуємося до першої зупинки. Вона дуже важлива, тому що я дуже-дуже-дуже-дуже хочу їсти й пити. З якоїсь причини від розмов про те, чого ми накупимо на заправці, стає легше. Лейсі складає перелік покупок для кожного з нас — дрібним почерком на звороті чеків, які знайшлися в її сумочці. Бена вона змушує вистромитися з вікна і подивитися, з якого боку у нас отвір для заливання бензину. Нас вона змушує напам'ять вивчити перелік покупок і влаштовує перевірку. Ми кілька разів повторюємо план відвідування заправки, адже зупинка має бути ідеально підготовлена, як на автоперегонах.
— Ще раз, — вимагає Лейсі.
— Я займаюся бензином, — починає Радар. — Вставивши пістолет, біжу всередину (хоча, поки бензин ллється, я мав би стояти біля машини) і віддаю картку вам. Потім лечу назад до авта.
— Я подаю картку касиру, — каже Лейсі.
— Або касирці,— вставляю я.
— Неважливо, — мовить Лейсі.
— Просто… не будь такою сексисткою.
— Гаразд, К. Я подаю людині за касою картку. Прошу її або його порахувати все, що ми принесемо, і йду в туалет.
— А я тим часом, — веду далі я, — збираю все, що в мене в переліку, і виношу на касу.
— А я сцю, — каже Бен. — Як закінчу, набираю покупок за переліком.
— Найголовніше — футболки, — вставляє Радар. — Бо люди на мене дивно поглядають.
— Дорогою з туалету, — мовить Лейсі,— я підписую чек.
— Тільки-но бак наповниться, я сідаю в мінівен і їду. Тому вам доти ліпше повернутися. А то я вас кину, серйозно. Даю вам шість хвилин, — погрожує Радар.
— Шість хвилин, — кажу я і киваю. Лейсі з Беном теж повторюють: "Шість хвилин". О 17:35, коли залишається дев'ять сотень миль шляху, Радар повідомляє, що, згідно з його ноутбуком, на наступній розв'язці нас чекає потрібна заправка.
Я ще тільки заїжджаю на заправку, а Лейсі з Радаром сидять біля відсувних дверей напоготові. Бен уже відстебнув ремінь, одна рука у нього на клямці дверей, друга — на панелі. Я намагаюся якнайдовше не зменшувати швидкості й просто перед колонкою тисну на гальмо. Мінівен різко зупиняється, ми вилітаємо з дверей. Я зустрічаюся з Радаром перед машиною, кидаю йому ключ, біжу в торгівельний зал. Лейсі з Беном опиняються біля входу раніше, але не набагато. Бен мчить у туалет, а Лейсі пояснює сивій касирці (все ж таки жінка!), що ми багато всього зараз накупимо і що ми страшенно поспішаємо, то нехай вона рахує все, що ми принесемо, і проведе покупку по заправочній картці; бабця трохи приголомшена, але згодна. Забігає Радар у мантії, передає Лейсі картку.
А я літаю по рядах і збираю все, що було в моєму переліку. Лейсі дісталися напої, Бену — неїстівне, мені — харчі. Я кидаюся на полиці, наче гепард, а картопляні чіпси — це поранені газелі. Я тягну гору чіпсів, в'яленого м'яса і горішків до каси, потім біжу по ласощі. Пригорща "Ментос", пригорща снікерсів, і… в переліку цього немає, але байдуже: я люблю цукерки "Nerds", тож хапаю три пачки. Біжу назад, потім у "кулінарію", де є лише древні бутерброди з індичкою, в яких індичка нагадує шинку. Беру два. На шляху до каси зупиняюся, хапаю парочку пачок цукерок "Starburst", упаковку бісквітів з кремом "Twinkies" і невідомо скільки поживних батончиків "GoFast". Біжу назад. Бен стоїть біля каси в мантії, передаючи касирці майки й окуляри за чотири долари. Лейсі приносить літри газованої води, енергетиків і просто води. Пляшки великі, стільки навіть Бену не наповнити.
— ХВИЛИНОЧКУ! — кричить Лейсі. Я панікую: кручуся на місці, дивлюся на полиці, намагаючись пригадати, що ж я забув. Підглядаю в перелік. Мені здається, що я взяв усе, але є таке відчуття, що проґавив щось важливе. "Ну ж бо, Джейкобсене!" Чіпси, шоколадки, індича шинка, бутерброди з арахісовим маслом і варенням і — що ще? Що ще за їжа буває? М'ясо, чіпси, солодощі і… і… і… і… сир!
— КРЕКЕРИ! — вигукую я, кидаюся до печива, хапаю сирні крекери, крекери з арахісовим маслом, для рівного рахунку ще й "бабусине печиво" теж з арахісовим маслом, біжу назад і кладу на прилавок. Касирка вже зібрала нам чотири торби покупок. Майже на сотню доларів, а ще ж бензин, мені все літо з батьками Лейсі доведеться розраховуватися.
Пауза виникає лише на секунду — коли касирка проводить картку Лейсі. Я дивлюся на годинника: за двадцять секунд ми повинні виїхати. Нарешті друкується чек. Жінка відриває його від стрічки, Лейсі підписує, ми з Беном хапаємо пакети і кидаємося до авта. Радар уже завів мотор і піддає обертів, ніби кажучи: "Покваптеся"; ми біжимо через стоянку, у Бена так розмаялася мантія, що він стає схожий на чорного мага, з нею не поєднуються тільки тонкі бліді ноги і торби з покупками. Визирають з-під сукні й ноги Лейсі, литки напружені від бігу. Не знаю, який вигляд маю я, зате знаю, як почуваюся: юним, навіженим, вічним. Бен з Лейсі відчиняють бічні дверцята і вкидають туди торби, залазять самі. За ними я падаю на торби і на Лейсі. Коли я зачиняю дверцята, Радар тисне на газ, виїжджає з заправки, стаючи за всю довгу і легендарну історію мінівенів першим, хто зірвався на мінівені з місця з такою дикою швидкістю. Радар звертає на трасу небезпечно швидко. Ми на чотири секунди випереджаємо графік. Зовсім як під час зупинки на перегонах NASCAR, ми радісно плескаємо одне одного по долонях і по спині. Ми добряче запаслися. У Бена чимало пляшок, в які можна дзюрити. Мені вистачить в'яленого м'яса. Лейсі — "Ментос". Радар з Беном отримали футболки. Мінівен став нашою біосферою: дайте тільки бензин, і ми зможемо їхати вічно.
ГОДИНА П'ЯТА
О'кей, може, ми все ж таки не дуже добре запаслися. З'ясовується, що ми з Беном у поспіху зробили серйозні (хоч і не смертельні) помилки. Радар попереду сам, а ми з Беном — за ним, перебираємо торби і передаємо Лейсі, яка сидить позаду. Вона розкладає все по купках згідно з дивним принципом інвентаризації, який зрозумілий тільки їй.
— Чому в тебе засоби від застуди і від сонливості лежать у різних купках? — запитую я. — Хіба всі медичні препарати не повинні бути разом?
— К., сонечко. Ти — хлопець. Ти в цьому нічого не тямиш. Пігулки від сну лежать з шоколадом і "Mountain Dew", тому що в них усіх міститься кофеїн і вони не дають заснути. А ліки від застуди — з в'яленим м'ясом, бо як його з'їси, навалюється втома.
— Здуріти можна, — кажу я. Коли харчі у мене в торбі закінчуються, Лейсі запитує:
— К., а де їжа… ну, ти знаєш… корисна?
— Що?
Лейсі дістає копію мого переліку покупок і зачитує:
— Банани. Яблука. Сушена журавлина. Родзинки.
— Ой, — кажу я. — Точно. Значить, четверта група, про яку я спочатку забув, не крекери.
— К.! — люто каже вона. — Я таке їсти не можу!
Бен кладе руку їй на лікоть.
— Бабусине печиво можеш. Воно нешкідливе. Його ж бабуся пекла. Вона тобі поганого не побажає.
Лейсі здуває з обличчя пасмо. Здається, вона щиро незадоволена.
— До того ж, — додаю я, — є поживні батончики. Там вітаміни!
— Ага, вітаміни і грамів тридцять жиру, — заперечує вона.
Спереду долинає голос Радара:
— Ану не критикуй "GoFast"! Хочеш, щоб я зупинився?
— Коли я з'їдаю "GoFast", я такий: "То ось як смакує комарам кров", — каже Бен.
Я наполовину розгортаю коричневий батончик з помадкою і підношу його до рота Лейсі.
— Ти тільки понюхай, — кажу я. — Вдихни аромат смачних вітамінів.
— Я через вас погладшаю!
— А ще прищами укриєшся, — додає Бен. — Про прищі не забувай.
Лейсі бере в мене батончика і неохоче відкушує. Їй доводиться заплющити очі, щоб приховати схожу на оргазм утіху, знайому всім, хто куштував "GoFast".
— О. Боже. Мій. Це ж смак надії!
Нарешті ми розпаковуємо останню торбу. Там дві великі футболки, які неймовірно тішать Бена з Радаром — адже це означає, що вони тепер будуть хлопцями-в-безглуздих-мантіях-і-велетенських-футболках, а не просто хлопцями-в-безглуздих-мантіях.
Та коли Бен їх розгортає, спливають дві невеличкі проблеми. По-перше, виявляється, що футболка розміру L на заправці в Джорджії — це не те ж саме, що футболка розміру L, скажімо, в Олд Нейві. Футболка з цієї заправки просто велетенська, це радше мішок до сміття, ніж футболка. Вона трохи менша, ніж мантія, але ненабагато. Проте цей недолік відходить на другий план у порівнянні з іще одним: на обох надруковано прапор Конфедеративних Штатів Америки з написом: "НАСЛІДДЮ ТАК, НЕНАВИСТІ НІ".
— Не може бути, — зронює Радар, коли я показую йому, з чого ми сміємося. — Бене Старлінг, дарма ти купив расистську футболку своєму єдиному чорному другові.
— Братан, я схопив першу-ліпшу.
— Ти мене більше братаном не називай, — відповідає Радар, а сам аж труситься від реготу. Я віддаю йому футболку, і він натягує її, затиснувши кермо колінами. — Сподіваюся, мене зупинять, — каже він. — Дуже хочу подивитися на обличчя копа, коли він побачить чорного у футболці з прапором Конфедерації, під якою — чорна сукня.
ГОДИНА ШОСТА
З невідомої причини на ділянку траси на південь від Флоренції, штат Південна Кароліна, в п'ятницю ввечері закортіло виїхати просто-таки всім. На кілька миль ми застряємо в заторі, й навіть попри відчайдушне намагання Радара перевищити швидкість, нам не вдається рухатися швидше, ніж тридцяти миль за годину. Я сиджу з ним попереду, і, щоб не нервувати, ми граємо в гру, яку тут-таки вигадали і яка називається "Он той чувак — жиголо". Суть гри в тому, що ми уявляємо життя людей, що застряли разом з нами в на дорозі.
Ось ми проїжджаємо повз латиноамериканку в старенькій побитій "тойоті-королла". Я дивлюся на неї.
— Вона кинула родину, щоб переїхати сюди, — будую я свої припущення. — Незаконна імміграція. У третій вівторок щомісяця надсилає гроші рідним.