З обличчя, з голови бігла кров; усе обличчя було побите, подряпане, знівечене. Видно було, що роздавили мало не на смерть.
— Ой, лишенько! — голосив кучер, — як тут угледіти! Коли б я гнав дуже або не кричав йому, а то їхав, не поспішаючи, рівно. Всі бачили: люди збрешуть, то і я брешу. П'яний свічки не поставить — звісно!.. Бачу його, вулицю переходить, хитається, мало не падає, — крикнув раз, вдруге, втретє, та й придержав коней; а він прямісінько їм під ноги так і ліг! Навмисне він чи дуже вже був нетверезий... Коні ж молоді, полохливі, — рвонули, а він скрикнув — вони дужче... от і сталося лихо.
— Чистісінька правда! — посвідчив хтось із натовпу.
— Кричав він, це правда, аж три рази йому крикнув, — додав другий голос.
— В акурат три рази, всі чули, — підтвердив третій.
А втім, кучер був не дуже засмучений і зляканий. Видно було, що екіпаж належав багатому і чиновному власникові, який чекав де-небудь його прибуття, тому поліцейські вже, звичайно, немало подбають, щоб якось усе уладнати. Роздавленого треба було забрати в часть і в лікарню. Ніхто не знав, хто він такий.
Тим часом Раскольников протовпився і нахилився ще ближче. Зненацька ліхтарик яскраво освітив обличчя бідолахи; він пізнав його.
— Я його знаю, знаю! — закричав він, протовплюючись зовсім наперед,— це чиновник, відставний, титулярний радник, Мармеладов! Він живе тут, поблизу, в будинку Козеля... Лікаря швидше! Я заплачу, ось! — Він витяг з кишені гроші і показував поліцейському. Він був надзвичайно схвильований.
Поліцейські були задоволені, що дізналися, хто той роздавлений. Раскольников назвав і себе, дав свою адресу і з усіх сил, наче йшлося про рідного батька, умовляв щонайшвидше перенести непритомного Мармеладова в його квартиру.
— Ось тут, через три будинки,— клопотався він, — будинок Козеля, німця, багатого... Він оце, мабуть, п'яний, додому пробирався. Я його знаю... Він п'яниця... Там у нього сім'я, жінка, діти, дочка одна є. Доки ще в лікарню довеземо, а тут, певно, в тому ж будинку лікар є! Я заплачу, заплачу!.. Все-таки свій догляд буде, допоможуть одразу ж, а то він і помре, поки до лікарні...
Він навіть устиг сунути непомітно в руку; зрештою, справа була ясна і законна, і, в усякому разі, тут допомога була ближче. Потерпілого підняли і понесли; знайшлися помічники. Будинок Козеля був кроків за тридцять. Раскольников ішов ззаду, обережно підтримував голову і показував дорогу.
— Сюди, сюди! На сходи треба головою вгору вносити; повертайте... отак! Я заплачу, я віддячу, — бурмотів він.
Катерина Іванівна, як і завжди, скоро випадала вільна хвилина, починала ходити туди й сюди маленькою кімнатою, від вікна до груби і назад, схрестивши руки на грудях, розмовляючи сама з собою і кашляючи. Останнім часом вона щодалі частіше і довше стала розмовляти зі своєю старшою дівчинкою, десятирічною Поленькою, яка хоч багато чого ще не розуміла, але зате дуже добре збагнула, що потрібна матері, і тому завжди стежила за нею своїми великими розумними оченятами і хитрувала, як могла, аби удати, що вона розуміє все чисто. Цього разу Поленька роздягала маленького брата, який цілий день нездужав, щоб покласти його спати. Чекаючи, поки йому змінять сорочечку, яку тієї ж ночі мали й випрати, хлопчик сидів на стільці мовчки, з серйозним виглядом, прямо й нерухомо, з простягнутими вперед ніжками, щільно стуленими докупи, п'яточками до публіки, носками нарізно. Він слухав, про що говорила матуся з сестрицею, надувши губки, витріщивши очки і не ворушачись, точнісінько так, як звичайно повинні сидіти всі розумні хлопчики, коли їх роздягають, щоб покласти спати. Ще менша за нього дівчинка, в самому лахмітті, стояла біля ширми і чекала своєї черги. Двері на сходи були відчинені, аби дати хоч якийсь вихід хвилям тютюнового диму, які виривалися з інших кімнат і весь час примушували довго і тяжко кашляти сердешну сухотну. Катерина Іванівна неначе ще більше схудла за цей тиждень, і червоні плями на щоках її горіли ще яскравіше, ніж раніше.
— Ти не повіриш, ти й уявити собі не можеш, Поленько, — говорила вона, ходячи кімнатою, — як ми весело й розкішно жили в домі у татуся і як цей п'яниця погубив мене і всіх вас погубить! Татусь був статський полковник і вже майже губернатор;[2-49] йому лишався всього тільки один якийсь крок, так що всі до нього їздили й говорили: "Ми вас уже так і вважаємо, Іване Михайловичу, за нашого губернатора". Коли я... кахи! Коли я... кахи-кахи-кахи... о, трикляте життя! — скрикнула вона, відхаркуючи мокроту і схопившись за груди, коли я... О, коли на останньому балу... у предводителя...[2-50] мене побачила княгиня Безземельна,— яка мене потім благословляла, коли я виходила за твого татуся, Полю,— то зараз же спитала: "Чи не та це мила дівчина, яка з шаллю танцювала на випуску?"... (А дірку зашити треба; от узяла б голку та зараз би й заштопала, як я тебе вчила, а то завтра... кахи! завтра... кахи-кахи-кахи!.. гірше ро-оздере! — крикнула вона надриваючись)... Тоді ще з Петербурга тільки що приїхав камер-юнкер[2-51] князь Щегольськой... протанцював зі мною мазурку і наступного дня хотів приїхати з освідченням; але я сама подякувала вельми приємними словами і сказала, що серце моє давно належить іншому. Цей інший був твій батько, Полю; татусь страшенно сердився... А вода готова? Ну, давай сорочечку; а панчішки?.. Лідо, — звернулася вона до маленької доньки, — ти вже так, без сорочечки, цю ніч переспи; як-небудь... та панчішки теж поклади... Заразом випрати... Чого цей лахмітник не йде, п'яниця! Сорочку заносив, мов ганчірку якусь, подер геть-чисто... Все б заразом, щоб підряд дві ночі спину не гнути! Господи! Кахи-кахи-кахи-кахи! Знову! Що це? — скрикнула вона, побачивши юрбу в сінях і людей, що протискалися з якоюсь ношею в її кімнату. — Що це? Що це несуть? Господи!
— Куди ж тут покласти? — питав поліцейський, роздивляючись навколо, коли вже втягли в кімнату скривавленого і непритомного Мармеладова.
— На диван! Кладіть просто на диван, ось сюди головою, — показував Раскольников.
— Переїхали на вулиці! П'яного! — крикнув хтось із сіней.
Катерина Іванівна стояла вся біла і важко дихала. Діти перелякались. Маленька Лідочка скрикнула, кинулася до Поленьки, пригорнулася до неї і вся затрусилась.
Вклавши Мармеладова, Раскольников кинувся до Катерини Іванівни.
— Бога ради, заспокойтеся, не лякайтесь! — говорив він скоромовкою, — він переходив вулицю, його роздавила коляска, не турбуйтеся, він опритомніє, я звелів сюди нести... я у вас був, пам'ятаєте... Він опритомніє, я заплачу!
— Догулявся! — в розпачі скрикнула Катерина Іванівна і кинулася до чоловіка.
Раскольников скоро помітив, що ця жінка не з тих, які одразу ж зомлівають. Вмить під головою бідолахи опинилася подушка, про яку ніхто інший ще й не подумав; Катерина Іванівна почала роздягати його, оглядати, порядкувала швидко і не розгублювалась, забувши про себе саму, закусивши свої тремтячі губи і стримуючи крик, що от-от, здавалось, вихопиться з грудей.
Раскольников тим часом умовив когось побігти по лікаря. Той, як виявилось, жив через будинок.
— Я послав по лікаря, — повторював він Катерині Іванівні, — не турбуйтесь, я заплачу. Вода є?., і дайте салфетку, рушник, що-небудь, швидше; невідомо ще, як його поранено... Він поранений, а не вбитий, будьте певні... Що скаже лікар!
Катерина Іванівна метнулася до вікна; там, на продавленому стільці, в кутку стояла велика глиняна миска з водою, приготовленою для нічного прання дитячої і чоловікової білизни. Прала вночі сама Катерина Іванівна, власноручно, принаймні два рази на тиждень, а коли й частіше, бо дійшли до того, що змінної білизни вже майже не було зовсім, а було у кожного члена сім'ї по одній тільки штуці, а Катерина Іванівна не терпіла бруду і краще ладна була мучити себе ночами, працюючи над силу, коли всі сплять, щоб устигнути до ранку висушити на протягнутій вірьовці мокру білизну і подати чистою, ніж бачити бруд у домі. Вона вхопилася була за миску, щоб нести її на вимогу Раскольникова, та замалим не впала з ношею. Але той уже встиг знайти рушник, намочив його у воді і почав обмивати заюшене кров'ю обличчя Мармеладова. Катерина Іванівна стояла тут-таки, з болем переводячи подих і тримаючись руками за груди. їй самій потрібна була допомога. Раскольников почав розуміти, що він, може, погано вчинив, умовивши перенести сюди потерпілого. Городовий теж стояв розгублений.
— Полю! — гукнула Катерина Іванівна, — біжи до Соні, швидше. Якщо не застанеш дома, все одно скажи, що батька потоптали коні і щоб вона зараз же йшла сюди... коли повернеться. Швидше, Полю! На, запнись хусткою!
— Сцо є духу бізи! — гукнув зненацька хлопчик зі стільця і, проказавши це, знову завмер, сидячи все так само прямо, п'ятками вперед і носками нарізно, і витріщивши оченята.
Тим часом кімната наповнилася так, що яблуку впасти було ніде. Поліцейські пішли, крім одного, який залишився на якийсь час і намагався вигнати публіку, що натовпилася зі сходів, знову назад на сходи. Натомість із внутрішніх кімнат повисипали мало не всі жильці пані Ліппевехзель, і спочатку товпилися тільки коло порога, а потім юрбою посунули в саму кімнату. Катерина Іванівна скипіла.
— Хоч би померти дали спокійно! — закричала вона на людей, — бач, який спектакль знайшли! З цигарками! Кахи-кахи-кахи! В шапках ще позаходьте!.. Та он один і є в капелюху... Геть! До мертвого тіла хоч пошану майте!
Кашель не дав їй продовжувати, але острашка вплинула. Катерини Іванівни, очевидно, навіть побоювались; жильці, один по одному, протіснилися назад до порога з тим дивним відчуттям задоволення, яке завжди можна спостерігти навіть серед найрідніших людей, коли раптом трапиться біда з їхнім близьким, і від якого не вільний жоден, без винятку, незважаючи навіть на найщиріші прояви жалю і співчуття.
За дверима, проте, хтось заговорив про лікарню, що тут, мовляв, не слід було б турбувати людей.
— Це вмирати не слід! — крикнула Катерина Іванівна і вже кинулася до дверей, щоб вибухнути на тих, що пішли вже з кімнати, страшним громом, але наштовхнулася коло порога на саму пані Ліппевехзель, яка оце тільки почула про лихо і прибігла давати всьому лад.