Рідко занепадала вона духом, і то коли Жюстен своїми образами вражав її вроджену гордість. Незабаром Мієта навчилася без сліз терпіти сікання цього лихого хлопця, а він хоча й дражнив її, але з побоюванням, знаючи, що вона може кинутися на нього з кулаками. Вона змушувала його мовчати, глядячи йому в живі вічі. Не раз у неї виникала спокуса втекти з Жа-Мефрену, але вона відганяла цю думку з гордості, не бажаючи визнати себе переможеною. Кінець кінцем вона заробляє свій хліб, вона не з ласки живе у Ребюфа; і цієї певності було досить, щоб заспокоїти самолюбство. І вона залишалася для того, щоб вести боротьбу, напружуючи всю силу, живучи постійною думкою про самозахист. Мієта взяла за правило мовчати і робити своє діло, відповідаючи німим презирством на кпини. Вона добре знала, що дядько надто зловживав її роботою й тому пускав мимо вух злі інсинуації Жюстена. А той спить і бачить, що Мієту вигнали геть із хати. Вона кинула їм виклик, не йдучи з власної волі.
В довгі години упертого мовчання Мієта вкидалась у чудні мрії. Перебуваючи цілісінькі дні в садибі, далеко від людей, і зростаючи, Мієта проймалася духом протесту, і в неї склався власний погляд на речі, що, певне, добре б налякав добродіїв передмістя. Найбільше її турбувала батькова доля. На думку їй спадали слова Жюстена; зрештою, вона замирилась з думкою, що батько вчинив убивство. Вона сказала собі, що батько добре зробив, застреливши жандаря, який хотів його забити. Правду про всю історію з батьком вона почула з вуст одного землекопа, що якось працював у Жа-Мефрені. І з тих пір Мієта, коли виходила з дому, вже навіть не повертала голови, якщо хлопці кричали їй услід: "Гей ти, Шантагрей!"
Вона прискорювала ходу, вуста її стулялися міцніше, очі дивилися мов та чорна ніч. Вбігши до двору й зачинивши хвіртку, вона кидала на цю ватагу хлопчиків один тільки довгий погляд. Мієта, певне, зробилася б злою, пройнялася б дикою злістю знедоленої, коли б у ній іноді не прокидалася дитина. Вона ж бо мала всього одинадцять років, і коли вона по-дитячому тужила, їй ставало якось легше. Вона плакала, вона соромилася батька, соромилася самої себе. Щоб наголоситися донесхочу, вона забивалася в клуню, розуміючи, що треба ховати сльози, інакше її мордуватимуть ще більше. Виплакавшись, вона йшла на кухню, вмивалася холодною водою і набирала свого байдужого вигляду. Мієта ховалася не лише зі страху; дужа не на свої роки, вона пишалася силою і не хотіла здаватися дитиною. З роками вона б неодмінно озлобилася. На щастя, її врятувало те, що вона знайшла на своїй дорозі ласку, якої так потребувала її любляча натура.
Колодязь у дворі дому, де жили тітка Діда та Сільвер, належав двом сусіднім маєткам. Мур Жа-Мефрену поділяв його навпіл. Раніше, ще до того, як садиба Фуків злилася з сусідньою садибою, городники щодня брали воду з цього колодязя. Але він був далеко від дворищ, і після продажу ділянки мешканці Жа-Мефрену, що мали інші, зручніші водойми, майже перестали сюди ходити. Зате по той бік муру щоранку чувся рип журавля: це Сільвер тягнув воду для тітки Діди.
Якось колодязний журавель зламався. Молодий стельмах сам виточив доброго, міцного журавля з дуба й вирішив приладнати його ввечері, після роботи. Для цього йому довелося злізти на мур. Упоравшись, він відпочивав, сидячи верхи на мурі і з цікавістю поглядаючи на велику садибу Жа-Мефрену. Його увагу привернула селянка, що полола бур'ян за кілька кроків од нього. Стояв липень, повітря палило, хоч сонце вже й наближалося до обрію. Селянка зняла кофту і залишилася в білому ліфчику та квітчастій хустці, накинутій на плечі. Рукава сорочки було закочено аж по лікті. Вона сиділа навпочіпки, і круг неї стовбурчились бганки синьої полотняної спідниці, що її шлейки перехрещувалися на спині. Пересуваючись навколішках, селянка виполювала старанно бур'ян і кидала його в кошик. Молодий чоловік бачив тільки, як мелькали її голі руки, обпалені сонцем, хапаючи то тут, то там ще не вирвану траву. Він цікаво стежив за швидкою грою її рук, і йому подобалось, що вони такі дужі й моторні. Вона насторожилася, коли Сільвер перестав працювати і стук молотка стихнув, але потім зразу нахилила голову, перш ніж він устиг розібрати її риси. Цей переляканий рух зацікавив його, і він залишився на мурі. Він з юнацькою цікавістю позирав на неї, несвідомо насвистуючи і вибиваючи такт долотом, що тримав у руці, як раптом воно вислизнуло, впало по той бік муру і, вдарившись об колодязь, одскочило на кілька кроків. Сільвер, нахилившись, дивився на долото, не зважуючись спуститися по нього. Але, очевидячки, селянка краєчком ока стежила за молодиком: вона підвелася, ні слова не кажучи, підняла долото й подала його Сільверові. Тут він побачив, що перед ним виросток. Він здивувався і трохи зніяковів. У червоному сяйві вечірнього сонця дівчинка намагалася дотягтися до нього. Мур у цьому місці був низький, але все ж таки зависокий для неї. Сільвер перехилився через край муру, а селяночка підвелася навшпиньки. Вони не промовили ані словечка, тільки поглядали одне на одного, ніяково усміхаючись. Сільверові хотілося, щоб вона довше була в цій позі, повернувши до нього чудове личко; її великі чорні очі та червоні вуста вразили і збентежили його. Сільвер ні разу не бачив дівчат так близько. Він і не знав того, що очі й рот можуть бути такі принадні. Все в ній здавалося чарівним: і квітчаста хустка, і білий ліфчик, і синя спідниця з шлейками, що їх напнуло піднято плече. Його погляд пробіг по руці, яка подавала струмента; до ліктя вона була золотисто-смаглява, засмажена, але далі, в затінку закоченого рукава сорочки, Сільвер розглядів голе округле плече, біле, як те молоко. Він зніяковів, схилився ще нижче і, зрештою, взяв у дівчинки долото. Молодій селянці зробилося ніяково. Обоє завмерли в тих самих позах, все усміхаючись: дівчинка — стоячи внизу і підвівши голову, хлопець — півлежачи на краю муру. Вони не знали, як їм розійтися й ні слова не сказати одне одному. Сільвер забув навіть подякувати.
— Як тебе звуть? — зрештою спитав він.
— Марія, — відповіла селянка, — але всі зовуть мене Мієтою.
Вона піднялася навшпиньки й запитала сріблястим голосом:
— А тебе?
— Мене Сільвером, — відповів молодий робітник.
Настала мовчанка; обоє з вдоволенням прислухалися до
звуку своїх імен.
— Мені п'ятнадцять років, — знову почав Сільвер, — а тобі?
— Мені? Мені одинадцять на день усіх святих, — відповіла Мієта.
Сільвер здивувався.
— Ось як, — сказав він сміючись, — а я думав, що ти вже доросла дівчина… в тебе такі міцні руки.
Вона теж засміялася, подивившись на свої руки. Більше вони нічого не сказали. Вони ще довго дивилися одне на одного і всміхалися, але Сільверові, здавалося, не було вже більше що питати в неї, і Мієта спокійна відійшла від муру й знову заходилася полоти, не підводячи голови. А він усе ще сидів на мурі. Сонце заходило, й косе проміння освітлювало руду землю Жа-Мефрену. Земля ніби палала, і здавалося, що полум'я пробігало по ній, і крізь його вогненну завісу Сільвер бачив молоду селянку, що хилилася над землею; її голі руки знову замелькали в швидкій грі. Синя полотняна спідниця мовби споловіла, сяйво вечірнього сонця снувалося по бронзових руках. Зрештою, Сільверові стало ніяково так довго дивитися на неї, і він зліз із муру.
Ввечері Сільвер, захоплений пригодою, почав був розпитувати тітку Діду. Мабуть, вона знає, що це за дівчинка, Мієта, з такими чорними очима й такими червоними вустами. Але відтоді як тітка Діда переселилася в будинок у завулкові св. Мітра, вона ні разочку не заглядала за мур свого малого двору. Цей мур ввижався їй непереборимою перешкодою, що відокремлювала її від минулого. Вона не знала, не хотіла навіть знати, що коїться тепер по той бік муру, у колишній садибі Фуків, де вона поховала свою любов, своє серце й тіло. Як тільки Сільвер запитав її, вона зиркнула на нього з якимсь дитячим жахом. Невже і він так само надумав ворушити попіл цих давно згаслих днів, невже змусить її заплакати, як її син Антуан?
— Я нічого не знаю, — швидко відповіла вона, — я нікуди не виходжу й нікого не бачу…
Сільвер чекав якось нетерпляче другого дня. Тільки він прийшов у майстерню, як почав розмову з своїми товаришами по роботі. Не розповідаючи про свою зустріч з Мієтою, він якось натякнув на дівчину, що її він бачив здалека в Жа-Мефрені.
— А, це Шантагрей! — вигукнув один з робітників.
І хлопці, не чекаючи на дальші запитання Сільвера, розповіли йому всю історію браконьєра Шантагрея та його дочки Мієти, виявляючи безглузду злість, що з нею завжди натовп ставиться до знедолених. Особливо жорстоко вони відгукувались про дівчинку. Вони не мали для неї іншої назви, окрім "дочки каторжника", нібито цього досить було, щоб засудити безневинну дитину на вічний сором і вічну ганьбу.
Зрештою, колясник Віан, чесна та достойна людина, нагримав на них.
— Та замовкніть ви, поганці! — сказав він, кидаючи на землю важку голоблю, що саме тримав у руках. — Чи не соромно вам нападатися на цю малу дитину? Я знаю цю дівчинку, вона скромна на вигляд, і мені казали, що воно ніколи не огинається від роботи і зараз уже працює не згірш за дорослу жінку. У нас тут є ледарі, що її й мізинця не варті. Дай боже, щоб вона згодом знайшла собі доброго чоловіка, і той примусить прикусити всі злі язики.
Сільвер, вражений жартами й лайкою робітників, по Віановій мові відчув, що сльози набігають йому на очі. А втім, і пари з вуст не пустив. Він схопив молоток, що перед тим поклав був біля себе, й почав бити ним по маточині колеса.
Ввечері, вернувшись із майстерні, Сільвер побіг до муру й видерся на нього. Він знайшов Мієту за тією роботою, що й напередодні, і гукнув її. Вона підійшла, сором'язливо усміхаючись, з чарівною ніяковістю дитини, котра виросла, не знаючи ласки.
— Ти Шантагрей, чи не так? — раптом запитав він.
Вона відсахнулась, усмішка збігла їй з вуст, очі потемніли, стали шорсткі, блиснули недовірою. І цей хлопець почне так само ображати її, як і всі інші. Вона повернулася й хотіла піти геть, ні слова не кажучи. Але Сільвер, вражений раптовою зміною в її обличчі, швидко додав:
— Стривай, не йди… Я не хочу ображати тебе… Я такого багато маю тобі сказати…
Вона підступила, хоч і побоюючись.